Гумор в сатиричних оповіданнях Панаса Мирного

Виходячи з історичних обставин, світоглядних позицій революційного демократа, літературної школи із заголовним іменем Шевченка, сміх і гнів – гумор і сатира Мирного – майже виключно соціально спрямовані. Адреса: російське самодержавство, поміщики-

Кріпосники і пореформене панство, поліцейсько-охоронний апарат, судове чиновництво, священнослужителі, ліберальні базіки. Іноді використовується сміховий інструментарій, навіть сатиричний при змалюванні простих людей, які в силу обставин стали трутнями, паразитами. Правда, і тут зберігається та ж соціальна спрямованість – заперечення самих соціальних обставин.

Живлять сміхову енергію класика такі моральні категорії, як ворожість та зневага до своїх годувальників – трудового народу; дармоїдство і ненаситність, родова пиха, егоїзм і кар’єризм, хабарництво, тупість, особливо тупість, поєднана з владою.

Інструментарій – засоби гумору й сатири – у Мирного в основному традиційний український, опертий на засоби бурлеску мандрованих дяків та його вершини – “Енеїди” І. Котляревського, а також гумору Квітки-Основ’янепка, О. Стороженка, а найбільше – сатири Т. Шевченка. Дуже поважав наш класик Салтикова-Щедріна, цінував його творчість, дещо й узяв до своєї письменницької озброєності з соціальних об’єктів, але щедріиський інструментарій не став йому близьким.

До неприродної гіперболізації Мирний ніколи не вдається7″всеМбіажу8::в= рамках реатгкного,- звичайного, правда, баченого критичним оком народу.

І тут першу скрипку грає зниясена лексика, активізація низового ряду тієї чи іншої групи синонімів, а такоя? словесної образності, тропів: порівнянь, метафор, епітетів.

Генерал Польський “заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок” (ІІ, 106). При першому знайомстві з селянами він “зацідив по уху переднього” (ІІ, 107). Генеральшу піщани вперше побачили “ззаду – високу, суху, як в’ялу тараню,- коли вона вилазила її пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок” (ІІ, 115).

Знижена, з присмаком лайливості лексика, порівняння, епітети та метафора з активного селянського словника дають підставу говорити й про аміну маски оповідача. Знижено-гумористичним засобом є й розповідна невизначеність, отой займенник якийсь.

Слід відзначити несподіваний (підкреслено несподіваний) зсув-зміщення у першій цитаті. Йшлося про шляхту (“голопузу”!) на службі магнатів, у передніх вельмож на берегах Неви, вислугу генеральського чину – і раптом Піски, звичайне українське село, що знаходилось ген-ген від тієї прямої і в географічному, і в службово-інстанційному розумінні. Абсолютно чужорідне тіло. Маємо поєднання формально різнорідного того ж типу, що й у анекдотичному реченні “йшов дощ і студент”.

Пригляньмося уважніше до останньої цитати як картини, до чого ж виразної, місткої! Пихата пані навіть погляду не подарувала піщанам, навіть не кинула оком на них,- потягла в палати своє довге, недоладне тіло, інвалідно злягаючи на руки прислу-ги-дівчат, що й здаля виразно контрастували з нею. Мотив пихи генеральші розвивається у романі й далі, чітко підкреслюється в її стосунках з дочкою та нелюбим зятем.

Оте “ззаду”, її хода – явно сатиричні деталі, що вже були в арсеналі української сміхової традиції. Згадаймо безсмертні рядки:

Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще на лихо, сердешне, Хита головою.

І порівняймо паралітичне хитання голови у цариці й злягання генеральші при ході. Спорідненість цих двох портретно-сатиричних елементів нам видається незаперечною і за суттю, і за виконанням.

Говорячи про генерала й генеральшу, слід згадати ще один комічний інструментарій – їхню напівзне-особленість. Хоч автори роману таки дали їм прізвище, генеральшине й дівоче згадали (значуще – Дирюгіна), а от імена забули. Та й прізвище добувається аналізом тексту, а не читацькою пам’яттю про ці персонажі.

Що це не випадковість, а свідоме використання сміхового прийому, може опосередковано підтвердити образ станового в оповіданні “Дурниця”, де ніяким аналізом не пощастить дізнатися ні прізвища, ні імені – його нема. Безіменний один із центральних образів твору.

Зображуючи синка генеральші, автори наділяють його ім’ям та по батькові (предводитель дворянства!), не поскупилися й на докладний портрет: “Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з товстою, униз обвислою губою…” (ІІ, 126).

По-перше, відзначимо традиційність висміювання персонаяш через його портрет або портретні деталі у фольклорі (“…ще й без верхньої губи…”) та українській літературі, часте використання цього засобу Мирним (змалювання сутяжища в людській подобі Чижика в цьому ж романі; Загнибіди з червоними кролячими очима в “Повії”). По-друге, шевченківські “царствені” барви асодіативно-порівняльного плану: журавель, ведмідь.

Серед знижувальних деталей і порівнянь ніби не до місця розумні сірі очі. Це, звичайно, данина об’єктивності, реалізму, що виконувала вище завдання. Адже перед нами повітовий стовп дворянства, стовп кріпосництва, в силу свого становища мусив виділялитися серед станової братії, отого “кодла” і “сонми-ща” Польських. Інша річ, що розум той спрямований по на добро людям, а на забезпечення вельможних ротів свого роду.

Деталь “рот” піднято до символу ненаситності й дармоїдства; вона ж саме у цьому значенні поширена й на злодюг-розбійників, Чіпчиее товариство: Максим почав частувати. “Тоді усе затихло… роти ларемигали; пальці раз поз раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста, як роти жували, плямкали…” (ІІ, 279).

Вправно використовував класик акт їди – давній інструмент світового гумору й сатири – для викриття ненаситності паразитуючих класів. Згадаймо великоднє гульбище міщан в “Повії”, присмачене релігійним святковим співом (диякон “пер, наче з бочки”, дяк “деренчав, мов маленьке ягня” – ІІІ, 104). Тут п’ють і їдять, п’ють і їдять пани, крамарі, духовні особи до стану, що ледве язиком повертають. Дальні гості розходяться, ближні знову сідають за стіл. Дикі п’яні співи, дикі жарти-розваги, бійка. Б’ється посуд, б’ються жінки, до бійки розсварюється хазяїн з Колісником.

Ще докладніше й гостріше змальований у цьому ж романі бенкет, який давав Колісник від імені земства дворянству, де найдорожчих гостей пригощали не тільки заморськими винами та вигадливими закусками, а й жіночим тілом.

“Пани снували від одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарілками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачні хрящі смаженої риби, там базікали, все вище та вище піднімаючи голос, там реготалися” (ІІІ, 361). Це уривок з початку розлогого опису бенкету, ще не обід, закуска перед обідом, на якому під високі, “квітчасті” тости “чарки несамовито перекидались у роти” (ІІІ, 362).

Академік В. В. Виноградов зауважував, що незвичне сполучення слів, нові його зв’язки в контексті створюють враження оновлення змісту слова, породжують нове значення чи нюанс у значенні. Отож несамовите перекидання чарок стає свіжим сатиричним штрихом, яких тут чимало: лакеї “цілою ордою” розносять страву; “пожадання сипались снопами”. Та над усім домінує рот.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Гумор в сатиричних оповіданнях Панаса Мирного