Грінченко Борис Дмитрович Сам собі пан
Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: “Для некурящих”.
Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, – це знає кожен, кому траплялося сідати до таких вагонів, сподіваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй від тяжкої хвороби на груди, – все дарма: напуватимуть тебе тією отрутою, сміючися і з твоїх прохань, і з твоїх протестів.
Цього разу трапилося, що в нашому вагоні людей було дуже мало і з них виявився тільки
– Хіба? – підвів він голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: “Для не-ку-ря-щих”. А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, – казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.
– Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.
– Хіба? – спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. – Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан – ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина.
– А яка ж саме притичина вам була? – запитавсь я, зацікавившись.
– То справді притичина! – засміявся старий сивий дід, товариш мого курія.
– Чудасія! – додав тоненьким голосом другий товариш – худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. – Я б такого і не вдав, як Данило – не витримався б. Бо це треба як затя – тися, то вже щоб і не зрухнутися із свого.
– Так, може б, ви й мені розказали про вашу приго – ду? – попрохав я Данила.
– А таки й розкажи, Даниле, панові, розкажи! – задріботів тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. – Воно чудне, ну й чудне!
Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів:
– Та що ж там такого?. От собі, звичайно, чоловік щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мізкує. Отак і я… Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик – одно життя, а пан – зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: “Пожалуйте, пожалуйте!” Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сіром’яга, туди ж поткнися, то зараз: “Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!” І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить… Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, – яких помий туди влий, такими й смердітиме… така вже в нього душа… так же й інші туди ж…
Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, – він йому й кожушинку скине, і двері прочине… Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі му – гиряка, як і наш братчик, тільки що з гудзиками… А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все – “як завгодно”… Мат-тері його ковінька, як же воно недобре на світі зроб лено!.
Ну, та вже, – думка в мене, – нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був!
Їздять пани у первому класі, поїду й я!
Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, – роботящий паруб’яга, – то все воно йому самому припаде… от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема.
Отак собі надумавіпися, – це було цієї осені, – та й лаштуюсь у дорогу, та й нікому не хвалюсь. У мене в городі було – таки й діло до знайомого чоловіка. Як прийшов той день, – удяг добру чумарчину, узяв карбованців із двадцять грошей та й на станцію вже б то йти. А жінка:
– Що це ти, чоловіче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими ділами? Тільки гроші переводиш.
А я на сміх і кажу:
– Піду панського права добувати.
– Тю! – каже. – Чи ти не здурів? Чи тобі на світі жити надокучило?
– Ні, – сміюся, – тільки надокучило мужицьке право.
– Що ж ти робитимеш? – питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, і не знає, що їй і казати.
– А що ж я робитиму? Де пани бувають, там і я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів.
Вона як заголосить:
– Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навіки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибір завдадуть або на Соколиний острів запроторять!. Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещеній душі ніде… (І звідки вона те знає – про той гад?) Та діточок же наших дрібнесеньких посиротять!.
А вони, ті діточки, таки й дрібнесенькі: сина цієї осені оженив, та й до дочки вже ті, що куниць шукають, рипаються… Гаразд хоч, що обох па той. час у хаті не було, а то б і їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се… Так-сяк розважив, затихла… Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози і бринять на очах…
І шкода мені її, і самому неначе трохи смутно стало, – ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцію. Прийшов.
Узяв білета первого класу… таки дали, нічого й не сказа – ли… Оива! Та й дорого ж, нехай йому всячина!. Це так, що не дурно папське право достанеться!. Ну, та дарма: один той день, що батько у плахті.
Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, – ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас… А назустріч із вагона кондухтор.
– Не сюди, не сюди!. – гримас. – Куди пхаєшся? Наперед іди, – там третього класу вагони. А я таки собі тиснуся.
– Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.
– Та чого ви гукаєте? – відказую. – Мені й не треба третього класу, а первого, – та й показую йому білета.
– А, панові білета несеш, – ну, иди, коли так… Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, – та й побіг далі.
Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас.
Іду, а самому таки трохи моторошно. Увійшов туди. Бий тебе сила божа! – відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсім панська світлиця: тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й тапчани…
Народу не дуже багато: панів кількоро та паній двоє, бачу… Сидять пани, – треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!. Ну та й м’яко!.
– Мужичок, а мужичок! – каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними. – Не туди попал, тут первий клас.
– А так, – кажу, – пане, первий.
– Ну, так зачим же ти, – каже, – сюди, коли тобі в третій?
– Ні, – кажу, – мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.
– Што ти, – каже, – вигадуєш абищо!
– Чого б же я вигадував? – одказую. – Подивіться самі.
Та й даю білета.
Глянув він раз, два… знизнув плечима… Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.
– Справді, – каже до них, – у нього первого класу білет.
Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.
– Хто ж це тобі дав? – питають.
– Ніхто, – кажу, – мені не давав, я сам собі купив.
– Нащо ж ти його купив? Це ж дорого – у третьому класі дешевше, – озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.
– А дешевше, – одвітую.
– Так нащо ж ти сюди купив?
– А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.
Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:
– Правду говорить.
А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:
– То ти, а то я! – навчає. – Ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.
– Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, – відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. 1 воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)