Гончар Олесь Терентійович Тронка

І ТИ – ЛІТАЙ

– Ніщо мені так не пахне, як наш степ, – каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.

І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу, просто серед пасовища, де старий стоїть коло отари з гирлигою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном – рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем – теж для гоєння

ран, і, звичайно ж, ножиці, щоб простригати вівцям очі, бо, буває, Так позаростають, що й шпичаків не бачать, проколють очі об них.

Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.

У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську

честь. З суворою гідністю і навіть настороженістю жде він, поки син, вставши з газика, підійде до нього, зірко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. І хоч сином його в радгоспі пишаються, бо знають, що він льотчик неабиякий, сьогодні реактивний сокіл, а завтра, може, полетить на такі планети, де ні отар, ні степів не буде, проте батька й це не виводить з рівноваги, він стоїть і з суворістю жде належної синової шани, а перед ним його гирлига з мідною, рясно розгравійованою брейцарою.

А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.

– Не забув? – ставить він перед сином гирлигу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка. – 3 яких частин складається гирлига, ану?

– Брак, барнак, брейцара і держак! – чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.

Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.

– Здорово, га? – звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.

Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.

Стоять вони удвох коло отари в степу – один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з гирлигою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє, – марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед просторів.

Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю – сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.

І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне просто гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.

Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.

– Отож, кажуть, бог є, – загомонів батько. – А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?

Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.

– Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом.

– Це ж чого воно таке?

– Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті. – Старий враз насупився, похмарнів. – А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?

Син промовчав, нічого не відповів. Помітивши, що водій жде розпорядження, льотчик відпустив його, сказав на прощання:

– До завтра.

Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така відпустка? Старий ще більше насупився, але доскіпуватись не став: той же чабанський гонор не дозволяв йому бути причепливим, лізти не в своє. Син тим часом став розпитувати про життя, і батько, заохочений його цікавістю, незабаром гомонів уже про те, що найдошкульніше його пече: про настриг вовни в цьому році та про випаси, що їх дедалі скорочують, принагідне вилаяв начальство, яке, мовляв, не прислухається до чабанів.

– Худоби щорік більшає, розвели її стільки, що ферми тріщать, а прийде зима – годуй чим хочеш. Хіба ж не було, що корів шлангами підв’язували до бантин? Підв’яжуть та ще пробують і доїти! Отак хазяйнуємо, – розпалювався старий. – Навесні, коли зовсім прикрутило, приїздить порадник з області: камкою годуйте! Січіть, здобрюйте і годуйте. А то спите тут, вишукуєте. Стільки морської трави пропадає по узбережжю, а в них худоба дохне!

– Та худоба ж камки не їсть! – здивувався син. – Вогонь і той її не бере. Бензином, бувало, обіллємо, бензин обгорить, а камка вся ціла.

– Отож такий “новатор”. Ну, я на глум не пішов, не став дурну їхню камку збирати. Зовсім хотів уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, заніс був і гирлигу директорові в кабінет: кому передати, кажіть? Та тільки нікому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування. Молоді? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипеді отару завертати! На кожній руці в цього по годиннику, один спішить, другий відстає, так він поглядає на той, що спішить, по ньому пасе. А ми ж не вічні. Нас не стане, кому оцю, – батько аж сердито пристукнув об землю гирлигою, – кому її передати?

– То, може, мені? – посміхається син на батьківську мову.

Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.

– Ні, ти – літай.

І після мовчанки знов:

– Тобі – літати.

Неквапом рушають вони до своєї чабанської оселі, рівно, обопліч ступають по цій твердій забучавленій землі, де льотчик ще, здається, недавно бігав чабанчуком. Рідна сива земля чабанська. Дикі коні гасали по ній із правіку. Чумацькі мажари з кримською білою сіллю важко рухалися по ній. Мітлиця під ногами тече, тонконіг, типчак. Нема тут боліт, нема мерзлоти, твердь цілинна, спресована віками. Така твердь, що могли б звідси й міжпланетні кораблі стартувати.

Осторонь кошар, на белебні, височить кущик тополь, біліють чабанські будиночки; там уже біганина, метушаться жінки-чабанки, пір’я летить аж у степ, і чути дзвінкий, дівочий, безтямно-радісний крик:

-Ура! Петрусь приїхав!

І вже мчить звідти сестра Тоня, летить, зблискуючи колінами, попереду всіх, а за нею, як хвіст за кометою, – гурт малечі. Розрум’янена, ошаленіла, Тоня з розгону налітає на брата, кидається йому на шию, і вже брат, жарко обцілований, вихопившись, як з полум’я, відзначає про себе, що сестра таки здорово підросла за час його відсутності, стала зовсім уже піддівком. Налита, туга, мов вишня, очі горять, стріляють блиском, а волосся вже накрутила на голові по-модному. Широко, в один захват кинула очима по степу.

– Де ж таксі?

– А я цього разу не на таксі.

– Газиком? З полігона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику, на своєму? На тому, що швидше звуку?

– Колись таки прилечу.

– У нас же є де сісти, глянь!

І вона обвела рукою степ, де світлий океан марева розлився.

Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплює в брата з рук його дорожню валізу і мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве пухнате волосся вже розпустилось і метляється їй на плечах.

– Клопіт з нею, та й годі, – каже батько з невдоволенням, більше вдаваним. – Ото як накудляла. То кінським хвостом підніме, то розпустить, як утоплениця. Хіба їй екзамени в голові?

На подвір’ї повно малечі, чабанчуків та чабанят безштанних, повно качат, курчат та кролят, чабанські собаки лащаться, всюди пір’я біліє, а над пір’ям, над курчатами-качатами, над відкритою літньою кухнею-кабичкою, що вся шкварчить і пашить, – над усім цим ясніє добра, всеобіймаюча материна усмішка.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Гончар Олесь Терентійович Тронка