Глібов Леонід Іванович Диковина
Ішли у город дечого купити
Два чоловіка із селян –
Гордій та Севастян.
Гордій умів на світі жити,
Куток свій щиро поважав,
Далеко щастя не шукав,-
Шукають щастя нещасливі,-
Воно само його знайшло,
В своїм добрі, на рідній ниві
І виросло, і розцвіло.
От Севастян – се друге діло;
Тому інаково щастило,
Не близький світ топтав:
Не тільки в Крим ходив, в Туреччині бував,
Далеко десь, аж біля моря;
Набрався розуму, довідавсь дива й горя;
Один був гріх: і не дихне,
Як не брехне.
– Що,-
Мовляли, з хати до млина?
Он за балканською горою –
Чудесна, брате, сторона!
Жаль про одно, погана доля склалась:
Не знать кому вона досталась…
Згадав я огірки… які вони у вас?
Буває, нічого й кусати,
А там – не тільки більші нас,
Ще більші навіть хати! –
Зареготавсь Гордій і став йому казати:
– Так як же його в біса їсти?
Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти?
– Еге,- зам’явся Севастян,- гуртом їдять.
– Диковина! – Гордій мовляє.-
Чого на світі не буває!
От хоч і тут… чи бачиш той місток?
Надивовижу
А наш місток диковина не тая,
Чи є в Туреччині такая?
– Що ж там таке? – питає Севастян.-
Який там бог послав талан?
– Такий талан,- Гордій йому мовляє,-
Що декого до смерті налякає.
Правдивий чоловік і їдь, і йди,
Не сподіваючись біди,
Ану поткнись брехун – утне такую шкоду:
Розсунеться – і той шубовсть у воду.
Була торік тут приключка страшна:
Шубовснув пан один і старшина.
– Он воно як! Се дивне діло!
Признаться, де вже я не був,
Такого дива і не чув…-
Промовив Севастян несміло.
– Ото ж то й то! – плете Гордій.-
Місточок неабиякий!
Твій огірок – диковина сказати –
Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати! –
Розсердивсь неборак: – Який ти молодець!
Попереду ще треба знати,
Які там в біса хати –
Неначе курінець,
Такі, що ледве можна влізти,
Лягти або присісти.-
Отак балакають, ідуть,
Вже й потомилися, аж ноги волочуть.
До города дорога й не далека,
Не забариться б перейти,
Та як на те така стояла спека,
Що й місця не знайти;
У холодку – і там парня, аж в’ялить,
Бо сонечко вогнем неначе палить.
Ідуть… от-от місток… блищить уже й вода.
“От,- дума Севастян,- біда…”
– Та й душно ж! – каже він,- морока!.
А що, бак, річка тут глибока?
– Найглибше під містком, сажнів у два води,-
Сказав Гордій,- а далі хоч бреди,-
Прехитра, пане-брате, річка,
Дарма що невеличка,-
Одначе Севастян придумав, що сказать:
– Бач, курява яка, чобіт і не пізнать…
Ходім ми просто через річку;
Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку,-
І ближче, і чистіш.
– Еге,- додав Гордій,- і охвітніш…
Брехню, як бачте, добре чеше
Мій Севастян,
А інший неборак із городян
І Севастяна перебреше.
[1891].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)