Героїня оповідання Тетяни Толстій “Любиш – не любиш” як естетический феномен


Маленька героїня оповідання Тетяни Толстій “Любиш – не любиш” іде з батьком на барахолку. По контрасту з бідністю післявоєнного життя дитяча уява вражає те, що було й буде багаторазово осміяно як в офіційної, так і в неофіційній радянській культурі – очевидна вульгарність. “Миготіли дивні клейончасті картини: Лермонтов на сірому вовку умикает красуню, що отетеріла: він же в каптані цілиться через кущі в лебедів із золотими коронами; він же щось виробляє з конем…” Дівчинці хочеться ” усього-усього: і вазочок, і блюдечок, і квітчастих хусток, і совиних опудал, і порцелянових свиней, і стрічкових ковриков!” Але невблаганний батько купує тільки те, що необхідно, – абажур. “Тепер він наш, він свій, ми його полюбимо”.

Абажур, і коврик з лебедями, і порцелянова звіринка, і кішка-скарбничка, і паперові квіти – на все це було поставлене клеймо вульгарності, ідеологічного неприйняття як з боку тих, хто пропагував “соціалістичний” спосіб життя, так і з боку либеральствующей інтелігенції. Цей ряд речей і обладнаний ними стиль життя втілював міщанство, дрібнобуржуазний побут, поганої смак

У розряд речей, ідеологічно клішованих як “міщанська вульгарність”, входили аж ніяк не тільки коврики й скарбнички (або герань на віконцях). Сюди почали втискувати все те, що визначало “до катастрофи” і нормальний побут:


крохмальні серветки й скатерки, столове срібло й порцеляна, поділ кімнат у квартирі по їхніх функціях. Радянська людина повинен був демонструвати свій змушений аскетизм як принцип, спати там же, де є, а є – там, де працюватися

Боротьба з “поганим смаком”, з “вульгарністю” і “міщанством” тривала в радянській літературі практично безупинно й велася, підкреслюю, як би з різних (“пролетарсько-радянської” і ” опозиційно-інтелігентської”), але з єдиної по суті – не тільки моральної, але й класової (антибуржуазної) позиції

У статті ” Література й революція”1 Луначарский обрушив пафос свого виступу проти буржуазії і її культури (“запаскудила, наскільки могла” все те, що дала їй французька революція). Буржуазна культура оголошується “несмачної” і “ярмаркової” (от із чим аукається барахолка Тетяни Толстой). Луначарский воює найбільше проти “безсмаку” буржуазного життя, дорівнюючи до нього “терпке… розкладання анархо-богемской культури західних кабачків з її своєрідними геніями декадансу”, і містить: “пишність естетизирующей інтелігенції є тільки зелено-золоті розлучення на застояному ставку”.

Цим “розлученням” протиставляються “бідність пролетаріату”, “оголеність весняного грунту”, на якій почнуть звучати незабаром “всі інструменти людського духу”.

Заперечення “безсмаку” і “вульгарності” носило характер идейно-естетической установки. “Закони побуту так зміняться Рівняннями долі”, – заявляв Велимир Хлебников в “Відозві Голів земної кулі” (квітень 1917 року).

Цю зміну запам’ятав Олександр Блок у статті “Росіяни денди” (травень 1918 року). Побут – у традиційному його розумінні – просто припинив своє існування. Таксомотор, “зовсім уже розвалений під ударами петербурзької революційної зими й доброго десятка реквизиций, поринав, як утоку, по горбкуватих заметах”. За час виступу таксомотор уже “реквізували” – поетові довелося вертатися по зимовому Питеру пішки. Парубок “на швидкому кроці проти вітру” читає Блоку свої вірші. Блок уражений – невже його не цікавить нічого, крім віршів? І раптом чує у відповідь: “Мені сьогодні ніде ночувати…” Провину за свій спустошений стан молоді покладають на символістів; і, міркуючи про це, Блок приходить до думки про “велику спокусу – спокусі “антиміщанства”, що насаждались, серед інших, і имсамим.

У відповіді на анкету “Що зараз робити?” (датованому тим же голодним травнем 1918-го) Блок угадує розановское апокалиптическое бачення Росії – теж, помітимо, побутове

Спочатку – Розанов: над Росією із брязкотом опускається залізна завіса; подання кінчене. Глядачі встали, щоб іти додому – “але ні шапок, ні шуб не виявилося”.

А тепер – Блок: “Художникові слід знати, що тої Росії, що була, – немає й ніколи вже не буде… Та цивілізація, та державність, та релігія – умерли. …Вони втратили буття…” Вони втратили й побут

У травні 1918-го Блок говорить про загибель старої цивілізації і європейської культури з пафосом приреченого захвату в статті “Катилина”, що привітає революційний “вітер”, що змітає старий побут, вітер, що “піднімається не з волі окремих людей”. Але в замітці від 21 березня 1920 року “Про Мережковском” Блок трагічно переосмислює свою подхваченность цим вітром: “Заразливо й чарівно – знову й знову – діяла на мене ця насичена атмосфера строгої літературності, великого смаку; Європою пахне”. І продовжує ностальгічно: “Культура є культура

– її, як “ветхе” або “зовсім не потрібне сьогодні”, не викинеш. Культуру вбити не можна…”

Хлебников із залізною й неухильною послідовністю з’єднує “modus vivendi” і “modus scribendi”. Переборюючи світогляд символістів і їхню поетику, Хлебников “переборов” і їхній спосіб життя – довгі вечірні зустрічі, читання віршів, манеру одягатися. Вишуканому мовленню й знаковості манер символістів футуристи протиставляли лубок, рекламу, плакат, міський фольклор: руйнували границю між “мистецтвом” і “життям” доти, поки й самім житті не була зруйнована. Безбитний Хлебников, що не мав (і не бажав мати) місця, де схилити голову, носив вірші в наволочці. У відозві “Всім! Всім! Всім!”, датируемом 1920 роком, Хлебников викликне: “Які порочні звичаї минулого!”, а в замітках “Про сучасну поезію” (травень – червень 1919) напише про вірші Олексія Гастева як про “заводський гудок, що простягає руку з полум’я, щоб зняти вінок з голови втомленого Пушкіна – чавунні листи, розплавлені у вогненній ріці”. Широко відомі що ниспровергают будетлянские заклики “скинути Пушкіна з корабля сучасності” – слова про “втомленого Пушкіна” відомі набагато менше…

Боротьба із традицією стала для Хлебникова й Маяковського й боротьбою з побутом, що закріплює традицію в повсякденному житті як ритуал; боротьбою із кліше, із тривиализацией традиції. Тобто із традицією, що стала тривіальністю, що виродилася у вульгарність і вульгарщину. Боротьбою з пишномовністю обожнювання “високої культури” – у відсутності іронії й тим більше самоіронії

Звідси – боротьба спамятником.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Героїня оповідання Тетяни Толстій “Любиш – не любиш” як естетический феномен

Categories: Нові твори

Links