“Герой нашого часу” М. Ю. Лєрмонтова як психологічний роман

Самоаналіз Печоріна дуже глибокий, всяке душевний стан виписано докладно і детально, аналізується власну поведінку та психологічні причини, мотиви і наміри дій. Доктору Вернеру Печорин зізнається: “У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його…” За видимим у творі розкривається істотне, за зовнішнім – внутрішнє. Психологізм служить тут способом виявлення і пізнання того, що при першому сприйнятті здається загадковим, таємничим і дивним. Важливе місце у романі, де дія відбувається в різних географічних точках (біля моря, в горах, в степу, в козацької станиці), посідає пейзаж. Сприйняття природи в творі допомагає розкрити внутрішній світ героя, його стан, його сприйнятливість до прекрасного. “Я пам’ятаю, – записує у своєму журналі Печорін, – цього разу більше, ніж коли-небудь раніше, я любив природу”. Герой роману близьким до природи з усім її розмаїттям, а вона діє на його внутрішній світ.

Печорін переконаний, що душа залежить від природи і її сил. Пейзаж кожної частини роману підпорядкований того задумом, який у ній реалізується. Так, у “Белі” зарисована кавказька природа (скелі, урвища, Арагві, снігові вершини гір), яка протистоїть північній природі та дисгармонійно влаштованому суспільству. Прекрасна і велична природа контрастна дрібним, незмінним інтересам людей і їх страждань.

Неспокійна, примхлива стихія моря сприяє тієї романтичності, в якій постають перед нами контрабандисти з глави “Тамань”. Ранковий краєвид, виконаний свіжості, що включає золоті хмари, складає експозицію глави “Максим Максимович”. Природа в “Княжні Мері” стає психологічним засобом розкриття характеру Печоріна. Перед дуеллю – за контрастом – вводиться сяйво сонячного світла, а після поєдинку сонце покажеться герою тьмяним, і промені його вже не гріють.

У “Фаталисте” холодне світло сяючих зірок на темно-блакитному зводі наводить Печоріна на філософські роздуми про приречення і рок. У цілому цей твір є соціально-психологічним і філософським романом, родинним роману-подорожі, близьким до колійних записок. Жанр психологічного роману зажадав створення нової романної структури і особливого психологічного сюжету, де Лєрмонтов відділив автора від героя і розташував повісті в особливій послідовності. “Бела” являє собою твір, що з’єднало шляхової нарис і новелу про любов європейця до дикунці. “Максим Максимович” – розповідь з центральним епізодом, даними крупним планом. “Тамань” – синтез новели та шляхового нарису з несподіваною кінцівкою. “Княжна Мері” – “світська повість” психологічного характеру з щоденником героя і сатиричним нарисом вдач “водяного суспільства”. “Фаталіст” – філософська повість, поєднана з “містичним розповіддю” про фатальний постріл і “таємничому випадку”. Але всі ці жанрові форми, окремі оповідання стали у Лєрмонтова частинами єдиного цілого – дослідження духовного світу сучасного героя, особистість і доля якого об’єднують всю розповідь.

Передісторія Печоріна навмисно виключена, що надає його біографії риси таємничості. Цікаво дізнатися, який же в Печоріна друга людина, мисляча і судиш насамперед самого себе. У “Журналі Печоріна” розкривається характер героя як би “зсередини”, у ньому оголюються мотиви його дивних вчинків, його ставлення до себе, самооцінка. Для Лєрмонтова завжди були важливі не тільки вчинки людини, але їх мотивування, які з тих чи інших причин не могли бути реалізовані. Печорін вигідно відрізняється від інших персонажів тим, що його турбують питання свідомого людського буття – про мету і сенс життя людини, про його призначення. Його непокоїть те, що його єдиним призначенням є руйнування чужих надій. Навіть до свого життя він ставиться байдуже. Тільки цікавість, очікування чогось нового хвилює його. Проте, стверджуючи свою людську гідність, Печорін активно діє, чинить опір обставинам протягом усього роману. Печорін сам себе судить і карає, і це його право підкреслено композицією, в якій останній оповідач – Печорін. Все важливе, що було приховано від людей, що його оточують, що жили поруч з ним, любили його, передано самим Печоріним.

У передмові до роману головний герой – Печорін – характеризується як “портрет, складений з пороків усього нашого покоління у його розвитку”. Таким чином, автору вдалося простежити, як навколишнє середовище впливає на формування особистості, дати портрет всього покоління молодих людей того часу. Але автор не знімає з героя відповідальності за його вчинки. Лєрмонтов вказав на “хвороба” століття, лікування якої – у подоланні індивідуалізму, ураженого безвір’ям, що приносить глибокі страждання Печоріна і згубного для оточуючих. Все у романі підпорядковане головній меті – якомога глибше і докладніше показати стан душі героя. Хронологія його життя порушена, але суворо вибудована хронологія розповіді.

Ми осягаємо світ героя від первісної характеристики, яку дає Максим Максимович через авторську характеристику до сповіді в “Журналі Печоріна”. Печорін – романтик за характером і поведінкою, людина виняткових здібностей, видатного розуму, сильної волі, високих прагнень до громадської діяльності і незнищенного бажання свободи. Його оцінки людей і їх вчинків дуже точні, і в нього критичне ставлення не тільки до інших, але і до себе. Щоденник його це самовикриття “в мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його”, – говорить Печорін. Які причини цієї роздвоєності він сам відповідає: “я говорив правду – мені не вірили: я почав обманювати; дізнавшись добре світло і пружини суспільства, я став вправний у науці життя…”. Так він навчився бути потайним, злопам’ятним, жовчним, честолюбним, став, за його словами, моральним калікою. Але Печорін не позбавлений добрих поривів, наділений гарячим серцем здатним глибоко відчувати (наприклад: смерть Бели, побачення з Вірою і останнє побачення з Мері) Ризикуючи життям він перший кидається в хату вбивці Вулича. Печорін не приховує свого співчуття пригнобленим, саме про декабристів засланих на Кавказ він говорить, що “під нумерованій гудзиком ховається палке серце і під білим кашкетом освічений розум” та біда Печоріна у тому, що душевні пориви він приховує під маскою байдужості. Це самозахист. Він сильна людина, але всі його сили несуть не позитивний, а негативний заряд. Вся діяльність спрямована не на творення, а на руйнування.

Духовна порожнеча вищого суспільства, соціально політична реакція спотворили і заглушили можливості Печоріна. Ось чому Бєлінський назвав роман “криком страждання” і “сумної думою”. Практично всі другорядні персонажі твору стають жертвами героя. Через нього позбавляється даху над головою і помирає Бела, розчаровується в дружбі Максим Максимович, страждають Мері і Віра, гине від його руки Грушницкий, змушені покинути рідний дім контрабандисти. Побічно він винен у загибелі Вулича. Грушницкий допомагає автору врятувати Печоріна від насмішок читачів і пародій, бо є його відображенням в кривому дзеркалі. Печорін зрозумів, що за умов самодержавства осмислена діяльність в ім’я загального блага неможлива. Це й зумовило властивий йому скептицизм і песимізм, переконання що “жити нудно й гидко”. Сумніви спустошили його до того, що у нього залишилося всього два переконання: народженні – нещастя, а смерть неминуча. Незадоволений своєю безцільної життям, спраглий ідеалу, але не бачить його Печорин запитує: “навіщо я жив? Для якої мети я народився? “. “Наполеонівська проблема” – центральна морально-псіхологічечкая проблема роману, це проблема крайньої індивідуалізму й егоїзму. Людина, відмовляється судити себе за тими ж законами, за якими судить оточуючих втрачає моральні орієнтири, втрачає критерії добра і зла. Насичена гордість – так визначено Печоріним людську щастя. Страждання і радості інших він сприймає як їжу, підтримує його душевні сили. У розділі “Фаталіст” Печорин розмірковує про віру і безвір’я. Людина, втративши Бога, втратив головне – систему моральних цінностей, мораль, ідею духовного рівності. Повага до світу і людей починається з самоповаги, принижуючи інших, він піднімає сам себе; тріумфуючи над іншими, він відчуває себе сильнішою. Зло породжує зло. Перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого, міркує сам Печорін.

Трагедія Печоріна у тому, що він звинувачує світ, людей і час у своєму духовному рабстві і не бачить причин неповноцінності своєї душі. Істиною свободи він не знає, шукає її на самоті, у вигнанні. Тобто в зовнішніх ознаках, тому він скрізь виявляється зайвим. Лєрмонтов, підкоряючи психологічної правдою, яскраво показав історично конкретного героя з чіткою мотивуванням його поведінки. Мені здається що він першим у російській літературі зумів можливо точно розкрити всі суперечності, складності і всю глибину людської душі.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Герой нашого часу” М. Ю. Лєрмонтова як психологічний роман