Герой і народ у поемі А. Т. Твардовского “Василь Теркин”

Недавно збиралися поставити памятник бійцеві Василю Теркину. Памятник літературному героєві ставлять рідко. Але мені здається, що герой Твардовского заслужив цю честь по праву. Адже це був би й пам’ятник тим, хто воював за свою країну й не жалував своєї крові, хто не боявся труднощів і вмів жартом скрасити фронтові будні, – пам’ятник всьому російському народу.

Поема Твардовского була действительно народної, вірніше, солдатською поемою По спогадах Солженицина, солдати його батареї з багатьох книг воліли найбільше її так “Війну й мир” Толстого. Секрет величезної популярності поеми – мова, легкий, образний, народний. Вірші запам’ятовуються відразу. Крім того, кожна глава є закінченим, окремим произведением. Сам автор сказав про неї так: “Ця книга про бійця, без початку й кінця”.

Словом, книгу із середини И почнемо. А там піде… Це, здається, робить героя ближче й зрозуміліше.

Поет приписав Теркину не так вуж багато геройських подвигів. Однак переправи, збитого самолета так узятого в полон мови цілком достаточно. Якби мене запитали, чому Василий Теркин став одним з моїх самих улюблених літературних героїв, я б сказав так: мені подобається його жизнелюбие.

Дивитеся, він на фронті, де щодня смерть, де ніхто “не заколдован від осколка-дурня, від будь-якої дурної кулі”. Часом мерзне або голодує, не має вести від рідних. А він не сумує. Живе й радується життю: Адже він у кухні – з місця, З місця – у бій, Курить, їсть і п’є зі смаком На позиції кожної. Він може переплисти крижану ріку, тягти, надриваючись, мови.

Але от змушена стоянка, “а мороз – не Стати, не сісти”. І Теркин заграв на гармоні: И від тої гармошки старої, Що залишилася сиротою, Якось раптом тепліше стало На дорозі фронтової. Теркин – душу солдатської компании. Недарма товариші люблять слушать його те жартівливі, а те й серьезние оповідання. От вони лежать у болотах, де перімокшая піхота мріє вже навіть про те, “хоч би смерть, так на сухому”.

Сипле дощик. І навіть покурити не можна: размокли сірника. Солдати всі клянуть, і здається їм, “гірше немає вже лиха”. А Теркин посміхається й починає довжинное міркування. Говорить він про те, що поки солдат почуває лікоть товарища, він сильний.

За ним батальйон, полк, дивізія. А те й фронт. Так що там: вся Росія! От торік, коли немец рвався до Москви й співала “Москва моя”, тоді й потрібно було журитися.

А нині німець зовсім не той, “цієї пісні торішньої нині німець не співак”. А ми про себе думаємо, що адже й у минулий рік, коли зовсім нудно було, знаходив Василь слова, які допомагали товаришам. Такий вуж у него талант.

Такий талант, що, лежачи в мокром болоті, засміялися товариші: легше стало на душі. Але найбільше мені подобається глава “Смерть і воїн”, у якій герой, поранений, лежить і замерзає, і чудится йому, що прийшла до нього смерть. І стало важко сперечатися йому з нею, потому що минав він кров’ю й хотів спокою. І чого вуж, здавалося, триматися за це життя, де вся радість-те в тім, що або змерзнути, або рити окопи, або боятися, що вб’ють тебе… Але не такий Василь, щоб легко здатися Косою.

Буду плакати, вити від болю, Гинути в поле без сліду, Але тобі по добрій волі Я не здамся ніколи, – шепотить він. І воїн перемагає смерть. “Книга про бійця” була дуже нужний на фронті, вона піднімала дух солдатів, спонукувала боротися за Родину до останньої краплі крові

Герой і народ у поемі А. Т. Твардовского “Василь Теркин”