ГЕРДЕР, Йоганн Готфрід

(1744 – 1803)

ГЕРДЕР, Йоганн Готфрід (Herder, Johann Gottfried – 25.08. 1744, Морунген, Сх. Пруссія -18.12.1803, Веймар) – німецький письменник, літературознавець і філософ.

Гердер народився в містечку Морунген у Східній Пруссії, “найкрихітнішому в безлюдній країні”, як він сам його охарактеризував, у сім’ї бідного паламаря лютеранської церкви, водночас дзвонаря, півчого та шкільного вчителя. У цій сім’ї він прожив похмуру і сумну молодість, самотній, заляканий, під болісною загрозою “червоного галстука” – прусської військової повинності, яка би прирекла його на двадцять років служби під орудою капрала. Тут він закінчив школу, і невідомо, як би склалася його доля, коли б не випадок, який у житті Гердера часто відігравав важливу роль. У Морунгені був розквартирований російський полк, і військовий хірург цього полку звернув увагу на кмітливого юнака. Він забрав його з собою у Кенігсберг, місто, де був відомий усій Європі університет.

У 1762-1764 pp. Гердер навчався в університеті, спочатку на медичному, а згодом – на богословському та філософському факультетах. Тут він слухав лекції і познайомився з І. Кантом, читав твори Ж. Ж. Руссо, близько зійшовся з одним із найоригінальніших філософів XVIII ст. Й. Г. Гаманом і став послідовним провідником його ідей.

Ще навчаючись в університеті, Гердер мріяв бути проповідником чи викладачем, а через те, коли після закінчення навчання йому запропонували місце пастора та вчителя у ризькій Дімшулє, він прийняв пропозицію і з 1764 по 1769 pp. жив і працював у Ризі.

На роки, проведені у Ризі, припав початок літературної, критичної і фольклорно-дослідницької діяльності Гердера. Тогочасна Рига була цілковито особливим місцем. Тут, на березі Ризької затоки, ще відчувався дух свободи, яким вирізнялося життя цього міста, котре ще зовсім недавно входило до ганзейського союзу і зберегло рештки “республіканського” самоуправління. Виконуючи обов’язки пастора, Гердер зарекомендував себе чудовим проповідником, і тут, у Ризі, він проявив себе і як оригінальний мислитель, знавець та поціновувач народного мистецтва, збирання та вивчення якого стане справою всього його життя.

У Ризі вийшли друком і перші праці Гердера: “Критичні ліси, або Роздуми стосовно науки про прекрасне і мистецтва, за даними найновіших досліджень” (“Kritische Walder, oder Betrachtungen, die Wissenschaft und Kunst des Schonen betreffend, nach Massgabe neuerer Schriften. Erstes Waldchen”, 1769), “Про новітню німецьку літературу. Перша збірка фрагментів” (“Uber die neuere deutsche Literatur. Erste Sammlung von Fragmenten”, 1766- 1768); тут ще в 1764 p. був складений план твору “Трактат про походження мови” (“Abhandlund uber den Ursprung der Sprache”). Але почуття невдоволення собою, скандал, пов’язаний з першими публікаціями Гердера з літератури та естетики, наполегливе бажання отримати нові враження та знання змусили Гердера залишити Ригу. Таким чином, “23 травня (3 червня), – занотовує він у “Щоденнику моєї подорожі” (“Journal meiner Reise im Jahre 1769)”, – я виїхав з Риги і 25 (5-го) подався морем, щоби податися – куди? Не знаю сам!” Але маршрут був визначений: корабель прямував у Нант (Франція).

Споглядання морського простору, шум вітрил налаштовували на філософські роздуми і будили поетичне натхнення, і в результаті у “Щоденнику” з’явилися рядки, які відтворюють внутрішній настрій мандрівника:”…у яких далеких сферах не витають думки, коли перебуваєш на кораблі, який несеться поміж небом і морем! Все тут окрилює думки і відкриває перед ними безмежний простір”.

На кораблі, що прямував у Францію, Гердер занотував слова, які стали девізом його життя: “Не існує іншої чесноти, окрім людського життя і щастя: але кожен день є дією. Все решта – лише примара, лише пусті розмірковування”. Він мріяв бути “філософом природи”, створити “працю про рід людський, про всі країни, епохи, народи, про силу, змішання, образи!” Втіленню цих юнацьких мрій він присвятить усе своє подальше життя.

У Нанті Гердер вивчав французьку мову та літературу, в Парижі зустрічався з Д. Дідро. Перебування у Франції дало багато нових вражень. З жалем Гердер занотував у “Щоденнику”: “Франція: епоха її літератури закінчилася. Вік Людовіка минув. Пройшли й часи Монтеск’є, Даламбера, Вольтера, Руссо. Залишилися лише руїни”. З прикрістю зауважує Гердер згасання французького театру. Причину втрати колишньої величі театру Мольєра, Расіна і Корнеля він вбачає у тому, що автори сучасних п’єс забули найголовнішу мету театру, яка полягала в тому, щоби впливати надушу глядача, будити і хвилювати фантазію тих, хто сидить в залі. Надії на відродження колишньої слави одного з найкращих театрів світу Гердер пов’язував з іменем Д. Дідро.

З Парижа шлях Гердера проходив через Брюссель, Антверпен, Амстердам у Гамбург. Він мріяв відвідати Англію, Данію, Іспанію, але брак коштів змусив припинити подорож. У Гамбурзі Гердер познайомився з Г. Е. Лессінтом, теоретиком театру, драматургом, автором трактату “Лаокоон”.

Матеріальна скрута змусила Гердера пристати на пропозицію супроводжувати в подорожі наслідного принца ейтинського двору, разом з ним вони опинилися у Страсбурзі. Тут у 1770 р. відбулася зустріч Гердера і Й. В. Гете, яка вплинула не лише на долю відомого німецького письменника, а й на рух “Буря і натиск” (“Srurm und Drang”). На той час Гердер був знаний у Німеччині як автор ” Критичних лісів” і праці “Про новітню німецьку літературу. Фрагменти”. Сучасників вражали, як згадує Й. В. Гете, “великі знання” Гердера. Під його впливом виникла зацікавленість народною поезією, вітчизняною культурою та історією, творчістю В. Шекспіра, зросла впевненість у можливості створення самобутньої національної літератури. У десятій книзі “Поезії і правди” Гете зауважив, що Гердер першим навчив його розуміти, що “поезія взагалі є даром, властивим всьому світові і всім народам, а не приватною власністю деяких витончених та освічених людей”. В результаті співдружності Гердер і Гете вийшла друком збірка “Про німецький характер і мистецтво “(“Von deutscher Art und Kunst”, 1773) – своєрідний маніфест руху “Буря і натиск”. У збірці були вміщені статті Гердера про В. Шекспіра та народні книги, і Гете “Про німецьку архітектуру” й історика Ю. Мезера.

У 1773 р. відбулося весілля Гердера і Кароліни Флаксланд, з якою він познайомився ще в 1770 р. Саме Кароліна після смерті чоловіка стала редактором першого повного зібрання творів і автором біографії Гердера.

З 1771 по 1776 pp. Гердер жив і працював у Бюккебурзі. Обов’язки пастора він поєднував із постійними науковими студіями. У 1772 р. він отримав премію Берлінської академії за “Трактат про походження мови “(“Abhandlung uber der Ursrung der Sprache”). За посередництва Гете в 1776 p. Гердер отримав місце суперінтенданта, тобто голови церковного відомства у Веймарі. Роки перебування у Веймарі найплідніші для Гердера: він співпрацював з К. М. Віландом в “Німецькому Меркурії” (“Deutscher Merkur”), виходили друком філософські, історичні, літературні твори Гердера і збірки народних пісень.

У 1783 р. Гердер здійснив поїздку в Гамбург, де познайомився з Ф. Г. Клопштоком. У 1785 р. він брав якнайактивнішу участь у шкільній реформі, що проводилась у Веймарі. У 1787 р. Гердера обрали почесним членом Берлінської академії, а в 1788 р. він здійснив разом із герцогинею Анною Амалією поїздку в Італію. Гердер захоплено привітав революцію у Франції 1789 р. Разом з Й. К. Ф. Шиллером вони видавали журнал “Ори” (1794-1795). Г. зблизився з одним із найбільших і найсамобутніших німецьких письменників та мислителів Жан Полем.

Останні роки життя Гердера позначені складними стосунками з герцогом Веймарським, від якого він був матеріально залежним, остаточним розривом з його кенігсберзьким учителем І. Кантом. Відображенням полеміки з філософом є останні твори Г. “Метакритика”(1799) і “Каллігона” (“Kalligone”, 1800). З плином літ непокірний характер Гердера ставав усе серйознішою перешкодою для спілкування. Значні ускладнення спричинило й небажання вченого терпимо ставитися до чужої думки. Це призвело до розриву з Шиллером і серйозних розбіжностей з Гете. Гердер, хоч і багато в чому вплинув на формування філософських та естетичних поглядів романтиків, так і не зміг прийняти їх.

Значення Гердера для світової філософії, естетичної і літературознавчої думки і сьогодні важко переоцінити. Перше зібрання його творів, підготовлене вдовою та учнем Гердера – Й. Мюллером, нараховувало 40 томів, у два останні увійшли листи та біографія. Академічним виданням прийнято вважати видання професора Бернхарда Зупхана (Herders samtliche Werke, 1877-1913, herausg. v, Bernhard Suphan, 33 Bd.).

З-поміж великої і різноманітної філософської та естетичної спадщини Гердера безумовну цікавість викликають його ранні праці, написані ще в “ризький” період: ” Критичні ліси” (опубл. у 1769 р.), “Про новітню німецьку літературу. Фрагменти” (І і II зб. опубл. у 1766 p., Ill зб. – у 1767 р.; у 1768 р. перша збірка була цілковито перероблена і в новій редакції поміщена лише в зібранні творів 1805 p.). Введене в назву збірки слово “ліси” бере початок від “Лісів” (“Silvae”) – збірки віршів давньоримського поета Стація, у перекладі з латинської воно означає “матеріали”, “начерки”. Праця “Критичні ліси” дійсно являє собою розгорнуті начерки до полеміки з автором “Лаокоона” Г. Е. Лессінгом з питань сутності мистецтва і меж різноманітних видів мистецтв.

Спираючись на погляди Арістотеля щодо функції мистецтва як функції наслідування природи, Гердер висловив думку про те, що самим наслідуванням функція мистецтва не вичерпується. Не менш важливим в означенні сутності мистецтва є й питання його впливу та сприйняття. У ” Критичних лісах” Гердер вперше висловив думку про необхідність історичного підходу до аналізу будь-якого естетичного явища, що сприяло формуванню історичного погляду на розвиток літератури. У цій самій праці Гердер сформулював постулат про те, що оцінювати твір необхідно, виходячи з його власних засобів і цілей. Саме такий підхід, з точки зору автора начерків, “не дозволяє оцінювати оду Піндара як епопею, в якій відсутній поступальний рух; пісню – як картину, якій не вистачає чітких обрисів; повчальний вірш – як байку, а байку – як описову поезію… Я не хотів би робити з одного жанру закони для іншого чи взагалі для всієї поезії”.

Особлива сторінка у спадщині Гердера пов’язана зі зверненням його до народної творчості. Давно вже стали класичними його твори “Витяги з листування про Оссіана і про пісні стародавніх народів” (“Auszuge aus einem Briefwechsel iiber Ossian und die Lieder alter Volker”, 1771), “Про народні пісні” (1779), які є передмовою до другого тому “Народних пісень”.

Стаття, присвячена Оссіану, була опублікована у збірці “Про німецький характер і мистецтво” (“Von deutscher Art und Kunst. Einige fliegende Blatter”, 1773). У центрі її уваги – переклади, виконані німецькою мовою поетом М. Денісом у 1768 р. Геніальна містифікація шкільного вчителя зі Шотландії Джемса Макферсона стала для Гердера приводом для висловлення думок про характер народної поезії. Оссіан для Гердера – втілення народного співця, схожого на Гомера. Його пісні – це “пісні народу неосвіченого, але обдарованого безпосереднім почуттям, пісні якого тривалий час побутували в усній традиції, передаваній від батька до сина”. Твори “північного Гомера” Гердер розглядав на широкому історичному тлі, використовуючи для порівняння німецькі народні пісні, англійські балади, уривки зі скандинавської “Едди”, народні пісні латишів, лапландців, північноамериканських індіанців.

Гердер розглядав пісню як синкретичний жанр, складовими якого є не лише текст, а й музика, рух; народна пісня часто містить і драматичний первень. У синкретизмі Гердер вбачав відмінність народної пісні від літературної. У праці, присвяченій народній поезії, він обстоював історичний підхід до аналізу художніх явищ.

Історичний погляд на мистецтво дозволив Гердеру зробити висновки про те, що не існує народів більш чи менш талановитих, усі народи мають своє неповторне обличчя, і цією неповторністю визначається місце кожного народу в історії культури. Згідно з цією точкою зору сама постановка питання про нормативність мистецтва не має підстав. Тут, у праці, присвяченій традиційній культурі, Гердер полемізує з представниками класицистичних поглядів на літературу. Джерела оновлення мистецтва, зокрема й німецького, він бачить не в наслідуванні зразків класичної старовини, безумовно прекрасних, а в зануренні у глибини народної творчості, яка виражає дух народу. Статтю Гердер закінчує зверненням до сучасників збирати “останні рештки живого способу думок”, втіленого у “справжній народній пісні, живому романсі”, оскільки тут розпочинається шлях до відродження культури будь-якого народу. Заклик Гердера був почутий його сучасниками. Й. В. Гете, Г. А. Бюргер, А. Арнім і К. Брентано, В. Мюллер і А. Шаміссо, І. фон Ей-хендорф і Л. Уланд, брати Грімм і Г. Гайне своїм творчим зростанням багато в чому зобов’язані пробудженою Г. зацікавленістю народною поезією.

У 1778-1779 pp. Гердер зробив спробу видання збірки народних пісень, яка вийшла друком під назвою “Народні пісні”, у наступних виданнях вона називалася “Голоси народів у пісні” (“Volkslieder nebst untermischten Stucken”). Збірка містила великий етнографічний матеріал.

Народна поезія, як її розумів і трактував Гердер, багато в чому є й критерієм оцінки творчості багатьох письменників. Поміж кумирів Гердера – Гомер і В. Шекспір. Аналізу їхньої творчості він присвятив статті “Гомер – улюбленець часу” (“Homer ein Giinstlingder Zeit”, 1795), опубліковану в журналі “Ори”, і “Шекспір” (“Shakespeare”, 1771), котра увійшла у зб. “Про німецький характер і мистецтво”. Творчість Шекспіра і Гомера Гердер розглядав як результат дотримання національної традиції, підсумкове вираження ідей часу у формах, народжених часом і самим поетом.

Особливу частину гердерівської спадщини складають праці з філософії й історії. Як підступи до створення оригінальної філософії історії слід розглядати працю Гердера “Ще одна спроба філософії історії для виховання людства” (“Еіпе Philosophie der Geschichte zur Bildung der Menschheit”, 1773). У цій праці Гердер піддав сумніву справедливість твердження, що кожна наступна епоха є свідченням “всезагального прогресивного покращення світу”. Для Гердера історія існування людства – це часина історії всесвіту, а потім він аналізує закономірності розвитку суспільства так само, як еволюцію органічної природи, тобто трактуючи кожне явище водночас і як ланцюг, і засіб, ланку ланцюга, але й одночасно і як самостійну ланку. При такому підході кожен етап на довгому шляху історичного розвитку набуває самостійності і жодна з епох не може бути визнана за взірець. Завдання історика, на його думку, полягає в тому, щоби показати цю відмінність, підкреслити самобутність, пояснити причини своєрідності кожного історичного етапу, аж ніяк не з метою протиставлення його всім решта, щоб нав’язати якийсь канон. Така позиція знімала наліт ідеалізації з будь-якої епохи, в тому числі й з античної, яка протягом століть слугувала таким каноном. Гердер зробив спробу урівняти в правах усі епохи, піддав сумніву ідею прогресивності сучасного йому суспільства, виступив з різкою критикою Просвітництва, яке він назвав “паперовою цивілізацією”.

Погляди Гердера 70-80-х pp. на цивілізацію песимістичні, але в праці ” Ідеї про філософію історії людства” (“Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit”, 1784-1791) він прагне до подолання цих настроїв. Підставою для зміни поглядів на історію слугують ідеї нової гуманності, які проповідує Гердер. Він схильний розглядати тепер історію людства як рух всебічно розвинутої особистості до “розуму, свободи та справедливості”. Здавалось би, думка Гердера повертається до оптимізму, притаманного поглядам ранніх просвітителів (Монтеск’є, Вольтер, Д. Юм). Але, на відміну від них, Г., як і колись, не схильний абсолютизувати сучасну епоху.

Основою для оптимістичних висловлювань слугувало наполегливе повторення Гердером думки про розвиток як єдиний процес, куди історія людства входить як складова частина світової еволюції. Обгрунтуванню цієї думки підпорядкована й структура праці. Вона відкривається розлогими розмірковуваннями, які визначають місце людини у світобудові. Гердер вважає, що в результаті тривалої еволюції жива природа прийшла до найвищої форми своєї організації, яка втілилася в людині. З появою на Землі людини розпочався новий етап в історії світобудови, суть його Гердер визначає як рух людства до торжества гуманності, оскільки “нічого немає вищого, аніж гуманність”, це “мета людської природи”, і в прагненні до досягнення цієї мети Гердер вбачає смисл історії.

“Ідеї про філософію історії людства” були високо поціновані сучасниками. М. Гоголь назвав Гердера “одним із зодчих світової історії”, всі думки котрого “високі, глибокі і всесвітні”. Не менш високу оцінку своєму співвітчизникові дав і Г. Гайне, котрий вважав, що праці Гердера є, “мабуть, найкращим оглядом літератури всіх народів”, оскільки він “розглядав людство як велику арфу в руках великого майстра, кожен народ видавався йому по-своєму настроєною струною цієї велетенської арфи і він розумів універсальну гармонію її різноманітних звуків”.

Художня спадщина Гердера, на відміну від філософської та естетичної, не відзначається високими поетичними вартостями. Вона представлена збіркою “Розкидані листки” (“Zerstreute Blatter”, 1785-1797), драмами “Брут” (“Brutus”, 1774), “Філоктет” (“Philoktetes”, 1774), “Еон і Еоніс” (“Aeon und Aeonis”, 1801), “Розкутий Прометей” (“Der entfesselte Prometeus”, 1802). Г. познайомив німців із поезією Сходу, Стародавньої Греції та інших країн у збірці “Терпсихора” (“Terpsichore”: Bd. 1-3, 1795-1796). Чудовий переклад іспанських романсів був здійснений Гердером у збірці “Сід” (“Der Cid”, 1803).

Своєю багатогранною творчістю Гердер обстоював ідею дружби німецького і слов’янських народів. У “Щоденнику моєї подорожі” він писав: “Україна стане новою Грецією – в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя”. Творчу спадщину Гердера вивчали М. Максимович, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, І. Франко та ін.

Л. Дудова

ГЕРДЕР, Йоганн Готфрід