Гаррієт Бічер-Стоу Хатина дядка Тома

Гаррієт Бічер-Стоу
Хатина дядка Тома
Розділ І,
ЩО ЗНАЙОМИТЬ ЧИТАЧА З ОДНІЄЮ ДУЖЕ ЛЮДЯНОЮ ОСОБОЮ
Холодного лютневого надвечір’я у містечку П., що в штаті Кентуккі, в гарно умебльованій вітальні два джентльмени, присунувши свої стільці, завзято обговорювали якусь справу.
Задля зручності ми щойно сказали “два джентльмени”. Та по правді, як доскіпливо глянути, один з них навряд чи підпадав під таке означення. То був приземкуватий, кремезний чолов’яга, з грубим простакуватим обличчям і тим самовдоволеним, пихатим виглядом,

який виказує людину незнатного роду, що чимдуж пнеться в пани. Одягнений він був надміру претензійно: химерний строкатий жилет та голуба хустка в яскраву жовту цяточку, хвацько пов’язана на шиї пишним бантом, цілком личили всій його подобі. Незграбні ручиська чоловіка були винизані перснями, а важкий золотий ланцюжок годинника прикрашала ціла низка навдивовижу великих різноколірних брязкалець, що їх він у розпалі балачки раз по раз перебирав пальцями з неприхованою втіхою. Його мова не відповідала ніяким приписам граматики, і при кожній слушній нагоді він присмачував її такими висловами, що ми, хоч і як прагнемо всіляко пожвавити нашу розповідь, усе ж не зважимося їх навити.
Його співрозмовник, містер Шелбі, той в усьому здавався джентльменом, а оздоблення його будинку та й усі речі в кімнатах свідчили про те, що він людина заможна і навіть багата. Як ми вже згадували, обидва чоловіки були захоплені якоюсь важливою розмовою.
– У такий-от спосіб я й закінчив би цю справу,- сказав містер Шелбі.
– Е ні, на такий торг я погодитись не можу… аж ніяк не можу, містере Шелбі,- озвався його співрозмовник, піднісши перед собою чарку з вином і розглядаючи її проти світла,
– Кажу ж вам, Гейлі, Том – не простий собі негр, і ці гроші дасть за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством чудово.
– Тобто чесний як на чорношкірого,- промовив Гейлі, наливаючи собі в чарку вина.
– Ні, по-справжньому чесний. Том – добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік. Я довіряю йому все своє майно – гроші, господарство, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.
– Багато хто не вірить, що бувають побожні негри, Шелбі,- сказав Гейлі, підкріплюючи свої слова промовистим жестом.- А от я вірю. Сам мав одного такого, оце недавно, в останньому гурті, що одвіз в Орлеан. Було послухаєш, як він молиться, то й до церкви йти не треба, а що вже був слухняний та сумирний!.. Та й заробив я на ньому чималий гріш, бо купив його задешево в одного чоловіка, що мусив спродуватись, отож і дістав я шість сотень зиску. Авжеж, побожність у чорношкірому – дуже добра річ, коли це справжній товар, а не мана,
– Ну, в Тома цей товар щонайсправжніший, можете не сумніватися,- відказав містер Шелбі.- Ось, приміром, минулої осені послав я його самого до Цінціннаті в одній справі, і він мав привезти мені п’ятсот доларів. “Томе,- сказав я йому,- я тобі вірю, бо певен, що ти чоловік чесний і не підведеш мене”. І звісно, він повернувся. Я ж таки знав, що він повернеться. А кажуть, деякі лихі люди намовляли його: “Томе, чого б тобі не дременути до Канади?”- “Ні, хазяїн мені довіряє, то я не можу”.- Так мені розповідали згодом. Мушу сказати, жаль мені розлучатися з Томом. Та вже беріть його на покриття всього боргу – і край. Сподіваюсь, ви так і зробите, Гейлі, якщо маєте хоч трохи совісті.
– Совісті я маю саме стільки, скільки потрібно комерсантові,- таку собі, знаєте, дрібку, щоб було чим присягатися,- жартівливо відповів торговець.- Я, звісно, ладен і дечим поступитися, коли треба подружньому, але на таке пристати не можу… ніяк не можу.
Торговець промовисто зітхнув і знову налив собі вина.
– Ну гаразд, Гейлі, то яке ж буде ваше слово? – озвався містер Шелбі по хвилі ніякової мовчанки.
– А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома
Якесь хлопчисько чи дівча?
– Хм!.. Та наче нікого такого нема, щоб вільно обійтися без нього в господарстві. Сказати правду, лише скрутні обставини змушують мене продавати своїх людей. Не люблю я з ними розлучатися, повірте. В цю мить двері відчинились і на порозі з’явився
І маленький хлопчик-квартерон2, років чотирьох-п’яти. І Був він дуже гарний і привабливий на вигляд. Його кругле личко з ямочками на щоках облямовували м’які й лискучі, мов шовк, чорні кучері, а з-під розкішних довгих вій яскріли великі чорні очі, вогнисті й лагідні водночас, що з цікавістю озирали кімнату. Веселеньке, червоне з жовтим картате платтячко, гарно й до міри пошите, ще дужче відтіняло його яскраву вроду, а кумедна самовпевненість у поводженні, хоч і прихована за дитячою соромливістю, говорила про те, що господар не обминає хлопчика своєю увагою та ласкою.
1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не Існувало рабства.
2 Квартерон – мішанець мулата з білим.
– Гей, Джіме-Галченя! – мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок,-Ану держи І
Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.
– Іди-но сюди, Джіме-Галченя,-сказав він.
Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.
– А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.
Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.
– Браво! – вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина,
– Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм,- сказав господар.
Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.
Обидва чоловіки зареготали.
– Бравої Знаменито! Оце-то малий! – примовляв Гейлі.-цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив… А знаєте що? – раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу.- Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому… отак. Ну що, хіба це не по справедливості?
Об тій-таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п’ять.
Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум’янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня була на ній як облипла й вигідно окреслювала її гарну постать. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну доброму людському товарові.
– Чого тобі, Елізо? – спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.
– Даруйте, пане, я шукала Гаррі.
Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.
– Ну, то забирай його,- сказав містер Шелбі. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.
– Бий мене сила божа! – вигукнув торговець, у захваті обертаючись до господаря.- Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.
– Я не хочу наживати на ній багатства,- сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.
– Чудове, сер, чудове!.. Перший сорті – сказав торговець, а тоді, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: – Ну, то скільки ви хочете за цю дівулю? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?
– Містере Гейлі, я не продаю її,- відказав Шелбі.- Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.
– Ет, жінки завжди таке кажуть, бо нездатні рахувати. А тільки-но розтлумачите їм, скільки годинників, страусового пір’я та всіляких там брязкалець можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.
– Кажу ж вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав – ні, то значить, ні,- рішуче промовив Шелбі.
– Ну гаразд, а хлопчиська віддасте? – спитав торговець.- Погодьтеся, щ я заправив з вас по-божому.
– Та навіщо вам, скажіть, цей малюк? – запитав Шелбі.
– Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на
Продаж. То панський товар – їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж полюбляють у домі гарних молодиків – щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них добрячі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має – одне слово, товар добрячий.