Фольклорні джерела повести М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”

Де можна зустрітися з казкою, де можна почути “вічний шум ріки”, побачити “довгі плакучі трави”? Здається, тільки в Карпатах і ще в повісті М. Коцюбинського ” Тіні забутих предків “. Живуть там люди, щедрі душею, пісенні люди, які називаються гуцулами. Саме про їх, захоплених своїми звичаями, побутом, повір’ями, пише М. Коцюбинський, відкриваючи у свій час для України картини гуцульського життя. Начебто з казкової сивої давнини йдуть до нас гуцульські міфологічні вірування. Зустрічаємося ми й із щезником, і з нявками, і із чугайстром,

і з голосом сокири, що так лякає маленьких дітей. Здається, що гуцули – це невід’ємна частина природи, які вірять їй безмежно, які живуть за її законами, навіть не силкуючись їх зрозуміти або змінити. Вірять і Іван Палийчук, і Маричка Гутенюк, і всі їхні сусіди у ворожіння вірять

Вірять, що існують нявки, які ведуть людей до загибелі, вірять, що їм перешкоджає чугайстр, вірять у багато чого, що живе тільки в їхній уяві і йде від далеких предків. “Увесь світ була як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. І навіть маленькі діти намагаються розкрити таємницю, довідатися, “із чого з’явилася

зозуля”, де живе нечиста сила. Діти переймають гуцульські повір’я, звичаї. Ще змалку вміють вони грати на денцовке, а згодом і на флояре. Все це – мир Гуцульщини, мир, де поруч із казкою живе й реальність. Пасуться вівці, корови під чарівні звуки денцовки, а поблизу чекає людей смерть, сповіщаючи про себе звуками трембіти. Є в гуцулів і кревна ворожнеча, як у Палийчуков з Гутенюками, є й теплі людські взаємини. Полонина взагалі багата на різноманітні ритуали, ворожіння, черпає свої звичаї у фольклорному світі гуцулів. Вона “починала своє життя живим невгасимим вогнем, що повинен був неї охороняти від усього поганого”. По повір’ями гуцульських предків, вони з незапам’ятних часів поважали огонь-ватру, а щоб його запалити, необхідно виконати своєрідний ритуал. Скільки таких ритуалів у гуцулів, які є гармонічним продовженням їхніх звичаїв, побуту, вірувань! У повісті ми бачимо, і як доять овець, і як “вуйко” роздер корів, і про що розмовляють вівчарі, що вони їдять. Гуцульщина приходить до усім нам, щораз дивуючи своєю різнобарвністю, незвичайністю. Багато в гуцульських звичаях своєрідного, невідомого, цікавого, дивного. Такий є й смерть у повісті: “…смерть тут має свій голос…”.

Звуки трембіти, плач над померлої – все це нам зрозуміло. Але в гуцулів смерть – це не тільки плач. За ним ідуть і сміх, і жарту, і навіть регіт. Людина повинен піти в інший світ не сумним, а веселим, і начебто підтвердження цього – “загадкова посмішка смерті” Івана Палийчука. Він умер, але залишаються живими інші люди, веселі й щасливі, тому й не потрібно більше плакати – потрібно зрадитися чудовому настрою Гине Палийчук, що пішов за нявкой-маричкой, захистив неї від чугайстра, що є втіленням доброї сили. Гине він, але залишається “живим” незвіданий мир Гуцульщини. Цей мир не завжди нам зрозумілий, тому що є приналежністю народу, що вірить у казку, у міфи, не відходить від традицій і ритуалів своїх предків. І, здається, що гуцули й самі є частиною Казки. Тому й не дивно, що повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” надовго залишається в нашій пам’яті, радуючи й інтригуючи своїми повір’ями, звичаями, побутом і віруваннями. Це все – фольклорні джерела


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Фольклорні джерела повести М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”