Жили старий з бабою. Було у них два сини. Старшого кликали Тойво. Гарний він був, роботящий, тільки дуже вуж хмурий. Ніколи не засміється, ніколи не запече, одне знає - трубку курить, дим пускає. Рибу на озері ловить - мовчить, сосну у лісі рубає - мовчить, лижі майструє - мовчить. За це його й прозвали Тойво-Неулиба.
А молодшого кликали Матти. Гарний він був хлопець. Працює - пісні співає, розмовляє - весело сміється. Умів він і на гуслях-нонтеле відіграти. Як почне струни пощипувати, як заграє танечну - ніхто на місці не встоїть, у всіх ноги самі собою у танок ідуть. За це його всі й кликали Матти-Веселун. Поїхав раз Тойво у ліс по дрова. Відвів сани убік і давай рубати. Пішов по лісу стукіт так тріск. А біля сосни ведмежий барліг був. Прокинувся хазяїн-ведмідь:
- Агов, хто стукає? Хто мені спати не дає?
Виліз із барлога, дивиться: хлопець сосну рубає, друзки з-під сокири у усі сторони летять. Ух, розсердився ведмідь:
- Ти навіщо у моєму лісі стукаєш, спати не даєш? Навіщо куриш-димиш? Геть убирайся!
Так як устане дибки, так як вистачить Тойво лапою - тільки куртка затріщала.
Тойво від страху сокира упустила, сам по снігові покотився, перекувирнулся так прямо у сани й повалився.
Злякався кінь, смикнула й понесла сани по заметах, по пнях, по галявинах та й вивезла Тойво з лісу.
Приїхав Тойво додому - ні дров, ні сокири, куртка розірвана й сам ледве живий. Ну так що поробиш?
А дрова-те потрібні - грубку топити нема чим.
Зібрався у ліс Матти-Веселун. Побрала сокира так кантеле, сіл у сани й поїхав. Їде - відіграє й пісню співає.
Приїжджає Матти-Веселун у ліс і бачить: коштує сосна, з один боку надрубана, а поруч на снігу сокира лежить. Еге, так це ж мій братик Тойво рубав!
Відвів Матти сани убік, підняв сокиру, праг було сосну рубати, так роздумав: Дай-но спочатку на кантеле пограю - веселіше робота піде! Ось який він був, Матти-Веселун!
Сіл на пеньок та й заграв. Пішов по лісу дзенькіт. Прокинувся ведмідь-хазяїн:
- Хто це дзенькає? Хто вуха мені лоскоче?
Виліз із барлога, бачить: хлопець на кантеле відіграє, шапка на потилиці, брові круглі, ока веселе, щоки рум'яні - сам пісню співає. Праг ведмідь на Матти кинутися, так не зміг: ноги самі у танок так і просяться - удержу немає! Затанцював ведмідь, заухав, заревів:
- Ух, ух, ух, ух!
Перестав Матти відіграти на кантеле. Перевів ведмідь дух і говорить:
- Агов, хлопець! Навчи мене на кантеле відіграти!
- Можна, - говорить Матти-Веселун.- Тому не навчити?
Сунув кантеле ведмедеві у лабети. А у ведмедя лабети товсті, б'є він по струнах - ох, як кепсько відіграє!
- Ні, - говорить Матти, - погано ти відіграєш! Треба тобі лабети тонше зробити.
- Зроби! - кричить ведмідь.
- Ну, будь по-твоєму!
Підвів Матти ведмедя до товстої ялини, надрубав її сокирою, у щілину клин вставив.
- Ну-но, хазяїн, суни лабети у щілину так тримай, поки я не дозволю вийняти! Сунув ведмідь лапи у щілину, а Матти сокирою по клину як стукне!
Вилетів клин, ведмедеві лабети-те й прищемило. Заревів ведмідь, а Матти сміється:
- Терпи, терпи, поки лабети тонше стануть!
- Не прагну відіграти! - реве ведмідь.- Ну тебе з кантеле твоїм, відпусти мене!
- А будеш людей лякати? Будеш із лісу гнати?
- Не буду! - реве ведмідь.- Тільки відпусти!
Загнав Матти клин у щілину, витягся ведмідь лапи й скоріше у барліг забрався.
- Дивися, - говорить Матти, - не забудь свою обіцянку! Не те приїду - нагадаю тобі!
Нарубав Матти повні сани соснових дров і поїхав з лісу. Їде, сам на кантеле відіграє так пісні співає. Ось він який, Матти-Веселун!
З тих пір ведмідь на людей перестав нападати. Як почує голос так стукіт сокири, думає: Уж не Матти чи приїхав?. Та лежить у своєму барлогу тихо так сумирно.