Жили колись король і селянин, і селянські луги й поля були так близько від королівського палацу, що хазяїнові доводилося щораз по шляху на свої землі проходити через двір королівського замка. Якось раз відправився селянин на коні за веном. Коли він вертався з лугів через королівський двір, трапилося королеві бути у дворі свого замка, і став він лаяти селянина.
- Як ти смієш, дурень, проїжджати зі своїм сіном через мій двір, невже тобі не соромно?!
- Вибач, милостивий король, - відповів селянин. - Але справа у тому, що скоро буде гроза, почнеться злива, і якби я поїхав по довгій окружній дорозі, то не встигнув би раніше, чим поллє дощ, і сіно моє намокнуло б. Тому я й поспішав із сіном навпростець.
- Ну, - сказав король. - і звідки ж ти це знаєш?
- Великий государ! - відповів селянин. - Я знаю по хвосту моєї кобили. Подивитеся, як ґедзі лізуть під хвіст - а це вірна прикмета, що буде негода.
- Ось як... - сказав король і дозволив селянинові проїхати.
Після цього пішов король у вежу палацового звіздаря й запитав у провісника, чи буде сьогодні дощ. Звіздар побрав підзорну трубу, подивився на небо й сказав:
- Ні, пан король, не буде ні сьогодні, ні завтра, ні навіть післязавтра ні єдиної сльозинки, але потім, може, і буде.
- Зрозуміло, - мовив король і спустився з вежі, щоб направитися у свої Спокої. Але по дорозі у палац наздогнали короля такий заливний дощ і страшна гроза, що король промок до нитки. Нарешті добрався він, увесь забруднений, до свого палацу й відразу ж покликав до себе провісника.
- Прийде тобі, горі-звіздар, звільняти місце, раз ти нічого не розумієш у погоді, у те час, як дурний і необтесаний селянин, дивлячись на хвіст своєї кобили, бачить - коли буде дощ, а коли цебро, - сказав йому король і звільнив з посади, пославши на стайню гній забирати. А селянина король викликав до себе й віддав йому у володіння вежу звіздаря й належний титул, поклавши таке ж жалування, яке одержував колишній провісник. Так став селянин завдяки ґедзям так ґедзем іншому короля, на заздрість усім придворним. Ось така казка.