Фінальне пояснення Тетяни й Онєгіна в романі А. Пушкіна “Євгеній Онєгін.”
Герої начебто помінялися ролями. Тепер Оне-Гин “у тузі любовних думок И день і ніч проводить…”. Здавалося б, Тетяна повинна бути рада: тепер Онєгін закоханий у неї, страждає. Але вона не про-наруживает своїх почуттів ні при першій зустрічі (“Ледве^-їй! не те, щоб здригнулася Иль стала раптом бліда, червона… У їй і брова не ворухнулася; Не стисла навіть губ вона.”), ні згодом, коли Онєгін зізнається їй у своїх почуттях у листі (“Вона його не зауважує, Як він не бийся, хоч умри”); навпроти, вона обурена:
Як сувора!
Його не бачить,
В! як тепер оточена
Водохресним холодом вона!
Як удержати негодованье
Вуста вперті хочуть!
На цьому особі лише гніву слід…
Не витримавши очікування, Онєгін їде в будинок до Татья-Не й що ж бачить?
Княгиня перед ним, одна,
Сидить, не прибрана, бліда,
Лист якесь читає
И тихо сльози ллє рікою,
Обпершись на руку щокою.
ПРО, хто б німих її страждань
У цю швидку мить не прочитав!
Тетяна продовжує любити Євгенія, вона сама зізнається йому в цьому. У третьому розділі автор пише, розповідаючи про її почуття до Онєгіна: “Пора прийшла, вона закохалася”.
Що ж заважає героїні відповісти взаємністю Онєгіну-Гину зараз? Може, вона не впевнена в щирості його почуття? Тетяна запитує в Онєгіна:
Що ж нині Мене переслідуєте ви?
Навіщо у вас я на прикметі?
Не тому ль, що у вищому світлі
Тепер бути я повинна;
Що я багата й знатна,
Що чоловік у сраженьях покалічений,
Що нас за те пестить двір?
Не тому ль, що моя ганьба.
Тепер би всіма був замічений
И міг би в суспільстві принесть
Вам звабну честь?
Не думаю. Тетяна – цільна натура. Хоча воспи-тана вона була на французьких романах (“Їй рано нра-вилися романи; Вони їй заміняли все; Вона влюблялася в обмани й Ричардсона й Руссо”), поняття “сім’я”, “подружня вірність” для неї не прості слова. Хоча чоловіка вона й не любить, моральні принципи не дозволяють їй змінити йому:
Я вийшла заміж. Ви повинні,
Я вас прошу, мене залишити;
Я знаю, у вашім серці є
И гордість і пряма честь.
Я вас люблю (до чого лукавити?),
Але я іншому віддана;
Я буду століття йому вірна.
Автор припиняє оповідання про героїв, проща-ется з ними (“Прости… мій супутник дивний, И ти, мій вірний ідеал…”). Але читач сам може легко домыслить долі героїв, що полюбилися. Я думаю, що кожний з них – і Тетяна, і Євгеній – по-сво-ньому нещасні: Тетяна прирекла себе на життя з не-коханим чоловіком; душу Онєгіна відродилася, але занадто пізно. “А щастя було так можливо, Так близько!..”
(2 votes, average: 2.50 out of 5)