Еволюція Ахматової від “я” до “ми” і трагічна самітність Цветаевой


Між ранньою любовною лірикою й пізньою творчістю й Ахматовою й Цветаевой – величезна смуга: отут були смерть, розруха, втрати, зрадництва, перевернений побут, безвихідне відчуття катастрофи, було все, що тільки може випасти на частку людини, захопленого зміною епохи. Але як все живе, їхня лірика продовжувала жити, відмовлялася бути надгробною прикрасою. “Схований двигун” поезії Цветаевой – жадібна тяга до Життя. Не в нареченому розумінні, як простої життєлюбство, а якесь язичеське відчуття себе, прагнення все відчути й усе пережити, якесь “всебажання”. Марина гудить Творця у вірші “Молитва”:

Ти сам мені подав – занадто багато!

Я спрагу – відразу всіх доріг!

Усього хочу…

И навіть в Ахматової в такому похмурому вірші, як “Усе розкрадено, віддано, продано…” можна було почути доброзичлива цікавість і інтерес до нового миру: Усе розкрадено, віддано, продано, Чорної смерті миготіло крило, Всі голодної тоскою згризено, Отчого ж мені стало світле? Старий мир був зруйнований, новий тільки починав жити. Для Ахматової, Цветаевой і багатьох інших, зруйноване минуле було гарно знайомим і обжитим будинком. І все-таки внутрішня сила життя змушувала посередині уламків стар і незнайомого нового продовжувати творити поезію. Помітно міняється в 20-30 роки в порівнянні з ранніми книгами й тональність того роману любові,


що до революції часом охоплював майже весь зміст лірики Ахматовій

Починаючи вже з “Білої зграї”, але особливо в “Подорожнику”, “Anno Domini” і в пізніших циклах любовне почуття здобуває в неї більше широкий і більше духовний характер. Від цього воно не зробилося менш сильним. Навпаки, вірші, присвячені любові, ідуть по самих вершинах людського духу. Вони не підкоряють собі всього життя, усього існування, як це було колись, але зате все існування, все життя вносить у любовне переживання всю масу властивих їм відтінків. Наповнившись цим величезним змістом, любов стала не тільки незрівнянно більше багатої й багатобарвної, але й по-справжньому трагедійної у хвилини потрясінь. Біблійна, урочиста піднесеність ахматовских любовних віршів цього періоду пояснюється справжньою висотою, урочистістю й патетичністю ув’язненого в ньому почуття

Не випадково, до кінця 20-х років, але особливо в 30-і роки, Ахматову починає залучати біблійна образність і асоціації з євангельськими сюжетами. Ахматова протягом 30-х років працює над віршами, що склали поему “Реквієм”, де образи Матері й казнимого Сина співвіднесені з євангельською символікою. Біблійні образи й мотиви, що традиційно використалися в жіночій поезії, давали можливість гранично розширити тимчасові й просторові рамки добутків, щоб показати, що сили Зла, що взяли в країні верх, цілком соотносими з найбільшими загальнолюдськими трагедіями. Ахматова не вважає лиха, що происшли в країні, ні тимчасовими порушеннями законності, які могли б бути легко виправлені, ні оманами окремих осіб

Біблійний масштаб змушує міряти події самою великою мірою. Адже Мова йшла про зіпсовану долю народу, про геноцид, спрямованому проти націй і націй, про мільйони безвинних жертв, про відступництво від основних загальнолюдських моральних норм. Ахматова прекрасно розуміла свою відкинутість у державі-катівні:

Не лирою закоханого

Іду зачаровувати народ

Тріскачка прокаженого

У моїй руці співається

Встигнете нахаяться,

И виючи, і клянучи

Я навчу шарахатися,

Вас, сміливих, від мене

Хоча Солженицин уважав, що “Реквієм” занадто личен і суб’єктивний і, що особистий момент “я була тоді з моїм народом” – придавив загальний; “Реквієм” – це справді народний добуток. Не тільки в тому розумінні, що він відбив і виразив велику народну трагедію, але й за своєю поетичною формою, близької до народного причети. “Витканий” із простих “підслуханих”, як пише Ахматова, слів, він з великою поетичною й цивільною силою виразив свій час і страждаючу душу народу. Цикл “Реквієм” не існує в поезії поетеси ізольовано. Мир поезії Ахматовій – мир трагедійний. Мотиви лиха й трагедії втілювалися в ранній поезії як мотиви особисті. В 20-і роки особисте й загальне единоборствовали в ахматовской поезії

Тільки після страшних переживань, що випали на частку Ахматової в 30-40-х роках, їй удалося синтезувати обоє ці початки. І характерно, що вона знаходить рішення не в радості, не в екстазі, а в скорботі й у стражданнях. “Реквієм” і “Поема без героя” – два яскраві приклади взаємопроникнення особистого й загального. В “Реквіємі” розпач матері не відокремлює її. Навпаки, через свою скорботу вона прозріває страждання інших. “Ми” і “я” стають майже синонімами. Ахматова сама вгадала, чим стане її “Реквієм”:

И якщо затиснуть мій змучений рот,

Яким кричить стомильонний народ…

Гранична самітність не перероджується в езопове замикання у власному болі. Душу Ахматової відкрита: Знову поминальний наблизилася година. Я бачу, я чую, я почуваю вас

И я молюся не про себе однієї,

А про усіх, хто там стояв із мною

Чисто поетично “Реквієм” – чудо простоти. Поезія Ахматової завжди була чіткої, по-петербургски підібраної. Їй завжди були далекі вичурность і балакучість московського ладу. Але в “Реквіємі” їй удалося ще більше – дисциплінувати свої власні почуття, увігнати їх у міцну огорожу віршованої форми, як води Неви стримуються гранітними набережними. Проста суворість форми, що протистоїть страшному змісту, робить “Реквієм” добутком, адекватним тієї апокалиптической порі, про яку воно оповідає. У світлі наступних подій у житті країни й у житті Ахматової багато мотивів перерахованих віршів виглядають як передчуття й пророкування



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Еволюція Ахматової від “я” до “ми” і трагічна самітність Цветаевой

Categories: Нові твори

Links