Ведмідь усю зиму спав у своєму барлогу. Коли ж сніг став танути від сонця й побігли перші струмки, ведмідь прокинувся. Вийшов він з барлога голодний. Адже всю зиму нічого не їв.
Пішов ведмідь шукати собі їжу. Шукав шукав, – нічого не знайшов. Зустрів він по дорозі пень. Розсердився, обхопив пень і став його вивертати. Але не зміг вивернути, тому що був голодний і слабкий.
З під пня вискочив бурундук. Бурундук теж, як і ведмідь, усю зиму спав у своїй норі під пнем.
- Дідусь, чому ти такий сердитий?
- Дуже їсти прагну. чи Немає чого небудь у тебе поїсти?
- Зараз принесу, – відповів бурундук. Забрався він у свою нору й виніс звідти багато солодкого корінь і горіхів – свій осінній запас.
- Їж, дідусь, – говорить він ведмедеві. Ведмідь з'їв і сказав:
- Хоч ти й маленький звірок, але гарний.
Ведмідь погладив бурундука своєю пазуристою лапою. Від цього у бурундука на спині з'явилися чорні смужки.
З тих пір у всіх бурундуків на спині чорні смуги.