Етапи життя і творчості І. О. Буніна

“Російським класиком рубежу двох сторіч” назвав Буніна К. Федін. Бунін був найбільшим майстром російської реалістичної прози і видатним поетом початку XX століття. Письменник-реаліст бачив і неминуче руйнування, і запустіння “дворянських гнізд”, настання буржуазних відносин, що проникали у село, правдиво показав темряву і відсталість старого села, створив багато своєрідних, що запам’ятовуються характерів російських селян. Проникливо художник пише і про чудесний дарунок кохання, про нерозривний зв’язок людини із природою, про найтонші рухи душі. Літературна діяльність Буніна починається наприкінці 80-х років минулого століття, молодий письменник у таких оповіданнях, як “Кастрюк”, “На чужій стороні”, “На хуторі” і інших, малює безвихідну вбогість селянства. В оповіданні “На край світа” автор розповідає про переселення безземельних українських селян у далекий Уссурійський край, описує трагічні переживання переселенців у момент розлуки з рідними місцями, сльози дітей і думи старих. Добутки 90-х років відрізняються демократизмом, знанням народного життя. Відбувається знайомство із Чеховим, Горьким. У ці роки Бунін намагається сполучити реалістичні традиції з новими прийомами і принципами композиції, близькими до імпресіонізму (розмита фабула, створення музичного, ритмічного малюнка). Так в оповіданні “Антоновські

яблука” показані зовні не зв’язані епізоди життя гаснучого патріархально-дворянського побуту, пофарбованого ліричним смутком і жалем. Однак в оповіданні не тільки туга за запустілими “дворянськими гніздам”. На сторінках виникають чарівні пейзажі, овіяні почуттям любові до батьківщини, що затверджують щастя злиття людини із природою.

І все ж таки соціальні проблеми постійно присутні у його добутках. От колишній миколаївський солдат Мелітон (“Мелітон”), якого прогнали батогами крізь стрій, що втратив сім’ю. В оповіданнях “Руда”, “Епітафія”, “Нова дорога” встають картини голоду, убогості і руйнування села. Ця соціальна викривальна тема як би відтискається на другий план, на перший план виходять “вічні теми”: велич життя і смерті, нев’януча краса природи (“Туман”, “Тиша”). У 1909 р. Бунін писав Горькому з Італії: “Повернувся до того, до чого ви радили повернутися, – до повісті про село” (оповідання “Село”). Сільське життя зображене через сприйняття братів Тихона і Кузьми Красових. Кузьма хоче вчитися, потім пише про життя, про лінощі російського народу. Тихон – великий кулак, що нещадно розправляється із селянським хвилюванням. В автора помітне сполучення безвідрадної картини життя села з невір’ям у творчі сили народу. Але він правдиво показує в “Селі” відсталість, брутальність, негативні, важкі сторони сільського побуту, які були результатом вікового гноблення. У цьому сила повісті. Це відзначив Горький: “Дорогий мені цей скромно схований, заглушений стогін про рідну землю. Дорога шляхетна скорбота, болісний страх за неї, і все це ново. Так ще не писали”. “Село” – один із кращих добутків російської прози початку XX століття. У 1911-1913 р. Бунін усе ширше охоплює різні сторони російської дійсності: і виродження дворянства (“Суходіл”, “Останнє побачення”), і потворність міщанського побуту (“Гарне життя”, “Чаша життя”), і тему кохання, що часто буває пагубним (“Гнат”, “При дорозі”). У великому циклі оповідань про селянство (“Веселий двір”, “Будні”, “Жертва” і інші) письменник продовжує тему “Села”. У повісті “Суходіл” рішуче переглядається традиція поетизації садибного життя, преклоніння перед красою гаснучих “дворянських гнізд”. Ідея кревного єднання помісного дворянства і народу у повісті “Суходіл” сполучається з думкою автора про відповідальність панів за долі селян, про їхню страшну провину перед ними. Протест проти фальшивої буржуазної моралі помітний в оповіданнях “Брати”, “Пан із Сан-Франциско”. В оповіданні “Брати” (воно написано після поїздки на Цейлон) зображені образи жорстокого, пересиченого англійця і молодого “тубільця”-рікши, закоханого у дівчину-тубілку. Кінець жалюгідний: дівчина попадає у будинок терпимості, герой кінчає життя самогубством. Колонізатори приносять руйнування і смерть. В оповіданні “Пан із Сан-Франциско” письменник не дає імені героєві. Американський мільйонер, який все життя витратив у погоні за прибутком, на схилі віку разом із дружиною і дочкою їде в Європу на “Атлантиді”, розкішному пароплаві тих років. Він самовпевнений і заздалегідь смакує ті насолоди, які можуть бути куплені за гроші. Але все нікчемно перед смертю. У готелі на Капрі раптово він помирає. Його труп у старому ящику з-під содової назад відправляють на пароплав.

Бунін показав, що пан із Сан-Франциско (“нова людина зі старим серцем”, по вираженню Буніна) належить до числа тих, які ціною убогості і загибелі багатьох тисяч людей придбали мільйони і тепер п’ють дорогі лікери і курять дорогі гаванські сигари. Своєрідним символом фальші їхнього існування автор показав закохану пару, на яку любувалися пасажири. Тільки один капітан корабля знає, що це “найняті закохані”, за гроші грають в любов для ситої публіки. І тут контраст життя багатих і людей з народу. Образи трудівників овіяні теплотою і любов’ю (коридорний Луїджі, човняр Лоренцо, горці-волинщики), вони протистоять аморальному і брехливому світу ситих. Жахам війни Бунін протиставляє красу і вічну силу кохання – єдиної і неминущої цінності (“Граматика любові”). Але іноді і кохання несе приреченість і загибель (“Син”, “Сни Гангу”, “Легкий подих”). Після 1917 року Бунін опинився в еміграції. У Парижі він пише цикл оповідань “Темні алеї”. Особливо привабливі в них жіночі образи. Кохання – найвище щастя, але воно буває недовговічним і неміцним, кохання буває самотнім, занедбаним (“Холодна осінь”, “Париж”, “На чужині”). Роман “Життя Арсеньєва” (1924- 1928 роки) написаний на автобіографічному матеріалі. Тут часом поетизується минуле монархічної Росії. Героїчна війна Росії з фашистською Німеччиною хвилювала художника, він любив свою батьківщину. Бунін близький Чехову, писав російські новели. Він майстер деталі, чудовий пейзажист. На відміну від Купріна Бунін не прагнув до гостро цікавих сюжетів, його відрізняє ліризм оповідання. Визнаний майстер прози, Бунін є і видатним поетом. У 80-90-х роках XІX століття улюбленою темою віршів була природа (“Листопад”). От образ осені, “тихою вдовою” що йде у лісові хороми:

“Ліс, точно терем писаний, Ліловий, золотий, багряний, Веселою строкатою юрбою Стоїть над світлою галявиною”. З’являлися і декадентські мотиви, але ненадовго. Видаються цивільні вірші “Джордано Бруно”, “Ормузд”, “Пустище” і інші, у ряді віршів даються реалістичні картини сільського і садибного побуту, зі співчуттям обкреслені образи простих людей (“Орач”, “Косовиця”, “На Плющихі”, “Пісня”).

Бунін був чудовим перекладачем (“Каїн” і “Манфред” Байрона, “Кримські сонети” Міцкевича, “Пісня про Гайавате” Лонгфелло; переклади Шевченко – “Заповіт”). Для нас важлива висока поетична культура Буніна, майстерне володіння скарбами російської мови, високий ліризм художніх образів, досконалість форм його добутків.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Етапи життя і творчості І. О. Буніна

Categories: Шкільні твори

Links