Естетичні погляди Василя Барки


Василь Барка був глибоко впевнений, що всі його твори – це присуд Божого промислу, співтворчість вищих сил, які диктують їх авторові поза його свідомістю. Тож його завдання – не стільки самореалізація як письменника, як пошук свого життєвого призначення й намагання будь-що йому відповідати: “з милостивої волі Божої пощасливилось вижити, можливо, для свідчення: що сталось. І слід сказати, що без цього крайнього перенесення голоду, не знати, чи зміг би автор докладно описати дійсність в “граничному” стані” (зі вступу до роману “Жовтий князь”). Так само він оцінює й художній потенціал інших митців: “І якщо котрому поетові дано здібність відсвітити Його [Ісуса Христа] в своїх творах, то свою дрібну гілочку з лаврового дерева він повинен віднести в Церкву Христову і покласти коло підніжжя божественного образу”.
Свій стиль і тематику письменник визначає у такий спосіб. Творячи в межах символізму, за чільну мету має “духовний реалізм” (термін Федора Достоєвського). Неприйняття його творчості широким колом читачів пояснює їхньою “привченістю” до традиційних форм. Своєю естетичною програмою бачить відновлення системи ідеалістичних поглядів, виробленої в Україні протягом століть, починаючи від Київської доби, з додатком світових здобутків, а програмою літературною – повернення образу Ісуса Христа до сучасної


української літератури. На нашу думку, найчастіше це завдання він розв’язує через зображення містичного Тіла Христового – Його Церкви; її існування у світі, боротьбу з дияволом і духовну перемогу.
Ціннісні орієнтири Барки так само зумовлені його релігійними пошуками. З Барчиних робіт можна судити про певну обізнаність автора щодо сучасних імен і тенденцій у літературі, богослов’ї, філософії, музиці, архітектурі, кінематографі. Але їдкий сарказм у описах ресторанного джаз-бенду на противагу симфонічному оркестрові, де “в музиці проявилося серце нашого народу” (роман “Рай”), показує інші наміри митця.
Барка відкидає найновіше мистецтво через його антиестетизм, замилування збоченням, потворністю, аномалією. На його думку, світські модерністи зневажають одухотворену красу, недооцінюють “найжиттєвіше значення духовного світла для вершинної поезії”.
А саме його, стверджує він, бракує формалістичним експериментам західних митців.
Хоч іноді й ідеалізуючи старе, в естетичних пошуках Барка все-таки є послідовним прихильником новизни. Засади “нового… “синтетичного” мистецтва” він вбачає у внутрішній та соціальній свободі митця й мужності у протистоянні явному чи замаскованому насильству. Барчйн естетичний критерій – “добро прекрасне”, тобто єдність морального й красивого.
Не боговороже “ставання понад життям” і “з того боку моралі”, як писав німецький філософ Фрідріх Ніцше, а цінність людини у масштабі особистого страждання, соціальної верстви (селянство), нації, людства, вічності може бути сутністю справжнього мистецтва. Найвищі і найсправжніші досягнення красного письменства – від образу Христа Спасителя, наголошує літератор; саме божественність у мистецтві – джерело найвищої краси.
Дотепер найскладнішою проблемою у вивченні літературної спадщини Барки є питання, чи є митець “справжнім” модерністом, а не тільки творцем неологізмів (нових слів). Ця проблема не нова. Іще 1946 року авторитетний літературознавець Юрій Шерех обмовився, що переспівування Баркою фольклорних і “канонічних” джерел – Біблії, Сковороди, Шевченка, Тичини – “так само новаторство, як і традиційність”. Зрештою, багато дослідників наводило аргументи й додавало свій голос на користь тієї чи іншої позиції: модернізму чи псевдомодернізму митця.
Важливо пам’ятати, що “модернізм Барки-поета постійно перебуває в силовому полі традиційності Барки-релігійного філософа”. Митець і про письменників судить великою мірою за близькими йому метафізико-релігійними мотивами. Однак, якщо сама ідея модернізму полягає в оновленні “вічних”, “проклятих” питань (духовних запитів людства), то модерне ніколи не може бути повністю новим, це завжди рух довкруж тих самих цілей і завдань. Отже, безумовно модерна поетика й (умовно) традиційний світогляд Барки постають як сполучення модерного й звичного; грубо кажучи, митець пише “по-новому” про “старе”.
Таку ситуацію можна порівняти з творчістю Сковороди, який був, за виразом найвидатнішого українського славіста XX сторіччя Дмитра Чижевського, реформатором поетичної форми при цілком “вірнопідданському” світогляді й способі життя. У своєму есе про Григорія Савича Сковороду Барка прямо висловлювався з цього питання, вочевидь знаючи неоднозначний характер творчості слобожанського філософа, і намагався у такий спосіб підкріпити і власні позиції.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Естетичні погляди Василя Барки

Categories: Твори з літератури

Links