Естетическая теорія Флобера

Нехтуючи всяку юрбу, усяку масу, у тому числі й читацьку, Флобер не раз говорив, що хоче писати тільки для самого себе, зовсім не друкувати своїх добутків

Якби це бажання збулося, Історія літератури придбала б досить загадковий характер. Від нас вислизнув би не тільки великий письменник, але й важливий рубіж у розвитку літератури XIX століття. Ми помітили б, звичайно, більшу різницю між однією досить широкою літературною епохою, що обіймається іменами Рабле, Вольтера, Бальзака, і інший, не менш великою й різноманітною епохою, відзначеної іменами

Мопассана, Золя, Франса, Пруста. Але самий переломний момент, поворотний пункт між цими двома епохами залишився б для нас неясний: ми не змогли б назвати якого-небудь великого письменника, у чиїй Творчості великі проблеми епохи Відродження й Освіти вперше придбали б таке одночасно трагічне й гротескне обличчя, що натякало б на пізніше виродження цих проблем у літературі епохи занепаду

Але саме тому, що у творчості Флобера зв’язуються в один вузол минуле й Майбутнє французької літератури, правильно оцінити Флобера можна, тільки розглядаючи його в широкому літературному ряді від Рабле до Пруста.

Це підводить нас до питання про історичні долі гуманізму

У джерел літератури Відродження стояли люди, з повним правом називавшие себе гуманістами. Феодально-християнському аскетизму й смиренності, раболіпному підпорядкуванню людини релігії, владі, традиціям і авторитетам, гуманісти протиставляли тільки одне поняття – людяність, але в це поняття вони вкладали великий зміст. Їхнім ідеалом була вільна, життєрадісна, сильна людина з багатими різнобічними інтересами, людина, що вміє глибоко почувати, широко мислити й активно діяти. Вони вірили, що людина по природі має всі ці якості, поважали його за це й пишалися ім. Вони мали па те право: люди Відродження, що скинули із себе феодальний гніт і не потрапили ще під владу буржуазної обмеженості, були воістину гідні поваги – цими титанами думки й страсті можна було пишатися. Але вже наприкінці епохи Відродження стало очевидно, що індивідуалізм, характерний для героя нового часу, далеко не завжди привабливий. Тривога за те, що людина, не стиснутий ніякою вуздою, що вільно проявляє свої природні прагнення, може виявитися підступним і безжалісним егоїстом, ця тривога вже затьмарює сторінки найбільшого оптиміста Шекспіра. Приборкання природних схильностей людини в ім’я суспільного й державного боргу стало темою письменників наступного століття. Письменники-Класики XVII століття також були гуманістами: вони надзвичайно високо ставили силу людського розуму, вони звеличували сильну волю людини, що допомагає йому здобути перемогу над схильністю в ім’я боргу, але здатність зображувати все багатство й розмаїтість людських почуттів була загублена, характер став однолінійним. Це виявилося не тільки в літературі, але й у філософії тої пори: уже в Гоббса, як відзначає Маркс, “чуттєвість втрачає свої яскраві фарби й перетворюється в абстрактну чуттєвість геометра. . . Матеріалізм стає ворожим людині. Щоб перебороти ворожий людині безтілесний дух у його власній області, матеріалізму доводиться самому вмертвити свою плоть і зробитися аскетом. Він виступає як розумова істота, але зате він з нещадною послідовністю розвиває всі висновки розуму”. Це звужує базу гуманізму XVII століття, але не скасовує самого гуманізму

Просвітителі XVIII століття розвивають нові сторони гуманізму. Вони знову реабілітують “природного” людини. Уважаючи всі пороки людства плодом оман і поганої організації суспільства, вони вірять у гармонійне сполучення загальних і приватних інтересів у суспільстві, побудованому розумно. Культ людського розуму міцніє, і до нього приєднується преклоніння перед активною, цілеспрямованою й рішучою дією. Просвітителі XVIII століття також були оптимістами: невисоко оцінюючи сьогодення, вони тим гаряче прагнули наблизити краще майбутнє. Для них втілення гуманістичного ідеалу нерозривно пов’язане з діючим, революційним перетворенням суспільства


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Естетическая теорія Флобера