Епоха Просвітництва

Епоха Просвітництва – одна із чудових сторінок в історії західноєвропейських культур. Просвітниками називають ідеологів XVIII ст., філософів і письменників, які виступили з критикою феодальних порядків. Просвітники були переконані в тому, що саме розум, ідеї, знання правлять світом; вони засуджували деспотизм і висміювали забобони суспільства. Віра в інтелект людини, в її здатність перебудувати світ на розумних засадах спонукала їх до поширення науково-природничих знань і відмови від релігійного тлумачення явищ. Просвітники мріяли про майбутнє царство розуму та справедливості, яке здавалось їм зовсім близьким. Філософи, письменники, вчені вважали, що несуть людям світло нової істини. Ось чому їх називали просвітниками, а всю добу – Просвітництвом.

Некороновані монархи Європи Свіфт, Дефо, Вольтер, Шіллер, Гете (найвідоміші представники Просвітництва) закликали людство до розумних дій, вчинків, способів життя. Дідро, наприклад, хотів “зобразити загальну картину зусиль людського розуму в усіх сферах знання і у всі часи”. Вольтер стверджував, що державні інтереси повинні стояти вище особистих, що превалює у людини розум і його закони, що все життя пояснюється з позицій розуму. Людина – досконала істота, яку природа обдарувала різноманітними талантами та здібностями. Вона сама повинна відповідати за свої вчинки, а вчинки мусять бути вільними – без огляду на відплату за добро чи покарання за можливі помилки.

Правитель мусить керувати не як деспот, що визнає тільки власну волю, а як “освічений монарх”, тобто розумно і справедливо, згідно із законами. З’являється нове розуміння смислу життя.

Просвітникам здавалось, що старі стосунки між; людьми були просто нерозумні і неприродні. І елементарний розум, і сама природа, на думку просвітників, підказують, що всі люди рівні від народження. У XVIII ст. стала дуже популярного ідея “природної людини”. Ліквідацію феодальних відносин (і встановлення буржуазного ладу) просвітники розглядали як повернення до природи, як розкриття в людині її нормальних, природних якостей. “Природна людина”, нормальна людина протиставлялась дворянину, з його викривленим уявленням про себе, про свої права. Такий погляд на людину багато в чому визначав і художній метод письменників XVIII ст. Класичними зразками для пись-менників-просвітників були чудові твори давньогрецького і давньоримського мистецтва. Водночас слід зауважити, що суспільно-політичний устрій країн тієї доби не відповідав розумним поняттям про нормальні стосунки між людьми, тому у творах багатьох письменників розвивались критичні теми та мотиви.

Англійські письменники Даніель Дефо (“Робінзон Крузо”), Джонатан Свіфт (“Мандри Гулівера”), Генрі Філдінг (“Історія Тома Джонса, знайди”), великий шотландський поет Роберт Берне почали рух Просвітництва у Великій Британії. Свіфт висміював політичні порядки цієї держави, змальовуючи людей Ліліпути”, куди потрапив Гулівер. Під виглядом здичавілих людей письменник створював образи тих, хто жив за хижацькими законами суспільства, де відступає розум.

Серед французьких письменників-просвітників найвидатніші: Вольтер (“Кандід”), Дені Дідро (“Черниця”), Жан-Жак Руссо (“Нова Елоїза”), Огюст Карон Бомарше (“Весілля Фігаро”). Вольтер з великою рушійною силою викривав негативні сторони старого режиму, які заважали розвиткові французької буржуазії. А оскільки ця боротьба відповідала інтересам народу і велась Вольтером з незвичайною пристрастю і силою, саме ім’я “вольтерьянець” на довгі роки стало синонімом борця. У повісті “Кандід” Вольтер викриває наглість, грубість і насилля феодальних тиранів. Він протестує проти несправедливих війн, які несуть руйнації і біди народу. У главі 17 письменник зображує щасливу легендарну країну Ельдорадо. Це країна, якою керує освічений і справедливий монарх. Жителі її зберігають “простоту і благодійність”. Усі працюють, немає суддів і в’язниць, тому що немає кого судити і карати. Вольтер закінчує повість словами Кандіда: “Треба вирощувати наш сад”, пропагуючи, таким чином, ідею творчої праці.

П’ер Огюстен де Бомарше (Карон), видатний драматург епохи Просвітництва, з юнацьких літ виявляв незвичайну енергію і заповзятливість і, подібно до свого героя Фігаро, пробивав собі дорогу, переборюючи всі перешкоди. Він отримав дворянське звання, посаду королівського секретаря, виконував дипломатичні доручення Людовика XVI. Як драматург Бомарше виступив із творами “Євгенія”, “Двоє друзів” і славнозвісною трилогією про Фігаро – “Севільський цирульник”, “Весілля Фігаро” та “Злочинна мати”. У Бомарше своєрідна розробка філософських і політичних тем, збагачена блискучим гумором. Іван Нечуй-Левицький вважав Бомарше провідником “протесту проти зловчинків та деспотизму аристократії”. Просвітницький оптимізм Бомарше – це не абстрактні ілюзії у вольтерівськім Ельдорадо. Це оптимізм самого народу, оптимізм боротьби і майбутньої перемоги третього стану.

Видатний французький філософ, літератор та педагог Жан-Жак Руссо пройшов важку школу життя: був лакеєм, учителем музики, секретарем та перекладачем, переписувачем нот. У царині літератури Руссо розробляв різноманітні жанри: писав романи, комедії, поеми, вірші. Найвідоміші його твори – “Юлія, або Нова Елоїза”, “Еміль, або Про виховання” та “Сповідь”. Він започаткував сентименталізм у французькій літературі. Його вплив на сучасників був майже магічним. У “Сповіді” йде мова про щасливу подорож Руссо з пані Варане, яка вигукнула, побачивши синю квітку барвінку серед кущів: “Ох! Та це ж барвінок цвіте!” Руссо кохав цю жінку, але життя розлучило їх. І ось через вісімнадцять років, якось побачивши барвінок, він згадав ту мить, свою любов і вигукнув: “І я жив”. Ці два вислови стали крилатими.

Головне місце в творчості видатного англійського романіста, журналіста, поета, громадського діяча Даніеля Дефо належить роману. Це насамперед “Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо” За своє життя Дефо написав цілу низку романів: “Мемуари кавалера”, “Капітан Карлтон”, “Пригоди капітана Сінглтона”, “Радощі й горе знаменитої Молль Флендерс” та ін. Роман “Робінзон Крузо” уславив ім’я Дефо. У всьому світі книга викликала численні наслідування, переробки та перекази. У творі розповідається про моряка з Йорка, який прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корбаля. Ця історія під пером Дефо перетворюється на гімн людині, її невичерпним можливостям і здатності подолати будь-які труднощі на шляху самоствердження. Німецька література доби Просвітництва – це твори Готгольда Лессінга, Йоганна Гете, Фрідріха Шіллера та ін. “Найбільший з німців” Йоганн Гете стояв у центрі епохи, його трагедія “Фауст”, за словами Олександра Пушкіна, – “величезне творіння поетичного духу”. Фауст і Мефістофель уособлюють два початки людського буття – безмежне намагання йти вперед і критичний сумнів. Випробувавши безліч варіантів пізнання смислу життя, Фауст приходить до висновку: Лиш той життя і долі гідний, Хто б’ється день у день за них. Ці слова великого Гете залишаються на віки урочистим гімном силі, розуму і праці, гімном людству, яке прагне до вершин щастя, миру і радощів.

Гете служив міністром у герцога Карла Августа Саксен-Веймарського, був таємним радником і членом державної ради, керував військовими і фінансовими справами. Він мав надію на проведення прогресивних реформ, але з часом переконався у неможливості їх здійснення і дедалі відходив від державних справ, більше часу приділяючи творчості, науці. До останнього дня свого життя Й. В. Гете продовжував літературну і наукову діяльність. Він говорив: “Поки не скінчився день, будемо високо тримати голову, і поки ми в змозі творити, не падатимемо духом”.

Епоха Просвітництва