Епічна драматургія і епічний театр Бертольда Брехта

Епічна драматургія і епічний театр Бертольда Брехта одне із найяскравіших явищ в мистецтві XX століття. Творче новаторство німецького драматурга полягає в тому, що він створив театр не тільки новий за фомою, але й за змістом, за характером і силою впливу на глядача. В цьому – величезна естетична цінність спадщини Брехта. Свою драматургію Брехт називає “неарістотелівською”, “епічною”. Така назваобумовлена тим, що звичайна драма будується за законами, сформульованими ще Арітотелем в його праці “Поетика”, що вимагали обов’язкового емоційного вживання актора в образ. Визначальним у своїй теорії “епічного театру” Брехт робить розум. “Епічний театр, – говорить драматург, – апелює не стільки до почуттів, скільки до розуму глядача”. Театр повинен стати школою думки, показати життя з істинно наукових позицій, в широкій історичній перспективі, ї допомагати глядачеві зрозуміти мінливий світ і самому змінююватись.

Театр повинен не тільки відображати події, але й активно впливати на них, стимулювати, будити активність глядача, змушувати його не співпереживати, а дискутувати, займати критичну позицію. При цьому Брехт не відмовляється від прагнення впливати також на почуття та емоції.

Основним принципом брехтівського епічного театру є ефект відчуження. Цей принцип характерний для традиційних театрів Сходу (китайський

театр музичної драми, японські театри “Но” і “Кабукі”). Про те у німецького драматурга ефект відчудження має новий зміст. У сценічному мистецтві Сходу він (ефект відчуження) передбачає звичайне зображення незвичайного і сприяє виникненню сценічної ілюзії, емоційному вживанню глядача у події, що відбуваються на сцені. А у театрі Іірехта ефект відчуження передбачає незвичайне зображення звичайного. Він сприяє посиленню сценічної умовності та активізує розумову діяльність глядача. Ефект відчуження досягається системою акторської майстерності, оформленням сцени, музикою. З цією метою Брехт часто вводить у свої п’єси хори і сольні пісні, в яких пояснюються і оцінюються події спектаклю, а також розкривається звичайне з несподіваного боку (“Пісня про велику капітуляцію” матінки Кураж в п’єсі “Матінка Кураж та її діти” та ін.).

Іншою традицією, на якій виростає новаторська драматургія Брехта, була теорія Арістотеля.

Створивши “неарістотелівську” драматургію, Брехт переглянув основні положення давньогрецького теоретика мистецтва і наповнив їх новим змістом згідно з вимогами сучасності. Арістотель вбачав у мистецтві засіб облагоражування внутрішнього світу людини, Брехт бачив завдання мистецтва у зміні об’єктивного світу через зміну ставлення людини до цього світу. Брехтівські драми завжди багатофабульні, кожний епізод композиційно завершений, а єдність дії змінена єдністю ідеї, яка і виступає як цементуюче начало багатоепізодичних і, часом, не зв’язаних однією фабулою п’єс Брехта.

Своєрідну інтерпретацію мала в творчості Бертольда Брехта і літературна спадщина епохи Просвітництва. Драматург поділяв погляди Шіллера, Лессінга, Дідро, які вбачали завдання мистецтва в просвіті людства, проте головну увагу приділяв перетворювальній сутності мистецтва.

Розвивав думки німецького просвітника Якоба Ленца про епізацію драми Брехт в рамках епічної драматургії “характерність і подійність”. Відштовхуючись від категоричного розподілу Ленца драми на комедію і трагедію, Брехт у своїх п’єсах поєднує трагічне і комічне. Його герої ніколи не бувають або комічними, або трагічними: “вони всі – то трагічні, то комічні” і викликають у глядача то співчуття, то ненависть, то іронічну посмішку.

Новим змістом наповнює Брехт і такий традиційний прийом драматургії, як ремарка. Брехтівські ремарки створюються не тільки для визначення психологічного стану героя. Багато ремарок брехтівських творів (“Круглоголові і гостроголові”, “Матінка Кураж та її діти” та ін.) – це замальовки, зроблені за композиційними законами живопису.

Як один із прийомів відчуження Брехт розглядає і музику. І поскільки ефект відчуження спрямований на перетворення глядача із пасивного споглядача у співавтора спектаклю, то музика сприяє виконанню цієї задачі.

Новаторські пошуки драматургії привели Брехта до створення так званих п’єс-парабол. Своїм п’єсам-параболам, Брехт завжди надавав конкретного соціально-історичного і політичного характеру (“Що той солдат, що цей”, “Круглоголові і гостроголові” та ін.). Саме в цьому головна відмінність брехтівських п’єс-парабол від традиційних п’єс-притч.

Творчо засвоював Брехт і досвід своїх сучасників – Станіславського, Мейєрхольда, Вахтангова.

Брехтівське мистецтво – переконливе свідченя того, що художнє новаторство неможливе без критичного і творчого освоєння традицій. Взаємозв’язок новаторства і традицій в драматичній теорії і практиці Брехта – безсумнівний доказ того, що новаторство є не що інше, як перехід традицій в свою нову якість в процесі розвитку історії безперервної еволюції естетичного і художнього досвіду людства.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Епічна драматургія і епічний театр Бертольда Брехта