Екологічна Тема твору в сучасній літературі

Як – те в кінотеатрі повторного фільму я випадково подивився старий фільм “Хазяїн тайги”. Хоча він був знятий ще до мого народження, але дуже мені сподобався. Молодий Золотухин грав дільничного міліціонера де – те в Сибіру, єдиного “в одну

Сторону на п’ятдесят верст, а в іншу – на п’ятсот”. Він бореться із браконьєрами й перемагає. Було це два роки тому. Тоді – те я вперше серйозно задумався про те, чому люди так по-варварськи звертаються із природою. Дивно, що до того всі розмови на цю тему я немов пропускав мимо вух. Згадалося, звичайно, і інші стрічки. Довідався я й історію фільму “В озера”, знятого більше двадцяти років тому. Виявляється, з його

Почалася боротьба за чистоту Байкалу, що донині не кінчене

Так поступово з розрізнених фактів стало складатися подання про екологічну проблему, про те, як Література ( про кіно більше не говорю ) підняла цю тему. Потім у школі довелося готовити доповідь на тему “Людин і Природа в произве –

Дениях радянських письменників”. От що я з’ясував. Ще наприкінці минулого століття Достоєвський, Чехов, Мимин – Сибіряк і інші сталі писати про варварське відношення до природи, особливо до лісу. Але в радянський час цю тему надовго забули. Тоді був у моді гасло про те, що нема чого чекати милості від природи, а її багатства треба взяти самим. Потім у голові Сталіна виник план “перетворення” природи, і в цю кампанію активно ввімкнулися деякі письменники

Проти “перетворення” підняв свій голос відомий російський письменник Леонід Леонов. Його роман “Руский ліс” відкрив у середині 50 – х років “художню” екологію. В 50 -60 роки багато зробили для рідної природи К. Паустовский, В. Белов, В. Липатов і інші

У цьому творі мені хотілося б сказати тільки про деякі добутки й письменників

Багато зробив для захисту природи Віктор Астафьев, відзначений не дуже давно звання Героя Соціалістичної Праці. Він, наприклад, ( я читав про це в газеті ) розкрив таємницю “об’єкта N 27”, що насправді повинен був стати могильником для радіоактивних відходів із країн Європи ( тисячі верст везли б їх!) під Єнісеєм. Хто знає, може бути, цим цим відвернений сибірський Чорнобиль? У сімдесяті роки їм написані

“Останній уклін” і “Цар – риба”. Оповідання в оповіданнях “Цар – риба” показує нам малих браконьєрів, що порушують заборони на полювання й рибний лов, і більших, готових заради плану розорити всю тайгу. Тим часом Астафьев переконана: “Тайга на землі й зірки на небі були тисячі років до нас. Зірки потухали иль розбивалися на осколки, замість них розцвітали на небі інші. І дерева в тайзі вмирали й народжувалися, одне дерево спалювало блискавкою, підмивало рікою, інше смітило насіння у воду, по вітрі… Нам тільки здається, – підкреслює свою думку письменник, – що ми перетворили… тайгу… Ні, ми лише ранили її, ушкодили, стоптали, исцарапали, ожгли вогнем. Але страху, збентеженості своєї не змогли їй передати, не прищепили й ворожості, як не намагалися

Мені здається, що із цими думками погодиться й Валентин

Распутін, теж дуже що багато зробив для захисту російської природи. Він був у числі тих, хто підняв свій голос проти повороту північних рік. У повісті “Прощання із Запеклої” він малює нам страждання людей, змушених залишати свою й своїх предків батьківщину. Хто – те із влада імущих, цих спадкоємців сталінських “перетворювачів”, вирішив побудувати на ріці ГеС.

Десятки сіл приречені бути затопленими. Здається, разом з людьми плаче й природа. Величний образ старого дерева: його намагалися зрубати – відскакують сокири, спиляти – не беруть пилки, підпалити – не горить. Варвари зрештою відступають. Чи не так

Пручається й природа: як не трощать її – усе ще коштує. Але адже і її сили не безмежні. А якщо не витримає? Чи залишиться живий сама людина? Він повинен піклуватися про природу – це його будинок. Він не гість, а хазяїн у ньому на довгі тисячоріччя

Знову піднімається ця проблема в іншій повісті Распутіна – “Пожежа”. “Ліс вирубувати – не хліб сіяти”, – з гіркотою думає головний герой добутку. Ліспромгосп квапиться швидше план виконати, кубометри заготовити. “А ліс вибрали – до нового десятки й десятки років. Вирубують же його при нинішній техніці в роки. А потім що?” Читач готовий кричати разом з героєм:”План?! Так краще б ми без нього жили. Краще б інший план завели – не на одні тільки кубометрів, а на душі! Щоб ураховували, скільки душ загублено, до чорта – дияволові перейшло, і скільки залишилося! Це вірно. Де немає любові й жалості до природи, там немає й жалості до людини. А разом із природою гине й людина. Причому не тільки морально, але й у буквальному значенні. Про цьому ще одна цікава повість – “Дамба” Володимира Мазаева. Не дуже відома книга, щоправда, але мене вона залучила своєю правдивістю

У добутку розповідається про типового вужа, на жаль, для наших днів випадку. Під час сильного дощу проривається дамба відстійника, де зберігалося 600 тисяч кубів отрутних відходів коксохімічного виробництва. Чорна хвиля вливається в ріку, отруюючи все живе. Влади, звичайно, намагаються ліквідувати наслідки, але багато чого поправити вже неможливо. Хто ж винуватий? Так, як завжди, ніхто. Про те, що дамба побудована з порушеннями технології й можливий прорив, знали, але не приймали мір. Попередженням про можливу катастрофу не надавали значення. Перший секретар горкома партії ніколи за чотири роки керівництва містом цими проблемами не цікавився, навіть поняття не мав про заводський гідровідвал

Природа, по думці письменника, мстить своїм кривдникам. Одержують отруєння дочка й зять першого секретаря. Чорною хвилею зруйнований дачне селище, де розташовуються й дачі керівників заводу

Письменники вчать людей замислюватися над тим, що ж вони творять із природою?! Занадто багато в останні роки трапляється аварій і катастроф, щоб не прислухатися до їх мудрому голосу

Григорій Медведєв у своїй документальній повісті “Чорнобильський зошит” говорить про те, що в погоні за чинами й нагородами академіки, економісти й політики багато років обманювали народ, затверджуючи, що атомна енергетика безпечна. Ми знаємо тепер, чим обернулася ця ” Безпека ” . Повість кінчається дуже сильними словами письменника. Він ходить по цвинтарі, де поховані жертви Чорнобиля, і згадує, що тіла їх сильно

Радіоактивні й вони були поховані в цинкові трунах

“Так вимагала санепидстанция, і я думав про це, тому що землі перешкодили зробити її останню роботу – перетворити тіла померлих у порох. Прокляте ядерне століття! Навіть тут, у споконвічному людському результаті, порушуються тисячолітні традиції. Навіть поховати, по – людски зрадити землі не можна”. Сильніше не скажеш…

Екологічна Тема твору в сучасній літературі