Джозеф Хеллер

Джозеф Хеллер – американський письменник – абсурдист.

Народився 7 травня 1923 року в Брукліні. Брав участь у Другій світовій війні у складі військової авіації. Пізніше свої особисті враження від польотів на бомбардувальнику В-52 втілив у найвідомішому із своїх творів.

У 1949 році отримав ступінь магістра мистецтв у Колумбійському університеті.

Протягом 1949-1950 років був призначений на посаду куратора наукової роботи в Оксфорді за програмою стипендій Фулбрайта. Крім того, викладав в університеті штату Пенсильванія (1950-1952), був автором рекламних текстів для журналів “Тайм” та “Есквайр” (1952 – 1958) і агентом з реклами журналу “Макколс”. У 1961 році залишив цю роботу і всі сили віддав організації та проведенню творчих семінарів з прози і драматургії в Єльському університеті та університеті штату Пенсильванія.

Перші оповідання Хеллера побачили світ у періодичних виданнях “Атлантик манслі” та “Есквайрі” ще протягом студентських років письменника.

У 1953 році він розпочав роботу над романом “Пункт-22”. Цей художній твір сприяв появі експериментів у жанрі антивоєнного роману, найкращим з яких можна вважати шедевр К. Воннегута “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей”.

Помер письменник у своєму будинку на острові Лонг-Айленд 13 грудня 1999 року.

Сучасному читачеві Хеллер був найбільше відомий

своїм антивоєнним романом з елементами літератури абсурду “Пункт-22”. Загалом цей американський письменник був автором таких відомих творів: “Щось трапилось” (1974), “Чисте золото” (1979), “Одному Богу відомо” (1984), “Увіковічити це все” (1988), “Це не жарт” (1986), “Портрет художника в старості” (2000 – виданий після смерті автора). Усі зазначені твори були досить тематично різноманітними:

“Щось трапилось” – роман, побудований у формі внутрішнього монологу успішного бізнесмена про його особисте та ділове життя;

“Чисте золото” – оповідь про професора – єврея, який не зміг стриматися перед спокусою досягти успіху в матеріальному, літературному та особистому плані;

“Одному Богу відомо” – оповідь на основі біблійного сюжету про царя Давида;

“Це не жарт” – розповідь про боротьбу самого письменника зі страшною хворобою, наслідком якої міг бути параліч;

“Час від часу” (1998) – автобіографічна книга, в якій письменник повертався в роки і місця свого дитинства.

“Портрет художника в старості” – розповідь про популярного письменника, який перебував у пошуках натхнення для свого майбутнього роману.

Джозеф Хеллер, так само як і Курт Воннегут, пройшов війну майже хлопчиськом. Його перший роман “Пункт – 22” (1962) – роман про війну, але одночасно й роман – метафора (за словами автора) “про Америку 50-х, 60-х і 70-х…, про те, як ми живемо сьогодні”. Сучасники віднесли цей роман до класики американської “чорної комедії”.

“Пункт-22” (1962) – перший роман письменника про війну.

Армія в зображенні Хеллера – дивний світ, у якому все трималося на буквоїдських умовностях та ритуалах, світ, що не мав ніякого змісту, крім відтворення та увічнення власної безглуздості. Там, де панував “Пункт-22” (у чому він полягав, нікому невідомо), людину замінювали папірець та цифра.

Головний герой роману, капітан Йоссаріан, вимушений жити в одному наметі із померлим: солдат уже давно загинув, але його не визнали загиблим, оскільки був відсутній відповідний документ. Інший персонаж не в змозі, як він цього не прагнув, довести, що він живий з того часу, як був випадково згаданий у списку вбитих. Перебувавши в стихії бюрократичної безглуздості, люди невідворотно втрачали здоровий глузд, волю, навіть інстинкт самозбереження. “Потрібно мати розум, щоб бути трусом”, – зазначав Иоссаріан, змушений нагадувати оточуючим, що набридливе сум’яття навкруги (завдяки якому, на зразок вмілого ділка Міло Міндербіндера, більшість багатіли) – це війна, а на війні вбивали. З точки зору армії Иоссаріан – трус, симулянт, позбавлений адекватного розуміння дійсності. З точки зору автора, він – єдина людина, що здатна була мислити, була чесною й відважною. Не бажаючи бути сліпою жертвою обставин, він вирішив “жити вічно або померти під час спроби досягти цього”.

На думку Хеллера, дезертирство для героя – спосіб не лише порятувати життя (цього він міг би досягти і шляхом лицемірства, компромісу), а й утримати дорогоцінну якість життя. Природа останнього, щоправда, незрозуміла: героєві, по суті, не було чого рятувати, крім права на елементарне фізичне виживання.

У мові та композиції роману не випадково переважав прийом нав’язливого повтору – “де жа вю”. Наприклад, знову і знову описувалася сцена загибелі бомбардира Сноудена. Хеллер, за власними його словами, прагнув передати читачеві відчуття, що “Сноуден помирав протягом усієї книги”. У такому художньому рішенні відчувалася авторська концепція війни як безглуздої безкінечності убивства людини, а також “провокаційна” тактика спілкування із читачем, що звик фокусувати образи, оберігавши себе таким чином від шоку занурення до їхнього змісту.

“Щось трапилось” (1974) – роман, який, на перший погляд, дуже далекий від “чорної” комедії.

Боб Слокум, порядний службовець певної посередньої фірми, був буквально сам не свій: власні манери, одяг, мова, почерк, навіть шкідливі звички сприймалися ним як чужі, що йому особисто не належали. Те саме стосувалося і його вчинків. Слокум або робив те, чого від нього чекали інші, або взагалі нічого не робив і тому нудьгував. Стандартне життя утворило своєрідну коросту, крізь яку живе почуття пробивалося з великими потугами, а пробившись, набувало вигляду викривленого до неможливості. Найдорожче, що мав герой, – ностальгічні спогади про дні юності, сум за втраченою можливістю бути собою, що колись належала йому, а тепер була невідворотно втрачена. “Коли я виросту, я хочу бути маленьким хлопчиком”, – говорить він із гіркою іронією. Тому випадкове вбивство Слокумом сина наприкінці роману набуло символічного характеру духовного самогубства: з цього моменту голос, що пробивався назовні із середини, замовк, ніби його придушили теж. Залишилася лише порожня сутність адміністратора, який багатів.

“Притча про наші нещастя”, – так сказав про роман Хеллера Джон Гарднер. Слокум – не стільки характер, скільки діюча модель “одновимірної людини”. Він – одночасно породження і невільний відтворювач Системи, яка відкидала людину і людяність. Образ героя, виписаний за всіма законами реалістичного побутоопису, в буквальному розумінні був зітканий із стереотипів, кліше, і, за висловом критика, “статистичних даних, що побачили світ відразу із соціологічного досьє”. Хеллер створив певну оманливу видимість, ледь не пародію на “психологічний роман”, де повністю були відсутні й індивідуальність, і “рухливість” душі. Справді, викликаюча жалість фігура Боба Слокума “на своїх несильних плечах” відтворила, як зазначено про нього в романі, “занепад американської цивілізації”.

– наявність промовистих аналогій реальної дійсності;

– стиль письма настільки заплутаний, що це ускладнювало процес усвідомлення творів;

– герої творів – унікальні особистості, однак із відчутним нахилом до розумової обмеженості;

– зміст більшості романів тяжів до літератури розважального типу, а композиція змушувала напружувати розумові здібності;

– використання прийомів “чорного” гумору;

– порушення хронологічної послідовності у викладі подій.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Джозеф Хеллер