Духовна краса героїв роману О. Гончара “Собор”


Найголовніше у світі – Людина. її руками створюються матеріальні й духовні цінності. У вірші “Напис на руїні” Леся Українка показує, як упродовж тисячоліть “кожна статуя, колона, мережечка, різьба і навіть цегла незримими устами промовляє: “Мене створив єгипетський народ”.

А собор у творі О. Гончара – це пам’ятка легендарному козацтву, зразок мистецької вправності зодчих-будівників. Це історія, минувшини народу.

“З одного краю селище Сага блищить, а з другого – облуплений собор біліє. Старовинний, козацький”. “Облуплений…” А письменник називає його “довершеним архітектурним витвором, симфонією пластики”, бо це витвір людських рук і душ. “Зуміли ж таки поставити. Скільки не їдеш, хоч до самих плавню, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди”.

Над собором нависла влада. Бездуховність, байдужість. Люди без душі, без пам’яті, без минулого, а значить – і без майбутнього.

Володимир Лобода – образ місцевого діяча, якого поставили керувати культурою. А над ним тяжіє секретар обкому КПУ. Знайдено вихід: взяти собор у риштування. “Ти – Геній!” – сказали Лободі. І на довгі роки узаконили видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури. Це і є бездуховність.

А люди, прості, звичайні люди? Микола Баглай, Вірунька, Іван, Єлька, Ізот Іванович Лобода.


Це ті, що розуміють місце історичних пам’яток минулого в сучасному, це люди совісні, духовно багаті, добрі, чисті.

Микола Баглай. Він любить своє селище, його жителів, металургійні заводи, які викликають у нього захоплення, чарівну довколишню природу. Щоб повітря було чистим, він поставив перед собою мету сконструювати очищувальну систему. Це не споглядач, це діяч. Він бореться з такими, як Таратута, Обруч та Єр. Саме вони влаштували в соборі п’яну оргію. Микола втрутився в це, зупинив їх, мало не поплатившись своїм життям. Він той, який не хоче вірити, що “святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм”. Він той, який разом з Єлькою збереже те, про що сказав учитель Хома Романович: “Собори душ свой бережіть, друзі… Собори душ…”

Ізот Іванович Лобода. Сталевар, чесна, принципова людина. Важко старому дивитися на те, як його син та йому подібні йшли в шаленому наступі бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спадщини українського народу. Тому і виливає свій гнів проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного. “Пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! – з болем та гнівом промовляє Ізот. Яка любов до землі і біль за її майбутнє!

Я не буду писати про Івана Баглая, але мені хочеться порівняти розмову його з Таратутою. Таратута: “Ну да, для тебе життя металурга – це гордість, шана… а як для мене, то краще вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати…” Нам стає зрозумілим духовний світ одного і другого. Цей другий (Таратута) не буде задумуватись над тим, що зараз багато таких, “що хамством та брудом поганять, отруюють людям життя”. І що не шукатимуть вони “дружби з природою, гармонії з отими водами, з отим рідним простором”. І що не потрібен їм собор, що є мовчазним свідком козаків-запорожців, які проїжджали повз Зачіплянку до своєї Запорозької Січі.

Але більше на землі людей, які сенс буття вбачають у тому, щоб робити добро людям та обезсмертити себе через їхні серця. Більше тих, які вважають, що “..людина доти й людина, доки не втратила здатності бачити, крім потворностей життя, і його красу”. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди? Так ставить питання про людину О. Гончар устами Івана Баглая. А це значить, що нам потрібні свої корені, своє минуле, своя мова, культура; що живемо сьогодні, думаючи про завтра, не забуваючи вчорашнього.

То не дамо зруйнувати собор душі нашої!



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Духовна краса героїв роману О. Гончара “Собор”

Categories: Шкільні твори

Links