Душевна драма Катерини. Учнівський твір за п’єсою О. М. Островського “Гроза”

Відкіля ж беруться в Катерини життєві витоки цієї цілісності? Для того, щоб це зрозуміти, треба звернутися до культурного грунту, який пестував її. Без нього характер Катерини в’яне, як скошена трава. У світовідчутті Катерини гармонійно поєднується слов’янська язична давнина із християнською культурою, яка одухотворює і морально прояснює старі язичницькі вірування. Релігійність Катерини немислима без сходу і заходу сонця, росяних трав на квітучих луках, польотів птахів, пурхань метеликів із квітки на квітку. У монологах героїні оживають знайомі мотиви російських народних пісень. У світовідчутті Катерини б’є джерело споконвічної російської пісенної культури і знаходять нове життя християнські вірування. Давайте подивимося, як молиться Катерина, “яка в неї на обличчі посмішка ангельська, а від обличчя начебто йде світло”. Щось іконописне є в цьому обличчі, від якого йде світле сяйво. Але земна героїня О. М. Островського, що випромінює духовне світло, далека від аскетизму офіційної християнської моралі. її молитва – світле торжество духу: “Ніби, бувало, я в рай увійду, і не бачу нікого, і часу не пам’ятаю, і не чую, коли служба скінчиться”. Далеко відійшла життєлюбна релігійність Катерини від норм старої патріархальної моралі.

Радість життя переживає вона в храмі, сонцю кладе земні поклони в саду, серед дерев, трав, квітів,

ранкової свіжості, природи, що прокидається: “Або рано вранці у сад піду, ще тільки сонечко сходить, упаду на коліна, молюся і плачу, і сама не знаю, про що молюся і про що плачу; так мене і знайдуть”. У мріях юної Катерини звучать відзвуки християнських легенд про рай, божественний сад едем. Очевидно, що легенда про рай обіймає в неї і всю красоту життя земного: молитви сонцю, що сходить, ранкові провідини джерел студених, світлі образи ангелів і птахів. В ключі цих мрій і інше нежартівливе прагнення – полетіти: “Чому люди не літають!.. Ось так би розбіглася, підняла руки і полетіла”. Відкіля приходять до Катерини ці фантастичні мрії? Чи вони не плід хворобливої уяви, не примха витонченої натури? Ні. У свідомості Катерини пробуджуються стародавні поганські міфи, що увійшли в плоть і кров російського народного характеру, розкриваються глибокі шари слов’янської культури.

Волелюбні пориви в дитячих спогадах теж не стихійні. У них також відчувається вплив народної культури. “Така вже я зародилася гаряча! Я ще років шести була, не більше, так що зробила! Скривдили мене чимось вдома, а справа була увечері, вже темно, я вибігла на Волгу, сіла в човен, та й відштовхнула його від берега. На другий ранок уже знайшли верст за десять!” Адже цей вчинок узгоджується з народною казкою про правду-істину. У народних казках дівчинка звертається до річки з проханням врятувати її, і річка укриває дівчинку у своїх берегах. Так що порив маленької Катерини шукати захисту у Волги – цілком казковий і цілком соціальний: тут відхід від неправди і зла в країну правди і добра, тут неприйняття наклепу із самого дитинства і рішуча готовність лишити цей світ, якщо усе в ньому їй набридне. І от у будинку Кабанових Катерина потрапляє в “темне царство” духовної несвободи. “Тут усе начебто з-під неволі”, тут оселився суворий релігійний дух, тут вивітрився демократизм, зникла життєлюбна щедрість народного світовідчуття.

Під час дії Катерина не чує Феклуші, але прийнято вважати, що саме таких паломниць чимало побачила і почула вона за недовгий свій вік. Монолог героїні, який відіграє ключову роль у трагедії, спростовує подібний погляд. Навіть паломниці в будинку Кабанихи інші, з числа тих святенниць, які “через неміч свою далеко не ходили, а чути багато чули”. І думають вони про “останні часи”, про прийдешню смерть світу. Ці паломниці далекі від чистого світу Катерини, вони на службі в Кабанихи і, виходить, нічого спільного в них із Катериною бути не може.

У монологах героїні п’єси втілюються заповітні народні сподівання і надії. Ніжність і хвацькість, мрійність і земна пристрасність поєднуються в характері Катерини, головним у ньому виявляється не містичний порив геть від землі, а моральна сила, що одухотворяє земне буття. В Катерині переважає життєлюбність народу, який шукав у релігії не заперечення життя, а ствердження його. Душа героїні Островського – з числа тих обраних російських душ, неадатч них на компроміси, які прагнуть всесвітньої правди і на менше не згодні.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Душевна драма Катерини. Учнівський твір за п’єсою О. М. Островського “Гроза”