Драматичні долі особистості в умовах тоталітарного суспільного устрою (по романі Е. С. амятіна “Ми”)


Людині властиво заглядати в майбутнє, намагатися розпізнати його обрису. Скільки пісателей різних історичних епох намагалися відкрити завісу, за якої ховається будущее, угадати те, що не дано знати нікому (Кампанелла в “Місті Сонця”, Жуль Верн у своїх романах, Оруелл в “1984″, Н. Г. Чорнішевский в “Що робити?” идр. ). Таким письменником-фантастом був і Е. Замятин. Незадоволеність сьогоденням, радаской дійсністю, змусила його задуваться питанням: яким повинне бути майбутнє, щоб почувати себе щасливим, щоб осуществить свої плани, реалізувати ідеали? Один з можливих відповідей на це питання – знаменитий “четвертий сон” Віри Павлівни з роману Чернишевського “Що робити?

“. Замятін начебто спеціально повторює опис цієї класичної утопії: його герої живуть комуною в місті зі скла й металу. У романі “Ми” у фантастичному й гротесковом вигляді з’являється перед читачем можливий варіант суспільства майбутнього. Мрія сильних миру цього в романі зводиться до наступного: “Життя повинна стати ладний машиною й з механічної неизбежностью вести нас до бажаної мети”. Перед нами розвертається “математично зроблененая життя” Єдиної Держави.

Символический образ “вогнедишного інтеграла”, чуда технічної думки й одночасно знаряддя найжорстокішого поневолення, відкриває книгу. Бездушна техніка разом з деспотичесякий


владою перетворили людини в придаток машини, відняли в нього волю, виховали в добровільному рабстві. Мир без любові, без душі, без поезії.

Людині-“нумеру”, чишенному ім’я, було викликано, що “наша несвобода” є “наше щастя” і що це “щастя” – у відмові від “я” і розчиненні в безликому “ми”. Йому також було викликано, що художня творчість – “уже не біспардонний солов’їний свист”, а “государственная служба”. Інтимне життя теж розглядається як державна обязанность, виконувана згідно “табелю сексуальних днів”.

Роман Замятіна – попередження про подвійну небезпеку, що загрожує людству: гіпертрофованої влади машин і влади держави. “Однотипність” безроздільно й невсипно панує над життям всіх членовий суспільства. Це забезпечується совершенной технікою й недремними очами “хоронителів”. Твір Замятіна перейнятоі роздумимі про російської післяреволюційний действительности.

У ньому вгадуються таємні думки про можливі й уже, що виявилися при житті письменника перекрученнях, социалистической ідеї. Відношення до політики воєнного комунізму стало каменем спотикання для письменника. Ця політика, що передбачає централизацию політичного й економічного життя в країні, введення твердих заходів, була часівний і змушеної в умовах цивільної – війни й господарської розрухи. Але Замятину (і не тільки йому в ту пору) ставшилялось, що іншого вибору не буде й що людям нав’язана єдина модель далечіньнейшего руху – новий варіант тоталитаризма.

Дуже багато сцен роману змушують згадати недавнє минуле. Маніфестуция на честь Благодійника, офіціозні, єдинеіголосні вибори, “хоронителі”, які следят за кожним кроком людини. Але Замятін показує, що в суспільстві, де всі направлено на придушення особистості, де игнорируется людське “я”, де одноособова влада є необмеженої, можливий бунт. Здатність і бажання почувати, любити, бути вільним у думках і поступках штовхають людей на боротьбу.

Але влади находят вихід: у людини за допомогою операції видаляють фантазію – останнє, що заставшиляло його піднімати гордо голову, почувати себе розумним і сильним. Все-таки залишається надія, що людське достоїнство не вмре при будь-якому режимі. Цю надію викаже жінка, що своєю красою спонукає до боротьби. У Замятіна в романі є думка, необичная для багатьох наших сучасників. Писатель наполягає на тому, що не існує ідеального суспільства.

Життя – це стремление до ідеалу. Є в романі ще одна тема, співзвучна сьогоднішньому дню. Це тема екологічної тривоги. “Антисуспільство”, зображене в книзі, несе загибель єству життя, изолируя людини від природи. Автор мріє вигнати “оброслими цифрами” людей “голими в ліси”, щоб вони вчилися там у птахів, цветов, у сонця.

Тільки це, на думку автора, може відновити внутрішню сутність людини. Автор роману “Ми” належить до тих великим художникам, які посилено питались привернути увагу суспільства до “вічейним цінностям” в умовах глобальних исторических зрушень XX століття. У свій час роман не був прийнятий.

Дуже дорого обійшлися нам легкодумство й уразливість тодішніх ідеологів стосовно сумнівів Замятину. Автор на своїх “заборонних” сторінках вишиковує безперервний ланцюжок часу, не простеживши яку не можна зрозуміти ні навартого, ні майбутнього. Добутку, подобние романі “Ми”, що пробилися до нас із небуття, дозволять “по-новому” глянути на події історії, осмислити роль людини в них.

“Ми” – застереження проти отказа пручатися в тому випадку, коли чоловеческое співтовариство хочуть перетворити в звокупность “винтиков”. Такі добутки, як “Ми”, “видавлюють” з людини рабств, роблять його особистістю. Їдучи в еміграцію, Замятін (як він про це писав Сталіну) сподівався, що, може бути, незабаром повернеться, – “як тільки в нас стане можливо служити в літературі більшим ідеям без прислуговування маленьким людям, як тільки в нас хоч почасти зміниться погляд на роль художника слова”. Замятін зміг повернутися на батьківщину лише з кінцем “ярма розуму” і початком розпаду єдиного государства.

Посмертно.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Драматичні долі особистості в умовах тоталітарного суспільного устрою (по романі Е. С. амятіна “Ми”)

Categories: Твори з української літератури

Links