Драма про українське село (“97”)

Драма “97”, перша частина трилогії про українське село 1919-1930 pp., є трагічним літописом загибелі українського села. У просторі п’єси зіткнулися дві руйнівні сили: революційний фанатизм та голод, породжений ним.

Саме про це з великим болем у душі пише автор. Тут, можливо, немає політики, а є життя, що існує само по собі, незалежно від будь-яких політичних переконань.

Головні персонажі твору – фанати революційних подій, здатні віддати своє життя заради “світлого майбутнього”, з одного боку, а з іншого – бідні селяни й заложники – глитаї. Згадаймо образ Серьоги Смика. Колишній люмпен, він очолює нині ревком.

Його захопленість ідеєю подається крізь світобачення фанатичної засліпленості. Письменник нібито не відкриває тут чогось нового, незвичайного. Проте стає моторошно від того, що ідея, за яку віддавали життя, не дала значних позитивних результатів. Смик і помирає так само фанатично, як і жив. Остаточний фінал п’єси вражає своєю агресивністю: “Не буде, гад, по-твоєму, а буде по-нашому! (Смик нахиляє голову й розводить руками, наче хоче когось вхопити) – ти, гад, держись! (Кидається вперед, хапає повітря, і, одступаючи, падає біля столу мертвий)”.

Обидві руйнівні сили, як засвідчує сюжет драми, мертвотні. Візьмемо, для прикладу, натуралістично-абсурдну сцену канібалізму. Не всі мешканці села сприйняли революцію; у селі збільшилася прірва між багатими та бідними. Виснажені голодом, селяни поїли всіх кішок та собак. На фоні цих подій автор вимальовує образи Ларивона, глухонімого сторожа, та Орини, вбогої вдови з п’ятьома дітьми.

Від голоду помирає одна дитина, невдовзі за нею мали піти з життя й всі останні. Старцювання нічим не допомогло людині. І тоді Ларивон та Орина здійснили найстрашніше: вони порізали напівживих дітей… Вчинок жахливий, нечуваний, нелюдський… А хто злочинці? Каліка, обділений від природи розумом, чи збожеволіла від голоду й розпачу мати? Громада вимагає кари для дітовбивців.

Є спокуса погодитися з таким вироком. Та тяжко виносити присуд Орині й Ларивону: їх дії не підлягають людським законам. Письменник майстерно відтворює шаленіючу від крові юрбу, що є найнебезпечнішою силою, бо над нею панує звіриний інстинкт.

Ця сцена – свідчення того, що в авторській концепції село перших післяреволюційних подій зображено без будь-яких прикрас, без спрощення, в складній ситуації голоду, породженого революцією, а в 30-ті роки – насильницькою колективізацією.

М. Куліш мав на меті відтворити за допомогою персонажів увесь складний, суперечливий колорит села, ту напруженість ситуації, що склалася між сільською біднотою та багатіями; підкреслити складність і жорстокість боротьби, що точилася на селі; намагався подати таку розв’язку, “щоб глядачі, прийшовши додому, не лускали насіння й не пили чайок…

Щоб вони якнайглибше відчули сувору гостру боротьбу революції та голоду”. Однак сцена, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря ком’ячейки, свідчить проти “ідеологічної витриманості п’єси”.

За всього “ідейно витриманого” забарвлення фіналу, читача чи глядача не покидає відчуття, що вони перебувають в ірреальному світі померлих, де править абсурд зовнішнього буття, що тяжіє до бюрократичних форм існування.

Сцена з паперами (Вася пише пробоноя за розпорядженням Копистки), що розлітаються у порожній кімнаті, де сам-на-сам помирає Смик засвідчує, що революція й голод як дві форми існування, дві форми людського буття абсурдні за своєю суттю.

Драма про українське село (“97”)