Добуток І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”

Добутку І. Нечуя-Левицького – теперішня енциклопедія селянського життя. З їхніх сторінок виникають повнокровні реалістичні типи селянських персонажів, зачаровують мальовничі пейзажі. З їхніх сторінок ми довідаємося про побут і звичаї українського народу. З їхніх сторінок віє Україною – такий далекої, такий рідної…Пройшло біля двох десятиліть після скасування панщини, але вона, як луна, віддається в пам’яті людей. І все-таки таки селяни відчули волю, відчули радість від роботи на себе, відчули смак власної паляниці. Але разом з тим у селянське житло ввійшли заздрість і індивідуалізм. Люди стали як вороги, як вовки, які гризуться за шматочок м’яса. Такими виникають переді мною

Кайдаши – сім’я, у якій було все: і любов, і радість, і ненависть, і біль, і сварки, і страшна ворожнеча, і мирний спокій. “Під однією горою зеленої левади стояв немаленький будинок Омелька Кайдаша”. Навколо будинку, як звичайно, кіш. Кожна українська сім’я дбайливо саджала плодові дерева, вирощувала їх і доглядала за ними. Недарма “густі високі вишні зовсім закривали від вулиці вікна й стіни”. Україна славилася вишневими садами й мальовничими будинками. Біленькі стіни, “підперезані внизу червоною призьбою”, пофарбовані вікна й двері – усе веселило око. Але для цього потрібні були працьовиті руки. Як звичайно, білили й підводили будинку

молоді дівчини або молодиці. Ми бачимо Мотрю й Кайдашиху за цією роботою. Скільки лягло на плечі селян: і в поле й будинку. Не було й хвилини вільної, щоб відпочити, адже селянин, що не працював, не мав і що їсти. Тому й працювали жінки усе більше по господарству, а чоловіка, не маючи можливості купити, майстрували сільськогосподарське знаряддя або лагодили його. Із приходом весни починалися польові роботи. Навіть у неділю доводилося працювати: “Селяни поважають неділю й свята й не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх однієї справи: возити в неділю й у свято снопи”.

Щонеділі – це відпочинок для натруджених рук, а для молодих – це танці, це зустрічі з улюбленими. Недарма стільки уваги приділяють юнаки й дівчини своєї зовнішності: “Мотря одяглася в зелену спідницю, у червону запаску, підперезалася довгим червоним поясом… взулася в червоні чоботи, надягла гарне намисто…” Стрічки і яскраві спідниці, гарне намисто й червоні чоботи – за цими прикметами можна довідатися українських дівчин, бадьорий і пекучих, як вогонь. Знайомить Нечуй-Левицький нас і з різноманітними обрядами, звичаями. Тут і смотрини, і сватання, і численні приказки до кожної події: “Даруй же, боже, нам і нашим дітям вік довгий і щасливий, щоб ти, моя доня, була здорова, як вода, щоб ти скрасила мій будинок, моя втіха, як зозуля садочек…” На смотринах хазяї повинні нагодувати майбутніх сватів, показати вміння своїх дочок господарювати. Ще необхідно вміло почастувати горілкою, так ще й пити потрібно до дна, щоб не залишати на сльози. І коли святкувалося весілля, те “чотири дні грала музика, чотири дні пили й гуляли гості”. Український народ як працює, так і гуляє! Прикро тільки, що селяни все-таки дуже залежні від горілки. Чи ледве не щодня Омелько Кайдаш приходить додому п’яний. Хоча й марновірний, і набожний, хоча й постится “дванадцять п’ятниць на рік”, але шинку обійти не може. До того він допився, що скрізь бачив чортів. Не допомогла навіть знахарка Палажка. Народ вірив у те, що нашіптуванням можна зняти будь-яку хворобу, відвести “чортів”, повернути здоров’я й любов

Народ вірив у Бога, ходив у церкву. Найважливішою подією в житті вважалася проща – піти помолиться в Київ, до святого Лаврові. Тому і йде Мелашка разом з багатьма жінками із села в місто, про яке тільки мріяла, – у святий Київ. “Як не пустите мене, то я, здається, умру”, – говорить вона. Кожний селянин мріє, щоб його душу ангели понесли просто до Бога. Але головний “бог” селян – це земля. Недарма стільки сварок за неї серед рідних братів. Прикро, але такий була тодішня дійсність, що вселяла злість і заздрість у серця. Хочеться вірити, що в наш час ця “жорстока хвороба” обійде наші душі. Кожна епоха несе із собою свої звичаї. Але, на мою думку, все-таки таки не все забуто. Побачивши строкаті стрічки і яскраві спідниці, широкі червоні шаровари або смушкову шапку, ми знаємо, що це український національний одяг. Багато чого залишилося з обрядів, будь те весілля або крестини. І це наповнює моє серце гордістю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Добуток І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”

Categories: Шкільні твори

Links