Добре – зле (“Король Лір”)


Цікавий персонаж, що несе в собі як добре, так і злий початок – головний герой трагедії “Король Лір”, старий король Лір, що має трьох дочок. Історія Лір – це грандіозний шлях пізнання, що проходить він, – від осліпленого мішурою своєї влади батька й монарха – через їм самим “інспіроване” руйнування – до розуміння того, що істинно, а що ложно, і в чому полягає справжня велич і справжня мудрість. На цьому шляху Лір знаходить не тільки ворогів – у першу чергу ними стають його старші дочки, але й друзів, які залишаються йому вірні, незважаючи ні на що: Кента й Блазня. Через вигнання, через втрати, через божевілля – до прозріння, і знову до втрати – смерть Корделии – і у фіналі вже до власної смерті – такий шлях шекспірівського Ліра. Трагічний шлях пізнання

Чільне місце в “Королі Лірі” займає картина зіткнення двох таборів, різко протипоставлених один одному в першу чергу в плані моральному. З огляду на складність взаємин між окремими персонажами, складовими кожний з таборів, бурхливу еволюцію деяких персонажів і розвиток кожного з таборів у цілому, цим групам діючих осіб, що вступають у непримиренний конфлікт, можна дати тільки умовна назва

Якщо в основу класифікації цих таборів покласти центральний сюжетний епізод трагедії, ми будемо вправі говорити про зіткнення табору Ліра й табори Регани – Гонерильи;


якщо характеризовивать ці табори по персонажах, що найбільше повно виражає ідеї, якими керуються представники кожного з них, найімовірніше було б назвати їхніми таборами Корделии й Эдмунда. Але, мабуть, самим справедливим буде найбільш умовний розподіл діючих осіб п’єси на табір добра й табір зла. Щирий зміст цієї умовності можна розкрити тільки в підсумку всього дослідження, коли стане ясно, що Шекспір, створюючи “Короля Ліра”, мислив не абстрактними моральними категоріями, а уявляв собі конфлікт між добром і злом у всієї його історичної конкретності

Кожний з персонажів, що становлять табір зла, залишається яскраво індивідуалізованим художнім образом; такий спосіб характеристики надає зображенню зла особливу реалістичну переконливість. Але незважаючи на це, у поводженні окремих діючих осіб можна виділити риси, показові для всього угруповання персонажів вцелом.

В образі Освальда – правда, у здрібненій формі – сполучаються облудність, лицемірство, нахабність, своєкорисливість і жорстокість, тобто всі риси, у тім або іншому ступені визначальну особу кожного з персонажів, що становлять табір зла. Протилежний прийом використаний Шекспіром при зображенні Корнуола. У цьому образі драматург виділяє єдину провідну рису характеру – неприборкану жорстокість герцога, що готовий зрадити будь-якого свого супротивника самої болісної страти. Однак роль Корнуола, так само як і роль Освальда, не має самодостатнього значення й виконує, по суті, службову функцію. Огидна, садистична жорстокість Корнуола становить інтерес не сама по собі, а лише як спосіб, що дозволяє Шекспірові показати, що Регана, про м’якість натури якої говорить Лір, не менш жорстока, чим її чоловік

Тому цілком природні й з’ясовні композиційні прийоми, за допомогою яких Шекспір задовго до фіналу усуває з подмостков Корнуола й Освальда, залишаючи на сцені до моменту рішучого зіткнення між таборами тільки головних носіїв зла – Гонерилью, Регану й Эдмунда. Відправний момент у характеристиці Регани й Гонерильи становить тема невдячності дітей стосовно батьків. Наведена вище характеристика деяких подій, типових для життя Лондона на початку XVII століття, повинна була показати, що випадки відхилення від старих етичних норм, згідно яким шаноблива подяка дітей стосовно батьків була чимсь самим собою що розуміє, настільки почастішали, що взаємини батьків і спадкоємців перетворилися в серйозну проблему, що хвилювала всілякі кола тодішньої англійської громадськості

У ході розкриття Теми невдячності проявляються основні сторони морального вигляду Гонерильи й Регани – їхня жорстокість, лицемірство й облудність, що прикривають егоїстичні устремління, які керують всіма вчинками цих персонажів. “Сили зла, – пише Д. Стампфер, – здобувають в “Королі Лірі” дуже великий масштаб, причому там діють два особливих варіанти зла: зло як тварина початок, представлена Реганой і Гонерильей, і зло як теоретично обгрунтований атеїзм, представлене Эдмундом. Змішувати ці різновиди ніяк не треба” .

Эдмунд – лиходій; у монологах, неодноразово вимовних цими персонажами, розкриваються їх глибоко замаскована внутрішня сутність і їх злочинницькі плани

Эдмунд – персонаж, що ніколи не став би робити злочини й жорстокості з метою помилуватися результатами злочинницьких “подвигів”. На кожному етапі своєї діяльності він переслідує цілком конкретні завдання, рішення яких повинне служити його збагаченню й піднесенню

Розуміння спонукальних мотивів, якими керуються представники табору зла, невіддільно від теми батьків і дітей, теми поколінь, що у період створення “Короля Ліра” особливо глибоко займали творчу уяву Шекспіра. Свідчення тому не тільки сама історія Ліра й Глостера, батьків, увергнутих у безодню нещасть і зрештою погублених своїми дітьми. Ця тема неодноразово звучить і в окремих репліках діючих осіб

Характери Макбета й Леді Макбет багато в чому суперечливі, але багато в чому мають і подібність між собою. У них своє розуміння добра й зла, відрізняється й вираження в них добрих людських якостей. ), для Макбета злодіяння не є способом перебороти власний “комплекс неповноцінності”, свою ущербність ). Але Макбет переконаний (і переконаний справедливо), що він здатний на більше. Його прагнення стати королем виникає зі знання, що він цього гідний. Однак на його шляху до престолу коштує старий Король Дункан. І тому перший крок – до трону, але й до власної загибелі теж, спочатку моральної, а потім і фізичної – убивство Дункана, що відбувається в будинку Макбета, уночі, їм самим доконане

А далі злочину випливають одне за іншим: вірний друг Банко, дружина й син Макдуфа. І з кожним новим злодіянням у душі самого Макбета теж щось відмирає. У фіналі він усвідомлює, що прирік себе на страшний проклін – самітність. Але впевненість і силу вселяють у нього пророкування відьом:

Макбет для тих, хто жінкою породжений,

Невразливий

И тому з такою розпачливою рішучістю бореться він у фіналі, переконаний у своїй невразливості для простого смертного. Але виявляється, “що вирізано до строку // Ножем зі чрева матері Макдуф”. І тому саме йому вдається вбити Макбета. У характері Макбета відбилася не тільки подвійність, властива многим ренесансним героям, – сильна, яскрава особистість, змушена йти на злочин заради втілення себе (такі багато героїв трагедій епохи Відродження, скажемо Тамерлан у К. Марло), – але й більше високий дуалізм, що носить справді экзистенциональний характер. Людина в ім’я втілення себе, в ім’я виконання свого життєвого призначення змушена переступати закони, совість, мораль, право, людяність

Тому Макбет у Шекспіра не просто кривавий тиран і узурпатор трону, що у підсумку одержує заслужене воздаяние, але в повному змісті трагічний персонаж, що розриває протиріччями, що становить саму суть його характеру, його людської природи. Леді Макбет – особистість не менш яскрава. Насамперед у шекспірівській трагедії багаторазово підкреслюється, що вона дуже гарна, пленительно жіночна, завораживающе притягальна. Вона й Макбет – це дійсно чудова, один одного гідна пара. Звичайно вважається, що саме честолюбство Леді Макбет подвигло її чоловіка на перше доконане їм злодіяння – убивство короля Дункана, але це не зовсім вірно.

У честолюбстві своєму вони теж рівноправні партнери. Але на відміну від свого чоловіка Леді Макбет не знає ні сумнівів, ні коливань, не відає жалю: вона в повному розумінні слова “залізна леді”. І тому вона не здатна розумом осягти, що доконане нею (або по її наущению) злочин – гріх. Каяття їй чужо. Розуміє вона це, лише втрачаючи розум, у божевіллі, коли бачить криваві плями на руках, які змити ніщо не має сил. У фіналі, у самому розпалі бою, Макбет одержує звістку об неї смерті



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Добре – зле (“Король Лір”)

Categories: Нові твори

Links