Доба Тан – “золота доба” в історії Китаю
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Доба Тан – “золота доба” в історії Китаю
З 618 г. у Китаї розпочалося правління династії Тан, яке тривало майже 300 років. У результаті об’єднання окремих ворогуючих між собою князівств було створено могутню Танську державу. Влада зосереджувалась у руках імператора. Його резиденцією було Чан-ань – місто з мільйонним населенням, куди стікались люди з різних місць. Династія прийшла до влади, придушивши селянські повстання. Отже, танські імператори побачили силу народу на самому початку становлення нової держави.
Перші правителі Танської держави виявили чималу турботу про добробут країни, роздали державні та безнадзорні землі селянам, обмежили владу крупних поміщиків, усіляко заохочували ремесла й торгівлю. Півтораста років країна жила мирним, доволі спокійним життям. Звичайно, країна багатіла на тяжкій селянській праці, але це було не “похмуре” середньовіччя, а час, просвіта
Нечувана доти широта спілкування із зовнішнім світом сприяла знайомству з найрізноманітнішими й серед них раніш незнайомими Китаю релігійними поглядами.
Традиційна повага до літератури набула практичного характеру: одним з головних предметів у школах та на чиновницьких іспитах була поезія. У політику й літературу прийшли вихідці з сімей середніх і малих землевласників, ближчі до народу, ніж стара аристократична верхівка. Це не могло не вплинути на літературу. Світогляд поета вже не обмежувався рідним селищем і найближчим містечком, він бачив країну з неоднаковими умовами життя в різних її сферах, з великими містами та далекими околицями.
Вершиною танської літератури була передусім лірична поезія. Вона продовжила та розвинула великі досягнення минулого, сама ж піднялась до нечуваних високих вершин. Танським поетам потрібно було, за словами Ду Фу, “не нехтуючи сучасниками, любити древніх”. Долаючи внутрішню порожнечу та зовнішню барвистість віршів V-VІ ст., перші танські поети частково були самі ще носіями цих вад, але на їхню творчість уже лягла печать нового: майбутньої простоти форми та глибини поетичної думки.
У танську добу переживали свій розквіт п’ятисловні та семисловні вірші – по п’ять і по сім ієрогліфів у рядку, з певним чергуванням тонів, з обов’язковою та зазвичай єдиною римою (для сучасного читача значною мірою втраченою внаслідок змін у звучанні ієрогліфів).
Новаторство танської поезії поєднувалося з традиційністю зображальних засобів і виражалось не лише у відкритті нової, ай – часто – у поглибленні звичної теми. Гори й ріки, сонце та місяць, мандрівник, верба й весна – все це жило й розвивалось у китайській поезії з далеких часів і набувало протягом століть нового забарвлення. У рухові від піднесеності до повсякденності й конкретності виразився той геніальний напрям поезії танського часу, на якому були здобуті її найбільші перемоги.
У часи, коли в Китаї правила династія Тан, провісниками доби гуманізму стали три поети – Лі Бо, Ван Вей і Ду Фу. Усі троє були сучасниками. Літератор XVII століття Сюй Ер-ань про танську поезію писав так: “Поезія невід’ємна від сили. Є сила Неба, є сила Землі, є сила Людини. Силу Неба ми знаходимо в Лі Бо, силу Землі – в Ду Фу, силу Людини – у Ван Вея”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)