Дія драми “Кетхен із Гейльбронна”

В історії німецької романтичної літератури простежується одна сумна закономірність: творчість найобдарованіших і найоригінальніших митців обривалася, ледь сягнувши розквіту. Так було з Новалісом, з Гельдерліном, так сталося і з її третім геніальним митцем Генріхом фон Клейстом. Іван Франко писав про нього, що це “один з найбільших талантів німецької літератури, драматик, якого перевершив у Німеччині хіба що один Шіллер”. Сучасні німецькі літературознавці майже одностайні в думці, що саме Клейсту слід віддати пальму першості в національній драматургії.

Як і Гельдерлін, за життя Клейст теж не користувався увагою і визнанням сучасників, що, зіграло немалу роль у його тяжкій духовній кризі й самогубстві на тридцять четвертому році життя. Максималіст за духовним складом, безмежно честолюбний (“зірвати вінок з чола Гете” – на менше він не погоджувався в літературі), Клейст не міг примиритися з репутацією невизнаного генія і невдахи, яка складалася у сучасників. Протягом XІX ст. він залишався письменником для небагатьох, і лише на порозі нашого століття настав перелом і він був належно оцінений як один з найвидатніших німецьких драматургів, який багато в чому обігнав свій час. Його творчість виявилася співзвучною умонастроям нової історичної епохи, її духовним і художнім шуканням.

Народився Клейст у Франкфурті-на-Одері, в дворянській

родині, яка з покоління в покоління постачала офіцерів для прусської армії. Цим була визначена й доля хлопця: він виховувався в кадетському корпусі, рано став офіцером і шістнадцятилітнім юнаком брав участь у поході коаліційної армії на революційну Францію (1793). Та військова служба стає для нього все нестерпнішою, і в 1799 р. він подає у відставку, повертається в рідне місто й вступає там в університет, з головою поринає у вивчення філософії, математики, інших наук.

На цьому етапі юнак поділяє віру просвітників у людський розум, а в філософії шукає дороговказ у житті й практичній діяльності. Вивчення “Критики чистого розуму” Канта викликало перелом у світогляді Клейста, він зрозумів її так, що справжнє знання (знання речей в собі за Кантом) неможливе, і ми приречені жити в світі явищ, тобто в світі уявлень і понять нашої індивідуальної свідомості. У листі до нареченої Вільгельміни фон Ценге (про її духовний розвиток він зворушливо й водночас деспотично піклувався) Клейст писав: “Якщо б усі люди замість очей мали зелені шкельця, то їм здавалося б, що всі предмети забарвлені в зелений колір, і ніколи вони не могли б вирішити, чи бачать наші очі предмети такими, якими вони є насправді, чи ми додаємо до них щось таке, що належить не предметам, а оку. Те ж можна сказати й про розум. Ми ніколи не можемо сказати з певністю, чи те, що ми називаємо істиною, є нею насправді, чи тільки нам так здається… Загинула моя єдина й найвища мета!”.

У своєрідних формах відбувається у Клейста перехід від просвітницького до романтичного в своїй основі світосприйняття. На відміну від ієнських романтиків він залишився осторонь захоплень як “науковченням” Фіхте, так і натурфілософією Шеллінга, у нього формується свій оригінальний світогляд, який в одних аспектах збігається із світоглядом інших романтиків, а в інших віддаляється від нього. В сутності своїй це світогляд ірраціональний, dіe Verwіrrung (заплутаність, хаос) він знаходить і в основах світобудови, і в темних глибинах людської душі. В “зовнішньому світі”, яким він постає у Клейста, загадково поєднуються фатальна необхідність і ірраціональна сваволя, тут наперед нічого неможливо передбачити, тут кожну хвилину може ніби піднятися якесь покривало, і хід подій, що досі здавався твердо встановленим, починає “демате-ріалізовуватися”, обертатися на нестійкі, напівпримарні видіння свідомості героя.

Клейсту теж була близька улюблена німецькими романтиками ідея “світу-театру”, що прийшла із культури бароко, але у нього вона наповнюється іншим, ніж у Тіка чи Гофмана, філософсько-психологічним змістом, отримує похмуро-трагічну інтерпретацію. Характерним у цьому плані є його перша драма “Родина Шроффенштайн” (1802). Акцент у Клейста перенесений на те, що людям недоступна істина, у кожного своя суб’єктивна “правда”, яка суперечить “правдам” інших, люди приречені блукати в темряві, де над ними владарює судьба, що діє з нещадністю античного фатуму. Це й перетворює їх на маріонеток, а їхнє життя – на якийсь зловісний ляльковий театр. У названій драмі дві вітки феодального роду жорстоко ворогують одна з одною, і все недобре та зле, що відбувається з ними, кожна з впевненістю приписує підступності іншої. В розпаленій ворожнечею свідомості будь-яка підозра швидко перетворюється на “правду” і породжує безрозсудне бажання помсти. Завершується драма подвійним вбивством, причому через фатальний збіг випадковостей кожен із батьків двох родин вбиває власну дитину, прийнявши її за чужу.

Через драму “Родина Шроффенштайн” проходить шекспірівська тема кохання молодих людей із ворогуючих родин, причому в загальному обрисі її розгортання й тлумачення Клейст досить близько тримається “архетипу”, трагедії Шекспіра “Ромео і Джульетта”. Кохання підносить Оттокара й Агнесу над безглуздою ворожнечею, просвітлює їх свідомість і вселяє взаємну довіру. Вони гинуть від рук батьків, спокутуючи їхню провину, і у Клейста теж батьки-вбивці над тілами дітей протягують один одному руки й відбувається примирення.

До раннього періоду творчості Клейста належить також драма “Роберт Пекар” (1802-1803), над якою він працював довго й напружено і на яку покладав особливі надії. Він прагнув створити драму нового типу, що мала стати врівень з найвищими творіннями світової драматургії. І хоч ті, кого він знайомив з твором, давали захоплені відгуки (Віланд навіть заявив, що прочитаний ним фрагмент ніби створений спільним генієм Есхіла, Софокла й Шекспіра), Клейст, якого вічно мучили сумніви в написаному ним, в приступі відчаю спалив рукопис. Від неї вцілів лише фрагмент десь на півтисячі рядків, який переконливо засвідчує велику художню силу твору.

Душевний стан, у якому перебував на той час Клейст, розкриває його лист до сестри Ульріки. Фрагмент із цього листа варто навести й тому, що він яскравим промінцем освітлює характер і психологію письменника: “В Парижі я перечитав свій незавершений твір, осудив його і спалив: і тепер – кінець. Небо позбавило мене слави, найвищого блага землі: як вперта дитина, я повертаю йому все інше…, я кидаюсь в смерть… Я помру прекрасною смертю на полі битви, я вступлю на французьку військову службу, армія скоро переправиться в Англію, і всіх нас за морем чекає загибель; я радію при думці про незвичайно прекрасну могилу”.

Одним з найперших серед письменників Клейст виявив напружений інтерес до загадкових глибин людської душі, до світу підсвідомого. Ці тенденції намітилися ще в його ранніх творах, але з усією виразністю проявилися вони в драмах середнього періоду: “Пентесілеї” (1807) і “Кетхен із Гейльбронна” (1807-1808). Слід погодитися з В. Жирмунським, який вбачав у них твори, найхарактерніші для Клейста. “Він любить, – писав відомий учений, – спускатися в безсвідоме коло душевних переживань; герої його драм (Кетхен із Гейльбронна, Пентесілея) здаються сомнамбулами, які безвладно віддаються таємничому гіпнотизеру, який спрямовує їхнє життя поза свідомою волею. В них відбувається складна боротьба почуттів, в них немає цілісності, ясності й простоти інших, органічні-ших літературних епох; свого найбільшого ворога вони носять у власному серці, як Пентесілея”.

В обох цих творах провідною є любовна тема, і щоб належним чином зрозуміти їх, варто уявити, що означало кохання для Клейста і як він його трактував. Насамперед, воно було для нього почуттям, найтісніше пов’язаним зі сферою ірраціонального, вкоріненим в ньому. Кохання у Клейста – почуття ірраціональне й фатальне водночас, грішне й святе, воно оволодіває його героями сповна й безповоротно, стає для них найвищим щастям і найвищим служінням. Свідомість і свідома воля віднині в їхній поведінці істотної ролі не відіграють, вони справді діють як сомнамбули, мало або й зовсім не зважають на сигнали дійсності. Водночас у названих творах Клейст дає два варіанти трактування теми кохання – позитивне в драмі “Кетхен із Гейльбронна” і негативне – в “Пентесілеї”.

Дія драми “Кетхен із Гейльбронна” розігрується в середньовіччі, автором вона означена як “велика історична вистава із рицарських часів”. У цей драматичний твір органічно входить також фольклор, народні казкові мотиви, які проймають сюжет п’єси і образ головної героїні, так схожої на казкові створіння. Близькі за своїм духом до фольклору й містично-фантастичні мотиви, введені в цю драму. Тут автор найближче підійшов до гейдельберзького романтизму, який у той час був на злеті, але про справжнє зближення між ними не може бути мови, і згадані мотиви витлумачуються у ньому по-іншому, ніж у Арніма чи Брентано.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Дія драми “Кетхен із Гейльбронна”