ДІККЕНС, Чарлз

(1812 – 1870)

ДІККЕНС, Чарлз (Dickens, Charles – 07.02.1812, Ленд-порт, побл. Портсмута – 09.06.1870, Гейдсхілл, побл. Чатема) – англійський письменник.

Творчість Діккенса – ціла епоха в розвитку національної культури Англії; як романіст, він відомий у всьому світі. Діккенс народився в Портсмуті, точніше – в його передмісті Лендпорті, розташованім на острові Портсі. Родовід письменника нічим не примітний. Його дід – Вільям Діккенс – служив лакеєм, а потім дворецьким в одному із маєтків; одружився з покоївкою Елізабет Болл. Він рано помер, залишивши двох синів. Наймолодший з них – Джон, батько Чарлза, – здобув місце чиновника морського казначейства. До середовища дрібних чиновників належала й матір письменника Елізабет Діккенс. Батьки Чарлза були людьми добрими та чесними, але досить безладними та безпечними. Самі вони жили легко і бездумно, через що життя їхніх численних дітей ускладнювалося бідністю та нестатками. Служба вимагала від Джона Діккенса частих переїздів. У 1814 р. сім’я переїхала в Лондон, а через три роки замешкала в містечку Чатемі. Роки, прожиті тут, – найщасливіша пора в дитинстві Чарлза. Батько отримав місце в Адміралтействі, і сім’я на деякий час була забезпеченою.

Чарлз був вразливою дитиною і відзначався спостережливістю. Багато картин дитинства назавжди запам’яталися йому: подорож морем на яхті, прогулянки

з батьком містом, відвідини таверни, де разом зі своєю сестрою Фанні він співав для відвідувачів. Чарлз зауважував усе смішне, імітував інтонації, жести, міміку на радість навколишніх. Любив читати вірші та співати пісні. Під впливом батька заохотився до театральних постановок. Незабутнє враження справили на нього виступи знаменитого клоуна Грімальді. Але понад усе він любив читати. У бібліотеці його батька були романи Д. Дефо, Г. Філдінга, Г. Дж. Смолетта, О. Голдсміта і “Дон Кіхот” М. де Сервантеса, були тут казки “Тисячі та однієї ночі”. Читаючи романи Філдінга та Смолетта, як влучно зауважив Г. К. Честертон, Чарлз прилучився “до великої англійської комедійної літератури, останнім представником якої йому судилося стати”.

Початкову освіту Діккенс здобув у школі Чатема. Проте на той час, коли йому виповнилося дев’ять років, відносне благополуччя сім’ї пішло на спад. Батько заплутався у боргах, в домі велися постійні розмови про платежі. Настав день, коли, розпродавши майже все домашнє майно, щоб оплатити хоча б частину боргів, Джон Діккенс відправився у Лондон, куди його перевели у справах служби. Це було в 1822 p., десятилітнього Чарльза залишили в Чатемі закінчувати шкільний семестр, після чого він сам змушений був добиратися в Лондон. Відтоді розпочалося його нове життя. Про цей найважчий період у його долі Діккенс не любив згадувати і розповідати. Але про переживання полишеної на саму себе у величезному та незнайомому місті дитини, про її злигодні та страждання він писав у багатьох своїх романах – в “Олівері Твісті”, “Девіді Копперфілді”, “Крихітці Дорріт”.

За несплату боргів батько Діккенса потрапив до в’язниці Маршалсі. Туди ж перебралися матір і наймолодші діти, а Чарлза прилаштували на фабрику з виготовлення вакси. За шість шилінгів на тиждень він утримував себе і допомагав сім’ї. Робочий день тривав від ранку до пізнього вечора. У похмурій занедбаній споруді, гучно йменованій фабрикою, від затхлого повітря важко було дихати. Інколи від перевтоми та постійного недоїдання Чарлз втрачав свідомість, але він ніколи не скаржився, стоїчно терпів злигодні, самотність, а почасти й відчай. Понад усе він хотів учитися, але про школу міг лише мріяти. У цей час він спізнав Лондон. Біограф Діккенса – Хескот Пірсон пише про цю пору в житті майбутнього письменника: ” …тут, у лондонських нетрях, він, сам про це не здогадуючись, здобув свою справжню освіту”. Він блукав містом, його похмурими околицями, спостерігав за життям Іст-Енду, де проживали бідняки. “Які жахливі спогади виніс я звідти! – вигукнув Діккенс якось. – Які видива! Порок, приниження, злидні!” Ці видовища і відлякували, і водночас нестримно вабили до себе все ще тендітного, хворобливого і вкрай уразливого хлопчика. Підсвідомо він нагромаджував багатий запас вражень. Усі ці місця він згодом змалював, і багато їх мешканців стали героями його творів.

Але ж звідки оптимізм, невичерпний гумор, іронія, якщо вже в дитинстві довелося зіткнутися з темними гранями життя? Про це думали багато з тих, хто писав про Діккенса. Г. К. Честертон убачає джерело оптимізму Діккенса у проявленій у дитячі роки здатності вистояти, подолати труднощі та страждання, що допомогло йому з особливою силою відчути радість життя. “Фабричні колеса виготовляли ваксу, і між іншим вони виготовили найбільшого оптиміста століття… Чарлз Діккенс, відстраждавши ті роки, коли ми зазвичай щасливі, пізніше, дорослим, радів там, де інші плакали… Абсолютні оптимісти, одним із яких був Діккенс, не приймають світ, не захоплюються світом – вони в нього закохані”.

Невелика спадщина, отримана після смерті родички, врятувала сім’ю Діккенсів. Батьки сплатили борги, а Чарлз знову почав відвідувати школу, розпрощавшись з фабрикою вакси. У “Класичній і комерційній академії”, як називався цей учбовий заклад, навчали англійської мови та латині, літератури, математики, танців і основ комерції. Чарлз був щасливим, учився з радістю, до нього повернулося щастя перерваного дитинства. Його любили за привітність, дотепність, веселі вигадки. Він був душею любительських спектаклів, для яких особисто писав п’єси у віршах і прозі.

У п’ятнадцять років навчання закінчилося, потрібно було допомагати сім’ї. Наступним етапом діккенсівських “університетів” стали суддівські контори, світ англійського судочинства. У 1827 р. він отримав місце розсильного, потім клерка. Розпочавши рознощиком і переписувачем паперів і ділових листів, Чарлз вивчав стенографію і, опанувавши її досконало, почав отримувати замовлення на складання репортажів про судові засідання. Три роки провів він у світі суддівських чиновників, побачив багато позивачів і відвідувачів, вислуховував слідчі зізнання, допити підсудних, спостерігав за характерами та долями найрізноманітніших людей. З’явилося бажання викласти все це багатство вражень не лише в ділових звітах, а й так, як він сам це бачить, чує і відчуває.

Найбільшим бажанням юного Діккенса у ті роки було стати актором. Він брав уроки сценічної майстерності в актора Роберта Кілі та надіявся стати членом трупи Ковент-Гардену. Було призначено день, коли його повинні були прослухати, але через хворобу Діккенс не зміг з’явитися в театр. Актором він не став, але любов до театру та сцени зберіг на все життя. У любительських спектаклях він грав у всі періоди свого життя, в багатьох містах Англії та США виступав з читанням своїх творів, і завжди успішно.

У сімнадцять років Діккенс пережив перше кохання – до Марії Біднелл, дочки директора банку. Марія залюбки приймала залицяння, але стати дружиною звичайного стенографіста аж ніяк не збиралась. Чарлз важко пережив біль і гіркоту нерозділеного почуття; спогади про “жорстокосердну маленьку жінку” надихнуть його на створення образів героїнь “Девіда Копперфілда” (Дора) і “Нашого спільного друга” (Флора), у котрих краса та чари молодості поєднуються з егоїзмом.

Навесні 1832 р. Діккенс отримав місце парламентського репортера. Він стенографував виступи ораторів на засіданнях палати громад, його кореспонденції публікували в газетах “Міррор оф парламент”, “Тру сан”. Незабаром його запросили працювати у “Морнінгкронікл”. Буваючи на засіданнях Вестмінстерського палацу, Діккенс познайомився зі звичаями парламентарів, але не проникся до них повагою. Засідання парламенту він порівнював із цирковими виставами, а ораторів – із клоунами. Як кореспондент, Діккенс побував у багатьох містах Англії та Шотландії – Бірмінгемі, Единбурзі, Баті, Іпсвічі, Ексетері та ін. Спостерігав за ходом виборів, був присутнім на урочистостях, ставав свідком сенсаційних подій. У грудні 1833 р. у газеті “Манслі мегезін” було опубліковане його перше оповідання “Обід на Топлар-Вок”, підписане іменем “Боз” (згодом він публікувався під назвою “Містер Мінс і його двоюрідний брат” ).

Ім’я Боза дуже швидко зажило слави. Його оповідання 30-х pp. були об’єднані у збірці “Нариси Боза” (“Sketches by Boz”, 1836-1837). Вони привабили читача своєю дотепністю і влучністю характеристик; у них проявився демократизм автора, притаманний йому гумор, тонка спостережливість. Видавець Джон Макрон запросив для оформлення книжки художника-карикатуриста Крукшенка. Співробітництво письменника та ілюстратора засвідчене на титульному аркуші: “Нариси Боза та гравюри Крукшенка”. Книжка складається із циклів: “Наш прихід”, “Картинки з натури”, “Лондонські типи”, “Оповідання”. Усі вони – про Лондон, про мешканців бідних кварталів великого міста. Діккенс намагався дати “замальовки справжнього життя і звичаїв”. І він досяг успіхів в цьому, проявивши себе як письменник-урбаніст, знавець Лондона зі всіма властивими йому контрастами. Мальовничі описи багатолюдних зборищ – Грінвічського ярмарку, циркових вистав, спектаклю в театрі “Естлі”. У нарисах містяться багато тем і образів майбутніх романів Діккенса, вони стали прологом до творчості Діккенса-романіста.

Сучасник Діккенса критик Дж. Хогарт поставив нариси Діккенса в один ряд із творами найбільших письменників епохи, відзначивши, що “Відвідини Ньюгейтської в ‘язниці” можна порівняти з повістю В. Гюго “Останній день засудженого”, а багато інших нарисів не поступаються новелам В. Ірвінга. Розширилося коло літературних знайомств Діккенса. Одним із перших свідчень “офіційного” визнання Діккенса у колі літераторів стало запрошення його в дім відомого в ті роки письменника Г. Ейнсворта. Дружні стосунки склалися з Д. Хогартом. Діккенс зачастив у його дім, а незабаром заручився з його старшою дочкою Кетрін. У квітні 1836 р. Чарлз Д. і Кет Хогарт побралися.

У цей час Діккенс працював над своїм першим романом “Посмертні записки Піквікського клубу” (“The Posthumous Papers of The Pickwick Club”, 1837).

Цей роман, який приніс Діккенсу славу і любов читачів, виріс із жартівливих підписів до малюнків художника Роберта Сеймура. Малюнки зі супровідним текстом планувалося друкувати щомісячними випусками, кожен з яких містив 4 ілюстрації та 24 сторінки тексту. Тираж – 400 примірників, ціна випуску – один шилінг. Принцип “серійності” був запропонований в англійському книговиданні, починаючи з XVIII ст. Так видавалися романи Філдінга, Смолетта, так будуть видаватися й усі наступні романи Діккенса. Видавці Чепмен і Холл, співпрацювати з якими розпочав Діккенс, обрали цей принцип як такий, що цілком виправдав себе. Задум Сеймура полягав у тому, щоб зобразити пригоди невдачливих мисливців і рибалок. Робота розпочалась, але Сеймур несподівано помер, устигнувши оформити лише перший випуск. Йому на зміну прийшов молодий художник Хеблот Браун, котрий, починаючи з цього часу, протягом більше двадцяти років під псевдонімом “Фіз” ілюстрував майже всі твори Діккенса. Але ролі змінилися: тепер уже не художник, а автор тексту – письменник Чарлз Діккенс визначав зміст твору, розвиток зображених у ньому подій і характерологію персонажів. Фігурка з малюнків Сеймура – кумедний чоловічок з черевцем, лисиною, окулярами на переніссі – перетворювалась у неповторного містера Піквіка, а з-під пера Боза виникала комічна епопея; “сцени з англійського життя” виростали в роман, а журналіст Боз постав перед глядачами як романіст Чарлз Діккенс.

Структура роману багато в чому визначалася первісним задумом: чергування сцен, зміна епізодів, кожен із яких змальовує Піквіка та його супутників, котрі мандрують Лондоном й Англією з метою дослідження “людей і звичаїв”. Три “великі мужі” “добровільно згодилися ділити з ним небезпеки його подорожі” і “славу його відкриттів” – вразливий і велелюбний Тапмен, поетичний Снодграсс і гаданий спортсмен Вінкль. Усі піквісти, разом із президентом їхнього клубу містером Піквіком, есквайром, далекі від життя, багато в чому наївні, смішні і навіть недоладні, але кожен на свій лад привабливий, а всі ті ситуації, в яких вони опиняються, викликають веселий і добрий сміх.

Піквік – один із найперших диваків у галереї героїв Діккенса. Він дивно виглядає на вулицях Лондона зі своєю підзорною трубою та записником у руках, куди занотовує все, що видається йому вартим уваги. Але смішний дивак Піквік – справді добрий, безкорисливий, чесний, чуйний, і він за жодних обставин не хоче терпіти несправедливість. На власному досвіді, щоправда, зовсім невеликому, спізнає він темні сторони життя. Сліпа довірливість робить його жертвою пройдисвіта Джінгля, хитрої місіс Бардль та багатьох інших. Чесність Піквіка приводить його у в’язницю: він не бажає дати хабара суддям Додсону і Фоггу. З Піквіка не можна не сміятися, але йому не можна не співчувати.

Яскравий струмінь веселощів привносить у роман Сем Веллер – слуга Піквіка. Йому притаманні якості, яких бракує його господареві. Сем винахідливий, спритний, діловитий, меткий, він тверезо дивиться на життя. У нього світлий розум людини з народу, його дотепність невичерпна, його оптимізм зачаровує. Каламбури Сема Веллера отримали назву “велларизмів”: “Який жаль, що доводиться переривати такі приємні розмови, як сказав король, розпускаючи парламент”; “Справу зроблено, і її не поправити, як говорять в Туреччині, коли відрубують голову не тому, кому слід”; “Вельми шкодую, якщо завдам вам клопоту, пані, як сказав грабіжник, заганяючи стару леді в розпалений камін” тощо.

Піквік і Сем багато в чому схожі на Дон Кіхота та Санчо Пансу, хоча натомість гідальго в рицарському обладунку перед нами опецькуватий джентльмен у фраку та гетрах. Але Піквіка та Дон Кіхота споріднює найголовніше – прагнення до добра та справедливості, щирий подив із невлаштованості життя та бажання змінити його до кращого.

У романі звучать і соціальні мотиви – сцени виборів у парламент, описи суду та встановлених у ньому порядків, епізоди у в’язниці. Роману в цілому притаманний м’який і життєрадісний гумор, ідилічним є і його фінал.

Наприкінці 30-х pp. вийшли друком романи Діккенса “Пригоди Олівера Твіста” (“The Adventures of Oliver Twist”, 1838) та “Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі” (“The Life and Adventures of Nicholas Nickleby”, 1839). Ці твори написані у формі життєписів героїв, письменник звертається в них до проблеми взаємовідносин особистості і суспільства. В історіях Олівера Твіста і Ніколаса Нікльбі відображена доля багатьох знедолених. І тому, й іншому доводиться багато пережити, зіткнутися зі злом і несправедливістю, але добро перемагає, і всі конфлікти розв’язуються щасливо. У ранніх романах Діккенса добро торжествує над злом. Письменник апелює до совісті та добрих почуттів читачів, комічна стихія його романів зливається з вирішенням проблем, які глибоко хвилювали його сучасників; серед цих проблем на першому плані – становище бідноти, стан шкільної освіти, доля дитини в сучасному суспільстві. Цьому й присвячені “Олівер Твіст”‘ і “Ніколас Нікльбі”.

Маленький Олівер Твіст і юний Ніколас Нікльбі спізнають голод, самотність, біль зневаження. Але вони – не спостерігачі життя, а його учасники, не тільки свідки існуючої несправедливості, а її жертви, котрі змогли, проте, вистояти, зберігши свою людську гідність. Щоправда, як це й буває в Діккенса, долю його героїв змінює щасливий випадок, зустріч з добрими людьми, котрі обдаровують їх турботою й увагою. Проте, перш ніж це трапилося, вони багато пережили. Діккенс провів своїх героїв через кубла злиднів, познайомив із життям злодіїв і злочинців, розповів про глухі закутні міста, про жорстокі та дикі звичаї, що процвітають у приватних школах, про страждання сиріт у робітних домах. Діккенс виступив захисником знедолених, не обмежуючись тільки жалістю. У звичайних людях він бачить не тільки об’єкт співчуття, їхні моральні принципи та якості він протиставляє лицемірству багатих вельмож.

Тема самотності маленької беззахисної істоти в жорстокому світі, починаючи з “Олівера Твіста”, посяде важливе місце у творчості Діккенса, котрий умів із великою проникливою силою розповісти про страждання дитини. Страждає нещасний Олівер, помирає крихітка Нелл (роман “Крамниця старожитностей” – “The Old Curiosity Shop”, 1841), гине Поль Домбі (“Домбі та син” – “Dombey and Son”1848), до останньої краплі відчаю доведений Смайк (“Ніколас Нікльбі”).

У “Передмові до Олівера Твіста”, написаній через три роки після першого видання роману, Діккенс підкреслював, що його головне завдання – показати “жорстоку правду”, змалювати світ злодіїв і злочинців без прикрас. І він залишається вірним своїй програмі, він вірний життєвій правді в описах лондонських нетрів, він не боїться приховати від читачів “жодної дірки в сюртуці Плута, жодної папільйотки в розкуйовдженому волоссі Ненсі”. Серед своїх попередників, традиції яких він продовжує, Діккенс називає романіста XVIII ст. Г. Філдінга та англійського художника Хогарта. На полотнах і гравюрах Хогарта, як писав Діккенс, “буде вічно відображуватися і століття, в якому він жив, і людська природа всіх часів”.

Новим і важливим періодом у творчості Діккенса стали 40-і pp. Це був період підйому чартистського руху в Англії. У 40-х pp. поглибився реалізм Діккенса, з особливою повнотою проявився його талант публіциста та нарисовця. До цього періоду належать: “Американські нотатки” (“American Notes for General Circulation”, 1842), “Картини Італії” (“Pictures from Italy”, 1846), історичний роман “Барнабі Радж”(“Bamaby Rudge”, 1841), цикл “Різдвяних оповідань” (“Christmas Tales”, 1843-1845), романи “Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта” (“The Life and Adventures of Martin Chuzzlewit”, 1844) і “Домбі та син” (“Dealings with the Firm of Dombey and Son Wholesale, Retail and for Exportation”, 1848).

40-і роки – період зрілості письменника, поглиблення критичного начала в його творчості. Вся атмосфера тогочасної Англії сприяла загостренню соціального критицизму Діккенса, зміні характеру його сміху: сумні нотки, гнів й обурення змінюють веселий сміх; м’який гумор переростає в сатиру.

19 січня 1842 р. на пароплаві “Британік”, який відпливав з Ліверпуля, Діккенс вперше відправився у США. Його зустрічали врочисто і захоплено, що свідчило про визнання його таланту. “Немає жодної можливості передати Вам, як мене тут зустрічають, – писав Діккенс до одного зі своїх друзів. – Жодного короля, жодного імператора не зустрічали такі натовпи народу, ні за ким так не ходили за п’ятами, нікому не влаштовували таких чудових балів та обідів, ні до кого не присилали стільки депутацій і делегацій”. Діккенс відвідав багато американських міст – Нью-Йорк, Бостон, Філадельфію, Вашингтон, Балтимор, Цінціннаті, Річмонд та ін., проїхав південними та західними штатами, побував біля Ніагарського водоспаду. П’ять з половиною місяців тривала його подорож, і він багато зміг зрозуміти й побачити. Діккенс був обурений узаконеним на півдні країни рабством негрів, продажністю преси тощо. Про це він написав після повернення в Англію в “Американських нотатках”.

Перебування в Америці Діккенс хотів використати і для захисту своїх авторських прав, оскільки його твори, як, утім, і книги інших англійських письменників, видавалися за океаном без домовленості з авторами і без грошової компенсації. У березні 1842 р. Діккенс подав у Сенат петицію про авторське право.

Проте все це аж ніяк не заважало Діккенсу захоплюватися красою природи Америки і, найголовніше, самими американцями – енергійними, сердечними, гостинними, захопливими і водночас практичними та діловими. Діккенс наладнав дружні стосунки з В. Ірвінгом і Г. Лонгфелло; його цікавила творчість Е. По, а пізніше він високо оцінив роман Г. Бічер-Стоу “Хатина дядька Тома”, зауваживши, що гострота теми цієї книги поєднується з художніми вартостями.

У буремні 40-і pp. Діккенс глибоко хвилював процес удосконалення суспільства. Як свою соціальну програму, як заклик, адресований і багатим, і бідним до їх братерського єднання, розглядав Д. створені ним у 40-х pp. “Різдвяні оповідання” (“Різдвяна пісня в прозі” – “A Christmas Carol in Prose”, “Дзвони” – “The Chimes”, “Цвіркуну запічку” – “The Cricket on the Hearth”). Ці твори (особливо “Різдвяна пісня в прозі”) здобули гучну славу в Англії.

У “Різдвяних оповіданнях” Діккенс поєднує реальність із казкою, правду з вигадкою, фантастичне і буденне, чудовий образ скнари Скруджа (“Різдвяна пісня в прозі”), який перевтілюється в доброго та чуйного дідка; Скрудж, котрий був утіленням егоїзму, бездушності та жорстокості, котрий зневажав бідняків і думав лише про своє збагачення, перетворюється під впливом духів минулого, теперішнього і прийдешнього, які відвідали його у Різдвяну ніч, у добросердного дядечка, котрий відправляється на Святвечір у дім до свого племінника. Він приносить радість іншим і сам стає щасливим. Справді казковий кінець! І водночас образ Скруджа, мотив “душевного холоду”, “камінного серця” випереджають теми та образи романів “Домбі та син”, “Важкі часи”. У “Дзвонах” ставиться питання про становище народу й осуджується мальтузіанство. В оповіданні “Цвіркун у запічку”^ поетизується тепло родинного вогнища, чуйність люблячого серця.

У 40-х pp. створений один із найзначніших романів Діккенса – “Домбі та син”. Робота над ним розпочалася в Англії влітку 1846 p., продовжувалась у Швейцарії та Франції і закінчилась у квітні 1848 р. в Англії. У романі “Домбі та син” (повна назва – “Торговий дім Домбі та син. Торгівля гуртом, вроздріб і на експорт”) йдеться про сім’ю власника торгової фірми, комерсанта Домбі, про долю його дітей – дочки Флоренс і сина Поля, про смерть його першої дружини і про те, як пішла з дому друга – горда красуня Едіт. Але це не “сімейний роман”. З його сторінок постає сама Англія, представлена великою кількістю персонажів, характерів, розмаїттям суперечностей, контрастів, подій. Через сімейні стосунки в домі містера Домбі розкриваються зв’язки і взаємовідносини людей в сучасному письменникові суспільстві.

Якщо свої попередні романи Діккенс вибудовував як ряд епізодів, що почергово змінюють одне одного, то в “Домбі та сині” все спрямоване до єдиного центру, з ним пов’язане й підпорядковане розкриття його суті. Таким центром роману стає постать Домбі, особливості характеру та інтереси фірми якого впливають на долі інших людей. Він і сам спочатку відчуває себе центром Всесвіту. “Земля була створена для Домбі та сина… Річки та моря були створені для плавання їхніх кораблів… зірки та планети рухалися своїми орбітами, щоб зберегти непорушною систему, в центрі якої були вони”.

Домбі позбавлений внутрішнього тепла, від нього віє холодом. Використовуючи прийом гіперболи, Діккенс розвиває тему “холоду”, розкриваючи суть такого феномену, як Домбі, типово англійського буржуа з властивим йому снобізмом, бундючністю, самовпевненістю. Проте впевненість Домбі у своїй непохитності зникає. Він залишається один у своєму холодному і похмурому домі.

Морально-естетичний ідеал Діккенс пов’язаний з людьми, які протистоять світу Домбі. Це кочегар Тудл, його дружина місіс Тудл, капітан Катл, юний Волтер Гей, покоївка Сьюзен Ніппер, Сол Джілс, смішний і милий містер Тутс. Серед цих людей Флоренс, котра покинула батьківський дім, знаходить притулок і розуміння. А ті, хто “не має серця” чи пригнічує в собі його поривання, протистоять Флоренс і її оточенню. Світ Домбі протиставлений світові звичайних людей. Утверджуваний у романі моральний ідеал об’єднує в собі риси соціального та естетичного ідеалу письменника.

У романі “Домбі та син” висловлена думка про антигуманний характер “механічної” цивілізації: це втілено у зловісному образі залізничної колії та поїзда, що несеться нею, несучи смерть. Могутня сила творчої уяви письменника поєдналася в романі з художнім аналізом життя суспільства, романтичний політ фантазії злився з могутньою силою реалістичного змалювання дійсності.

50-і роки – новий етап у творчості Діккенса. У 1853 p., виступаючи в Бірмінгемі з промовою на вшануванні, влаштованому у зв’язку з присвоєнням йому звання національного письменника Англії, Діккенс говорив про відповідальність літератури перед народом: література “повинна бути відданою народові, мусить пристрасно та ревно боротися за його прогрес, добробут і щастя”. “Моя віра в народ безмежна”, – ці слова Діккенса прозвучали як вираження змісту і мети його літературно-суспільної діяльності.

У 50-х pp. написав романи “Життя Девіда Копперфілда, розказане ним самим” (“The Personal History of David Copperfild”, 1850), “Холодний дім” (“Bleak House”, 1852), “Важкі часи”(“Hard Times”, 1854), “Крихітка Дорріт” (“Little Dorrit”, 1857), “Повість про два міста” (“A Tale of Two Cities”, 1859). Це чудові художні полотна, в яких Діккенс аналізує важливі проблеми, розвиває тему народу. Сміх Діккенса набуває пристрасних і гнівливих інтонацій; як і в інших сучасних йому великих сатириків (В. Теккерей, Г. Гайне, М. Гоголь), у сміхові Діккенса відчуваються сумні та серйозні нотки.

Багато в чому є автобіографічним написаний у формі життєпису роман “Девід Копперфілд”. Це роман про становлення письменника, про формування його особистості. Вперше розповідь ведеться від особи оповідача. Діккенс розкриває характер героя у процесі його розвитку, показує життя у постійному русі – від дитинства і юності до зрілого віку. Зазнавши багатьох випробувань, герой не розчаровується у житті, зберігає моральну чистоту, доброту і чуйність серця, віру в людей, що відрізняє героя Діккенса від персонажів Стендаля, О. де Бальзака, багатьох інших сучасників.

Романам Діккенса 50-х pp. притаманні сміливість узагальнень, розмаїття форм сатиричної типізації. Використовуються гострі в соціальному плані зіставлення і символічні паралелі, гіперболізовані образи, інколи навмисне позбавлені індивідуальних рис, але які передають найхарактерніше з того, що властиво державним закладам, вельможним особам. Це канцлерський суд і образ холодного дому, що символізує Англію (“Холодний дім”), це образи Казначейства, Міністерства Тяганини, Кольорів Адвокатури (“Крихітка Дорріт”). У “Важких часах” виникає образ сміттєзвалища, з яким порівнюється парламент, канцлерський суд зіставляється у “Холодному домі” з брудною крамничкою лахмітника.

У період роботи над “Крихіткою Дорріт”, 27 червня 1855 р., Діккенс виступив з яскравою політичною промовою на захист Асоціації з проведення реформи управління країною; у цій промові він засудив і висміяв бюрократизм державної машини й антинародний характер діяльності парламенту. Цей виступ був гострим і сміливим, але у своїх романах 50-х років Діккенс пішов ще далі, створюючи полотна великої викривальної сили.

Таким є роман “Холодний дім”, де в центрі уваги – канцлерський суд Англії з його складною бюрократичною машиною, підкупами, безкінечною тяганиною. Суд – втілення консервативної державної системи. Долі головних героїв так чи інакше пов’язані зі судовим процесом через спадщину, що триває протягом багатьох років. І як не закінчуються судові розгляди, так і не вирішується й решта суперечностей, від яких залежать долі людей.

У романі “Важкі часи” втіленням бездушності існуючого трибу подій є промислове місто Кокстаун. Це – “місто малих і високих труб”, де все стандартизоване та знеособлене. Фабрикант Баундербі й опікун школи Гредграйнд поєднують в собі найогидніші риси антигуманної системи. Діккенс, котрий завжди надавав величезного значення вихованню, засуджує “педагогічні принципи” Гредграйнда, який протиставляє тверезий розрахунок розуму доброті серця. Жертвами виховної системи Гредграйнда – “людини фактів і тверезих розрахунків” – стають не лише учні, а й його власні діти – Луїза і Том.

Долі героїв Діккенса невидимими нитями пов’язані з механізмом державних закладів. Так відбувається з Вільямом Доррітом (“Крихітка Дорріт “), котрий двадцять три роки провів у борговій в’язниці; свого часу його ув’язненню посприяло Міністерство Тяганини. Згодом про його справу забули, і вже ніхто не міг розібратися у заплутаному питанні, байдуже всім до мешканця Маршалсі. У в’язниці перебувають і члени сім’ї Дорріта. Тут народилася його дочка Емі, котру всі називають Крихіткою Дорріт. Вона стала опорою батька, сестри і брата. Вона допомагає кожному, хто потребує її підтримки та уваги. Дитинство і юність Крихітки Дорріт проходить у тіні холодних камінних стін. І байдуже до її долі правлячим країною Поліпам і Чваннінгам. Ці два найважливіші доми (Діккенс має на увазі партії торі та вігів), маючи величезні багатства, захопили у свої руки всі посади, владу, вони керують державою.

У 50-х pp. Діккенс заснував й очолив журнал “Домашнє читання”, залучаючи до співпраці багатьох відомих і маловідомих письменників (Е. Гаскелл, В. Коллінз, Дж. Мередіт та ін.). Журнал мав свою програму. Вона була сформульована у “Зверненні до читачів”: знайти доступ до родинного вогнища наших читачів, прилучитися до їхнього домашнього кола, розповідати “про сподівання, надії, перемоги, радощі та печалі не лише нашої країни, а й, наскільки це можливо, всіх інших країн світу…” Тут Діккенс публікував свої статті.

Діккенс багато мандрував Італією, Швейцарією, часто бував у Франції, досить довго мешкав у Парижі. Він листувався з багатьма письменниками, акторами, критиками: В. Теккереєм, Е. Гаскелл, Дж. Еліот, А. Теннісоном, Дж. Мередітом та ін. Непросто складалися стосунки Діккенса з Теккереєм. Між письменниками існувало суперництво, що робило їхнє спілкування трохи натягнутим. Діккенс був знайомий і з французькими письменниками – А. Дюма, Е. Сю, Т. Готьє, Е. Скрібом, композитором Ф. Обером. Незабутнє враження справили на Д. і зустрічі з В. Гюго та Ж. Санд.

У 1857 р. у домі Діккенса в Лондоні гостював Г. К. Андерсен. їхня перша зустріч відбулася набагато раніше (1847), коли Андерсен приїхав у Англію, мріючи познайомитися з Діккенсом, творами якого він зачитувався. У свою чергу, й Діккенс захоплювався казками Андерсена. “Все, що чарує мене в його книжках, – писав Андерсен, – стає мовби частиною мого власного “я”.

Одним із близьких друзів Діккенса став В. Коллінз. Дружба переросла у творчу співпрацю: вони спільно написали повість “Подорож двох підмайстрів”, оповідання (“Рецептилікаря Мерігалда”).

Своєрідність пізньої творчості Діккенса проявилася в романі “Великі сподівання” (“Great Expectations”, 1861), “Наш спільний друг”(“Our Mutual Friend”, 1864), в незакінченому романі “Таємниця Едвіна Друда” (“The Mystery of Edwin Drood”). Загальний тон пізніх романів сумний. Усе важче було зберегти віру у можливість здійснення свого ідеалу, але віру в людей Діккенс зберіг до кінця життя.

У “Великих сподіваннях” Діккенс розповів історію життя і краху надій молодої людини – Філіпа Пірріпа, якого в дитинстві прозивали “Піпом”. Гроші, забарвлені кров’ю і пов’язані зі злочином, як переконується Піп, не можуть принести щастя. Крах надій Піпа обгрунтовується глибоко. Справа не лише в тому, що таємним заступником Піпа стає утікач-каторжанин Мегвіч. Причини лих і розчарувань героя пов’язані з усім трибом життя “квітучої доброї Англії”. Висміюється офіційний оптимізм. Життя зіштовхує Піпа з несправедливістю та горем. Намагаючись стати “справжнім джентльменом” і проникнути у світ джентльменів, Піп переконується у зв’язку цього світу зі світом злочинців. Товариство джентльменів, серед яких опиняється Піп, усі ці Компесони, Драмли, Покети – злочинне й антигуманне за своєю суттю товариство. Воно калічить людей, ламає їхні долі. Так сталося з Мегвічем. Гроші не приносять щастя Естеллі.

Морально-естетичний ідеал Діккенс втілений в образах звичайних людей – сільського коваля Джо Гарджері, Бідді, Герберта Покета. Життя і погляди Джо – це своєрідна життєва програма, яку проповідує Д. Джо вбачає смисл життя у праці, що приносить йому радість; він переконаний, що тільки правдою можна досягти свого, а “кривдою ніколи нічого не досягнеш”; він хоче бути самим собою, бути вірним своїм переконанням і мріє про єднання всіх простих людей:”…воно, мабуть, і краще було б, якби звичайні люди, тобто хто простий і бідний, так би й трималися один одного”. Улюблені герої Діккенса знаходять щастя в сімейному затишку та мирній праці. Але чи вірив сам Діккенс в ці роки у можливість такого ідилічного щастя? Глибоким сумом овіяні сторінки “Великих сподівань”, тиха печаль визначає тональність заключних сторінок роману.

Проте не на цій ноті закінчується творчість письменника. Тема непохитності людини, сили її опору аж ніяк не сприятливій для неї дійсності – ось основна тема Діккенса, а гумор і сміх – незмінні помічники в подоланні темних начал життя. “Гумор, наче промінь світла, пронизує його книжки… Гумор Діккенса вивищує його творчість у сферу непроминущого, робить її вічною” (С. Цвейг).

Проблематика роману “Наш спільний друг” багато в чому близька “Великим сподіванням “: виявлення справжніх цінностей життя, співвіднесених із “цінностями” гаданими – багатством, вельможністю, становищем у суспільстві. Символічний образ “розсипів сміття” як джерела збагачення. У цьому романі відчутний детективний струмінь, який стане домінуючим в останньому, незакінченому, творі Діккенса “Таємниця Едвіна Друда”. Діккенс встиг написати лише половину роману (шість випусків із дванадцяти запланованих). За життя письменника були опублікованими три. Діккенс звернувся до форми психологічного детективу, його цікавила психологія людини, засліпленої пристрастю і готової до злочину.

Драматизм змальованих подій тримає читача в напрузі, і хоча задум романіста зостався нерозкритим, цей останній твір Діккенса зажив своїм життям і ось уже протягом багатьох десятиліть привертає до себе прискіпливу увагу і читачів, і дослідників спадщини Діккенса. Усі одностайні в тому, що “Таємниця Едвіна Друда” – один із найзахопливіших і найоригінальніших романів письменника. Його таємницю розгадували і розгадують багато дослідників, намагаючись відновити задум Діккенса, підібрати “ключ” до роману, визначити можливі шляхи розвитку дії і розв’язку роману.

50-і роки були складним періодом у житті Діккенса. Переживши серйозну кризу в сімейному житті, він у 1858 р. розлучився з дружиною. Вирішено це було за обопільною згодою подружжя. З Кетрін зостався старший син, а решта дітей жили з батьком. Домівкою, як і раніше, опікувалася своячка Діккенса Джорджина Хогарт. Про майбутнє кожного із синів Діккенс піклувався, прислухаючись до їхніх бажань, враховуючи їхні схильності. В одному із листів 1862 р. Діккенс повідомляє: “Моя дочка… хоче бути навесні в місті. Мій старший син служить у Сіті в торговій фірмі, яка має справи зі Сходом, і процвітає, якщо лише в нього вистачить енергії та впертості. Мій другий син – в Індії зі 42-м Шотландським полком. Мій третій син, добрий урівноважений хлопчина, присвятив себе вивченню механіки та артилерії. Мій четвертий (це звучить зовсім як у шараді), вроджений морячок, служить гардемарином на військовому кораблі “Орландо”, який зараз знаходиться на Бермудських островах; цей зробить кар’єру де завгодно. Решта два в школі, причому старший із них дуже розумний і здібний хлопець. Джорджина і Мері хазяйнують, а Френсіс Джеффрі (його я мав би назвати третім сином, а тому позначимо його номером два з половиною) в даний момент у мене в редакції. Тепер ви Маєте повний список нашого сімейства”.

Діккенс намагався зробити все можливе для щастя своїх дітей. Але сам він в особистому житті не був щасливим. Його перше і найбільше кохання до Марії Біднелл залишилося нерозділеним. Життя з Кетрін, що тривало понад двадцять років, закінчилося аж ніяк не несподіваним для кожного з них розлученням. Не принесло Діккенсу щастя і пережите ним на схилі літ кохання до актриси Еллен Тернан, з котрою він зустрівся у 1857 р. Ця юна жінка стала прототипом таких героїнь Діккенса, як горда і холодна Естелла (“Великі сподівання”) і спрагла багатства Белла Вілфер (“Наш спільний друг”).

У червні 1865 р. Діккенс пережив сильне потрясіння, потрапивши у залізничну катастрофу. Поїзд, на якому він їхав із Фолкчтона в Лондон, упав з моста. Вагон, в якому перебував письменник, дивом утримався на краєчку прірви. Проявивши подиву гідне самовладання, витримку, Діккенс взяв участь у порятунку пасажирів. Лише в останню хвилину він згадав про рукопис, залишений у вагоні, що завис над краєм моста. Ризикуючи життям, він пробрався у купе і врятував свої папери. Згодом із притаманним йому гумором Діккенс часто розповідатиме про події того дня і навіть розіграє у формі комічних сцен окремі епізоди. Проте пережите негативно вплинуло на нервову систему. Позначилась на здоров’ї й постійна перевтома в роботі. Діккенс не шкодував себе, хоча все частіше боліло серце і непокоїв біль у нозі.

Значне місце в житті Діккенса займали його виступи перед публікою з читанням своїх творів. Діккенс любив і цінував цю форму спілкування із сучасниками. За загальним визнанням, у мистецтві читання Діккенс був неперевершеним. Про нього писали як про найвидатнішого читця століття. Артистичні дані, сила темпераменту, привабливість створювали незабутнє враження у слухачів. У програму читань Діккенс включав фрагменти і розділи з романів, оповідань, об’єднуючи їх у спеціальні композиції. Надзвичайне враження справляла композиція з “Олівера Твіста” – “Вбивство Ненсі”, яка приголомшувала слухачів. Коли Діккенс читав сцену смерті маленького Домбі, зал завмирав, багато хто плакав, чулися ридання. Сцени з “Піквіка” супроводжувалися бурхливим реготом, доводячи декого до шаленства. Особливо любили “Різдвяну пісню у прозі”.

Скреготливий голос Скруджа, з’ява духів, радість святошного ранку – все це Діккенс передавав досконало.

У листопаді 1867 p., незважаючи на хворобу, Діккенс відправився з читаннями в Америку, Успіх Д. в американської аудиторії перевершив усі його сподівання. Він виступав з читаннями в Бостоні, Нью-Йорку, Філадельфії, Вашингтоні, Балтиморі, Чикаго, Клівленді, Цинциннаті та інших містах. У Бостоні кількість слухачів сягала 35 тисяч, у Нью-Йорку їх було понад 40 тисяч. Діккенс виступав по 4-5 разів на тиждень, втомлювався, уникав візитів, але з Г. Лонгфелло зустрівся охоче. У лютому 1868 p., перед самим від’їздом, його запросив президент США. Уникнути цього було неможливо, хоча Діккенс, перебуваючи у США, дотримувався власного принципу: “Єдина надійна позиція – це цілковита незалежність”. Утім, цього принципу дотримувався він і на батьківщині. Відомо, що намір королеви Вікторії надати Діккенсу звання дворянина він сприйняв з прохолодою. Значно важливішими й дорожчими для нього були слова, які він чув на вулицях і англійських, і американських міст: “Дивіться! Діккенс іде!” За рік до смерті він писав із Ліверпуля Джорджині Хогарт: “Найприємніше з усього, що було зі мною тут, таке: на вулицях мене перестрівають робітники, які хочуть потиснути мені руку і сказати, що знають мої книжки. Це трапляється щоразу, коли я виходжу з дому”. Лист датовано 4 квітня 1869 p., a 27 вересня цього ж року, виступаючи на щорічній сесії Інституту Бірмінгема, він сформулював своє кредо: “Моя віра в людей, які правлять, загалом нікчемна; моя віра в народ, яким правлять, загалом безмежна”.

13 березня 1870 р. Діккенс востаннє з’явився на сцені перед лондонською аудиторією. Він прощався з нею, вирішивши більше не виступати. “З цієї яскраво освітленої сцени я зникаю тепер назавжди, – говорив Діккенс, – і, схвильований, вдячний, сповнений поваги та любові, прощаюся з вами”.

Чарлз Діккенс помер 9 червня 1870 р. Він похований в Куточку поетів Вестмінстерського абатства в Лондоні. День його поховання – 14 червня – став днем національного трауру.

Творчість Діккенса в Україні була відома здавна. З його творами був добре обізнаний Т. Шевченко, окремі з них (“Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі”, “Девід Копперфілд”) згадував у повістях “Художник” і “Близнецы”. П. Куліш у статті “Про відношення малоросійської словесності до загальноросійської” (1857) ставив Діккенса поруч із В. Скоттом, М. Гоголем, Г. Квіткою-Основ’яненком, називав його “найвеличнішим малярем побуту, звичаїв і пристрастей людських”.

I. Франко зацікавився творчістю Д. ще в гімназії, про що він писав в оповіданні “Гірчичне зерно (Із моїх споминів)”, а також в автобіографічному листі до М. Драгоманова (від 26 квітня 1890). Він вважав, що Діккенс, разом з О. де Бальзаком, Стендалем та ін. заклав підвалини нової реалістичної школи в західноєвропейській літературі, був справжнім майстром індивідуалізації та психологічного аналізу.

Окрім того, І. Франко згадував Діккенс в повісті “Лель і Полель”, оповіданні “Із записок недужого” та ін. Згадка про героїнь творів Діккенса є в студії “Новые перспективы и старые песни” (1900) Лесі Українки. У 30-х pp. зі статтями про Діккенса виступали О. Бургардт, О. Білецький та ін.

Перші українські переклади творів Діккенса з’явилися у 80-х pp. XIX ст. У Львові 1880 р. опубліковано “Різдвяну колядку”(пер. з нім. Є. Олесницького) під заголовком “Святий вечір”. У “Бібліотеці найзнаменитіших повістей” вийшли “Новорічні дзвони” (1882, пер. І. Белея), “Два міста” (1884), “Олівер Твіст” (1891). Пізніше твори Діккенса перекладали Н. Суровцева, С. Куликівна, В. Черняхівська, М. Іванов, М. Сагарда, К. Шмиговський, Ю. Корецький, Ю. Лісняк, Р. Доценко, О. Мокровольський, О. Терех та ін.

Н. Михальська

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ДІККЕНС, Чарлз