Деркач Сергій Я – маргінал шесть… прийом!

Ранній ранок. А можливо вже й день, хто його тут розбере. Та й зрештою, наразі не це головне…
З неймовірними зусиллями розтуливши закислені, зліплені до купи каламутні очі. Хазяїн поглянув на нависавше над його ложем брудне, засиджене мухами вікно. Крізь засмальцьовані, невизначеного кольору занавіски намагалося пробитись таке ж само бліде, непевне сонячне світло. Отож перший, і однозначний висновок, який спав на ще, замакітрені, загальмовані мізки, – надворі вже точно не ніч! Проте подібне, абсолютне знання чомусь зовcім не порадувало цю пересічну особистість, котра намагалася зараз повернутися до тями. Власне, яка в чорта різниця – день, ніч, але ще якась дурниця, хіба наразі це головне. Зараз питання стояло навіть й не за похмілля, це вже потім, після того..
Маячня №1:
“Вся країна завмерла, вклякла в інтригуюче – нетерплячому очікуванні, що ж насправді трапилося з їхньою улюбленецею? Як же так? Де ж справедливість…”
Повільно піднімалися думки з глибини мозку гламурно-інтригуючою хвилею, ніби той мур з потурбованого дна кришталево-прозорої, природженої калюжі.
І так, очі відкриті, пересохлі й одночасно розпухлі губи розтулені. Язик же у сухому, зашкрубленому ротовому отворі, поворушившись, заторохкотів піднебінням так, ніби був зовсім і не м’яким відростком, частиною організму, таким собі сирим шматком м’яса,

а щонайменше язиком церковного дзвону. Принаймні подібна асоціація виникнувши на мить, так само несподівано й щезла десь у бездонному проваллі порожньої голови. Натомість залишаючи по собі, щось на кшталт невдалої спроби заматюкатися ввід того, що навіть плюнути було нічим, до такого стану все там пересохло…
До того ж й скинутий на підлогу, безнадійно-мертвий радіоприймач з вичавленими з нього, вилізлими назовні кишками…, і хто це його цбив?
Не встигла голова дотумкати куди й до чого, аж раптом…, о жах! З підвіконня, десь із-за нагромаджених там пляшок-банок й всілякого іншого мотлоху, потужно-натужно піднялася якась чорна, безформенна пляма. А втім, цій самій плямі подібна невизначеність зовсім не заважала затулити собою таке ж само непевне сонячне світло.
Виконавши декілька хаотично-повільних рухів-віражів, пляма нарешті вийшла, так би мовити на стартову позицію, угледівши зацікавивший її об’єкт поживи. На якусь мить завмерши, завишаючи на місці, ніби як прикидаючи-визначаючи найоптимальніший маршрут, потвора зрештою рушила вперед.
Щоправда жертва того всього не бачила, точніше може й бачила, але не усвідомлювала то це точно. Власне знав він одне, – чорна цятка, стрімко збільшуючись у розмірах неслася в його сторону… І ось настала та мить, коли чорна хмара затуливши собою практично весь віконний отвір на повній крейсерській швидкості зіштовхнулася з чумною, зкуйовдженою головою хазяїна. Той же, паралізований жахом, заціпенілий так і завмер на місці з відвислою щелепою, з виряченими очима та вмить ставшим сторчака брудним, давно нечесаним волоссям.
-З-ж-ууу-чмок! – й морда лиця приреченого хазяїна вже біла охоплена тендітними, численними, ніжками, густо вкритими такою оксамитово-м’якенькою рослинністю… Ото якби ще гострі, жорсткі крильця зупинилися припиняючи зловіще тріскотіти, то…
Невтримавши рівновагу, від такого шаленого-стрімкого нападу, жертва з приглушеним воєм так і сковернулась зі свого лігва. Ще мить і повержений Володар життя начався підлогою, піднімаючи хмару пилюки та наштовхуючись на розкидані довколо самі найрізноманітніші речі. Одні, такі, як наприклад порожні пляшки, дзенькнувши шарахнулись врізнобіч, ніби як оживші кеглі, інші, більш монументальніші, а відтак й нерухомі предмети, стійко витримували накочуючи на них хвилі ударів від борсаючогося на підлозі тіла.
Аж ось, на черговому віражі, жертва нарешті підкотилася під своє невисоке лігво, вдарившись головою об підтримувавшу ложе підпорку й одночасно притискуючи до неї прилежну до морди халепу. А далі, ціною неймовірних зусиль, йому зрештою вдалося й взагалі відірвати від себе ворога. Міцно стискуючи його в зімкнувшихся мертво-сталевим захватом руках, звільнив шийся Хазяїн тут таки й сам кинувся в атаку. Лязгаючи ошкіреними зубами він намагався ухопити агресора за голову. Але, от біда, голова не влазила в рот…
Доводилося хитрувати…, хоча й не довго. Примудрившись, викрутившись якось боком, він все-таки всунув до рота голову ворога. Гілльйотина зі зловіще-металевим лязгом щолкнула, припиняючи боротьбу чергової істоти геройськи поклавши на жертовник своє нікчемне життя заради банального харчування.
Відкусивши частину потвори переможець тут таки й виплюнув її, а так як власне йому ще не було чим плюнути, то голова ніби та порожня каструля підстрибуючи покотився підлогою, видаючи при цьому такий же сомо характерний звук. Важко дихаючи, якусь хвилину Хазяїн лежав нерухомо, марно намагаючись зібрати до купи й без того нечисленні думки, а тепер й взагалі повилітавши невідомо куди…
Незграбно ворухнувшись йому все ж таки якось вдалося вирівнятися. Аби ще хоча б руки були вільні…
Повільно перевівши погляд на свої долоні він з подивом виявив, що вони все так й продовжували зтискувати мертве тіло повершеного ворога. Побачене відкриття безсумнівно сподобалось.
-Ууууу…, с-сука…, – зобразивши на морді щось на кшталт задоволеної гримаси, Володар життя щосили пожбурив свій трофей в ту сторону, де за хвилину до цього зникла і його голова.
Тепер нарешті можна було перевести й дух. Підповзши ще трішки, Хазяїн притулився спиною об опору свого ліжка. Власне саме ліжко виглядало досить таки дивно, швидше нагадуючи собою нари, а ще більше славетні рускіє палати із не менш славетних, ледве не легендарних ізб. Те, що ті рублені чуми топилися по-чорному, то ця обставина лише додавала екстриму, в усякому разі подібним спадком їх нащадки пишалися. Та що там пишатися! Вони й зараз, в ХХI столітті так само жили, як і їх билінниє богатирі…
Щоправда сучасні полати дещо відрізнялися від своїх історичних попередників, перш за все частиною матеріалу, з якого вони були виготовлені. Звісно, не хай-тек технологія, але тим неменше, – опори складання з монолітно-надійних шлакоблоків. Вони були настільки міцними, що навіть витримавши потужний таран хазяйським роговим відсіком, не зрушили з місця ані на йоту. Власне, на цьому вся сучасність й закінчувалася, адже далі сам настил складався зі звичайних дощок, зверху завалених купою брудного, смердючого ганчір’я…
– Сука…, – ще раз повторила істота, одночасно поволі озираючись довкола.
Цього разу інтонація, якою вимовлялося багатозначне слово-визначення свідчило про те, що говоривший був явно чимось невдоволений. Напевно тим, що видимість у приміщенні після запеклої боротьби геть погіршилась. Освітлений косими сонячними променями пил, який піднявшись з підлоги тепер майже стояв у затхлому повітрі такими собі суцільними смугами. Створюючи достатньо фантасмагоричну картину. А так як тєло перебувало ледве не в епіцентрі освітленого простору, то воно не в змозі було побачити, що відбувається за його межами, десь там, у глибині приміщення, Наразі звідти, з недосягненої далечини до нього долетіли лише якісь приглушені, чавкаючі звуки, іноді історично-вдоволений, ледь чутний сміх. Але загалом нічого, чогось такого зрозуміло-людського.
А в тім, очевидно все те мало його цікавило…
Відліпившись від такої зручної підпорки Хазяїн життя рачки попрямував в одному йому знайомому, потрібно-зрозумілому напрямку. Відкинувши різким, рішучим рухом зі своєї дороги трапившогося йому перекинутого, з відсутньою одною ніжкою стільця, подорожній нарешті зупинився, вдоволено зригнувши. Тепер він перебував вже за межею освітленого ненависними пильними смугами простору. Отож, тепер він міг бачити, в усякому разі бачити те, до чого так наполегливо намагався дістатися. Зрозуміло, що тут, всього лише за якихось декілька метрів від полатів, пилу було аж ніяк не менше, але сонце сюди не досягало, а відтак й пилюки не висвічувало.
Щойно мандрівник діставшись мети зупинився, як підлий смішок посилився, більше того, здавалося, що він вже був готовий будь-якої миті вибухнути істеричним реготом. Але на подібну обставину тєло не зважало. Стоячи рачки на чотирьох кінцівках істота зосереджено й уважно вдивлялася в стояв ший на підлозі притулений до стіни брудний, засиджений мухами й щедро забризканий якимись мутними плямами чималий шматок дзеркала. А так як видимість все ж таки очевидно була недостатньою, то подоба хомо сапієнс почала то наближати голову до дзеркала, а то віддаляти від нього, одночасно нахиляючи її почергово зі сторони в сторону. Напевно намагаючись сфокусувати свій погляд на отому розмитому, похмільному зображенні.
– Еееее.., – промукала істота, з неймовірними зусиллями заворушивши губами, ніби як намагаючись прочитати намальоване навкоси, через все дзеркало кривими каракулями якесь слово.
Промукавши ще декілька марних спроб, Володар життя нарешті відліпивши від підлоги праву руку підніс вказівного пальця до стрибавших в різнобіч неслухняно-втаємничених літер.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Деркач Сергій Я – маргінал шесть… прийом!