Цивільна лірика А. Ахматовій


Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був… А. Ахматова А. Ахматова, поет величезного поетичного дарунка, піднесен і трагічного, увійшла в російську літературу насамперед як співак любові. Однак із часом – часу бур і потрясінь у долі Росії – її лірика, спочатку камерна, интимно-исповедальная, знаходить високе цивільне звучання. Уже в роки першої світової війни в її творчість увійшли мотиви гражданственности, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне: бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях. Програмним щодо цього варто вважати рядка: Мені голос був. Він Кликав утешно, Він говорив: “Іди сюди, Залиш свій край, глух і грішний, Залиш Росію назавжди…” Але равнодушно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої Не опоганився скорботний дух. Блок сказав про цей вірш: “Ахматова права

Це неварте мовлення”. “Глухий і грішний” край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині – от головний громадянський обов’язок. В одному з віршів 1922 року Ахматова пише: “Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам”.

Доля вигнанця представляється їй не тільки невартої, але й жалюгідної. Вона воліє, залишаючись на Батьківщині, прийняти разом з нею удари долі й відмовляється від сумнівної честі співати


відступникам: Їм пісень я своїх не дам. Разом зі своєю країною вона переживає всі нещастя, що випали на довго Росії У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише: Ми на сто років зостарилися, і це Тоді трапилося в годину один. Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть і пісні повинні піти з її поезії, тому що – Їй, що спорожніла, наказав Всевишній Стати книгою грозових звісток. Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові й самопожертви яскравіше всього говорять рядка вірша “Молитва”, написаного в 1915 році: Дай мені гіркі роки, недуги, Задыханъе, безсоння, жар, Отыми й дитини, і друга, И таємничий пісенний дарунок… Щоб хмара над темною Росією Стала хмарою в славі променів. “У роки митарств, у часи немислимого побуту”, коли “усе розкрадено, віддано, продане”, Ахматова зберігає віру у світло й тепло прийдешніх днів Росії. Протягом усього своєї Творчості Ахматова висвітлює “страшний шлях” свого покоління – покоління, що вкусили “мало меду”, але багато прикростей. Сучасники її – люди, “бесслезнее, надменнее й простіше” яким у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а – “бруд на калошах” і “хрускіт на зубах”, однак: ..лягаємо в неї й стаємо нею, Того й кличемо так вільно своею. В одній з “Північних елегій” Ахматова міркує про свою долю, на якій наклало свій відбиток нещадний час: Мене, як ріку, Сувора епоха повернула. Її шлях відтепер інший

Але вона не жалує про це: Але якби звідти подивилася Я на своє теперішнє життя, Довідалася б я заздрість нарешті. Так, у її житті багато чого було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовищ пройшли стороною: “И завіса здіймала без мене й також падав”. Але – вона розділила своєю поезією, своєю долею доля мільйонів сучасників. І їхнє життя виявилося відбитої в її віршах. В 30-е роки Ахматова пише свою знамениту поему “Реквієм”. Реквієм, по визначенню, є добуток жалобного характеру, заупокійна служба

Цей видатний утвір ахматовского генія – молитва за упокій душ тисяч безневинно вбитих. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору – щоб трагедія не могла повторитися. Ахматова, що розділила долю багатьох матерів – таким було її прилучення до нещасть країни, – стоявших разом з нею в тюремної стіни, створює пам’ятник великому народному горю який Для них виткала я З бедных, у них же підслуханих слів. Вона, ця, за словами Жданова, “барынька, що метається між будуаром і молитовнею”, пише про те, як безвинна корчилася Русь Під колісьми чорних “марусъ”. Вірші Ахматової в період другої світової війни – своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму

Цикл віршів про ленінградську блокаду, що поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати равнодушно. Біль пронизує кожний рядок: Принеси ж мені горсточку чистої, Нашої Невської студеної води, И с голівки твоєї золотавої Я криваві змию сліди. Однак за цим болем – невигубна віра в перемогу, нескінченну мужність: Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху… Автор не мислить себе поза стражданнями свого народу; діти блокадного Ленінграда – це і її діти: Щілини У саду вириті, Не горять вогні. Пи-терские сироти, Детонъки мої! Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тім, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про їх: “Щоб вас оплакувати, мені життя збережене”. В 1950 році вона пише: Пройшло П’ять років – И залікувала рани, Жорстокої нанесені війною, Країна моя… Автор малює картини мирного життя, що прийшла на зміну “жахам війни”, і разом з усіма радується силі й волі своєї країни

Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало лих, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору: Так Багато каменів кинуте в мене… Довгі роки після революції вона перебувала на положенні не те ізгоя, не те ув’язненого: Одна На лаві підсудних Я незабаром піввіку сиджу. Але стих Ахматовій завжди був чесний і мужній. “У ту годину, як валять мири”, вона не залишилася спокійним споглядальником. Випробування додали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок – бути зі своїм народом, бути його голосом



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Цивільна лірика А. Ахматовій

Categories: Нові твори

Links