ЧОРНА РАДА – ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

6-9 класи

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

ЧОРНА РАДА

ХРОНІКА 1663 року

(Скорочено)

І

По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по сивій бороді, ска­зать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по дов­гих шрамах на виду – старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки позапилювані; зараз було знати, що їдуть не зблизька.

Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислилось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу та після війни й сів хутором коло Києва.

Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по суковатих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А по­дорожні були

якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня.

От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул – рублена башта під гонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі споді­вайсь лихого гостя – татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом – гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора – годящий вал.

Під’їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця, лізе та й гуторить само з собою.

– Враг його, – каже, – знає, який тепер люд настав! Приїде казна-що, казна-звідки га й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п’ятнадцять або двадцять назад! Так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, тото-бо!.. Якби вражі ляхи, со­бі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голо­ву! Ох, Боже правий, Боже правий!

– Се Василь Невольник, – каже тоді піп. – Однаковий і досі.

– Хто там грюкає, наче в свої ворота? – питає Василь Невольник крізь віконце.

– Да годі тобі розпитувати! – озвався піп. – Бачиш, що не татаре, то і впускай.

– Боже мій правий! – аж скрикнув Василь Невольник. – Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.

– Одчини перше ворота, – озвався Шрам, – а потім біжи собі, куди хоч.

– Правда, правда, добродію мій любий! – каже старий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою. – Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в’їхали. Василь Невольник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама і поцілував його в ко­ліно.

Далі до сина:

– Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!

Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.

– Орел, а не козак! – каже знов Василь Невольник. – Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох, Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її довіку!

Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому по­западали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав – він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було, мов позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од панотця коня.

– Веди ж нас, Василю, до пана, – каже полковник Шрам. – Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.

– Еге, добродію, – каже Василь Невольник, – благую часть ізбрав собі пан Черевань – нехай його Господь на світі подержить! Мало ку­ди й виходить із пасіки.

– Ну, да все ж од людей іще не одцурався? Чи, може, справді зро­бивсь пустинножителем?

– Йому од людей одцуратись! – каже Василь Невольник. – Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі.

Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама попід де­ревом.

Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?

Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же під­нялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жодного способу су­против його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах і селах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат коза­чих, міщанських і посполитих безчестити і мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усиловались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніта на огиду людям поставили; віру благочестиву мужицькою вірою на­зивали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й са­мого короля сенатори, пани да єпископи у руках держали. Городова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орандарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою – по тридцяти злотих на всякого реєстрового од короля і Ре­чі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим, козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; кото­рі ж остались реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. І Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жаловались?.. Жаловалисьмиряне і попи благочестивії тілько далеким своїм землякам – козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани| козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця – з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.

Тілько ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу і голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полом’я і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя – піднявсь на ляхів і на ; всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні кедоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом’я І Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ко­валі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини – немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже “розлилась козацька слава по всій Україні…”

Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовникомсеред дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибал­кам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнно­му ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його ве­ликукористь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія… У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепур­ним його записано.

Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем.

От же минули, мов короткі свята, десять рік Хмельнищини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленським; оставсь тілько Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й по­чав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. “Вже, – думав, – Україна ляхам за себе оддячила, недоля шків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай, – каже, – живе громадським розумом”.

Коли ж дивиться, аж ізнов негаразд починається на Вкраїні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком. По­вернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся була­ва Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить, – одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: “Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!”

Як же вмер паволоцький полковник, що після Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі да й каже:

– Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християн­ству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.

Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шра­ма шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.

Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусив Тетеря прислати Шрамові універсал на полков­ництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають.

От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав ніби кудись далеко на хутір для спокою, да ото й махнув із сином з Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, неза­баром того довідаємось.

ІІ

Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає – у Череваня щось іграє.

– Е, да се в вас і бандура!

– І бандура, – каже Василь Невольник, – та ще чия бандура!

– Так се в вас Божий чоловік? – спитав тоді Шрам.

– А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки – так на­че сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.

Гляне Шрам – аж сидять на траві під липою і Божий чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався Божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

Ой настала жаль-туга да по всій Україні…

Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки – як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку пе­ремінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись.

А в Божого чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процві­ла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісню, і од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче ба чить таке, чого видющий зроду не побачить.

Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став напроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:

– Бгатику, – каже (бо трохи картавив), – чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати Божого чоловіка?

Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.

Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

– Бувай же, – каже, – здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись ізнов за козаковання.

А Василь Невольник, стоючи коло них, собі радується, похитуючи головою.

– Боже, – каже, – правий, Боже правий, єсть на світі такі люде!

– Яким же, бгате, оце случаем? – питає зараз Черевань.

Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у Божого чоловіка:

– А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе?

– В мене, – каже, – одна дорога по всьому світу. Блаженні милости­вії, яко тії помиловані будуть…

– Так, батьку мій! Так, мій добродію! – перебив йому Василь Не­вольник. – Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянув­ся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову!

– Не мені дякуй за се, Василю, – каже Божий чоловік, – дякуй Богові да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів.

– Хіба ж я йому не дякую? – каже Василь Невольник. – Ченці звали мене у манастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п’ять пу­чок, знаю; зазивав мене і кошовий, і отамання, як проходив я, повер­таючи з неволі, через Запорожжє, а я кажу: ні, братчики, піду я тому служити, хто визволив мене із бесурменської землі; буду в його груб­ником, буду в його хоч свинопасом, аби як-небудь йому подякувати.

Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тілько сміявся.

– Казнає-що ти, – каже, – городиш, бгате! Буцім уже сто черво­них таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип’єм за здоров’я пана Шрама.

Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:

– Скажи ж мені, Божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?

– Діється таке, – одвітує Божий чоловік, важко здихнувши, – що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.

– А старшина ж із гетьманом на що?

– Старшини там багато, да нікого слухати.

– Як нікого? А Сомко?

– А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьмановати.

– Як же се так?

– А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полков­ництві: так от же захотілось на старість гетьмановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві ко­ло царя, що хотя роблять, і тії за нього тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як заве­лось міждо старшими головами, то й козаки пійшли один против од­ного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. “Чия сторона?” – “А ти чия?” – “Васютина”. – “Геть же к нечистому, бо­ярський підніжку!” – “Ти геть к нечистому, переяславський крама­рю!” – Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до щабель.

Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову по­нурив.

– Да потривай же, – каже, – адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?

– Одностайне, – каже, – і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у ста­ровину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою – той і вимудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя бу­ло на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слуха­ли; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а за­порожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

– Якого се Брюховецького? – аж скрикнув Шрам. – Що се ще за проява?

– Проява, – каже, – така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте Іванця?

– Отак! – кажуть, – іще б не знати чури Хмельницького!

– Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?

– Чули, – каже Шрам. – Що ж по тому?

А Черевань:

– Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?

– Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там напідпитку, а перед отаманням, перед генеральною старши­ною, на домовій раді в гетьмана.

– Га-га-га! – засміявсь Черевань. – Одважив солі добре!

– Одважив солі добре, – каже Божий чоловік, – да зробив нега­разд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: “Коханий Іванець! Іва­нець, друже мій єдиний!” – озветься до його під веселий час, за чар­кою. “Держись, Юру, – каже, бувало, синові, – держись Іванцевої ра­ди, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає”. От Юрусь і державсь його ради, і вже, було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве йо­го сестру Ганну; так він і незлюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз; як з’їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту – немовби гетьманський чура – да щось і блявкнув з простоти. А Сомко знаєте який? Зараз за­гориться, як порох. “Пане гетьмане, – до Юруся, – старого пса не пристойно мішати в нашу компанію…” От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й гвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.

– Га-га-га! – зареготав ізнов Черевань. – Котузі по заслузі.

А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:

– Се все ми знаємо.

– Знаєте, – каже кобзар, – а чи чували, що після того вкоїв Іванець?

– А що ж він, бгате, вкоїв? – питає Черевань. – Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?

Той тільки мовчки похитав головою.

– От що зробив Іванець, – прийняв ізнов слово Божий чоловік. – Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорун­жим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: “Іван Мартинович! Іван Мартинович!” А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть…

– Ну, що ж із сього? – ізнов-таки спитав понуро Шрам.

– А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

– Іванця! – аж скрикнули всі у одно слово.

– Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, – додав Божий чоло­вік, – тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.

– Сила небесная! – закричав, ухопившись за голову, Шрам. – Так се його зовуть запорожці гетьманом?

– Його, панотче, його самого!

– Боже правий, Боже правий! – сказав Василь Невольник, – пе­реведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!

А Черевань тілько сміявся:

– Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вво сні такого дива не сни­лось нікому!

– Браття моє миле! – рече тоді полковник Шрам. – Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Іду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, – а в його душа щира, козацька, – так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. (…)

– Бгатці! – сказав Черевань. – От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників що всяке горе на душі одлигне.

Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогоднішній вечір.

Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати.

Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на нього гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі. (…)

ІІІ

Петро знайомиться в домашній пекарні з дочкою Череваня Лесею.

(…) Обернувсь козак, переступаючи через поріг, – і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, види­мо, козак дівчині. (…)

IV

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.

Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзівілл із литвинами, усе по­палив і пограбовав, а мішане, сівши на байдаки, мусили до Переясла­ва втікати.

Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать І тілько печі да ворота; а де чи діловання, чи щит над ворітьми, чи яка ; хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.

Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тілько й, краси було в Києві, що церкви божі, да городи з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами.

Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Печерського не було ; зовсім, а Старий, або Верхній, город після Хмельнищини безлюдовав. Де-не-де стояли по Подолу кам’яниці; а то все було дерев’яне: і стіни з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, і плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його ; не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться.

Ідуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, – посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ганочками, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва. (…)

Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого козака впізнали, побачили й полковника, тут до нього вийшов Тарас Сурмач, який служив у Шрама сурмачем. Він став пригощати подорож­ніх, адже в нього народився син. Шрам відмовився, бо ще на прощу поклони­тися Божим церквам. Один із міщан сказав, що городове козацтво на старши­ну “важким духом дихає*. Міщани почали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського ярма. Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що й міщани не допомогли козакам у битві під Берестечком і місто своє здали без бою Радзивіллу, а відвоювати його допо­могли знову ж таки козаки. Міщани зарепетували, що вони теж козаки, тільки одні собі козацтво загарбали, носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни, башти й платять податок. І вони б по-козацьки причепили до боку шаблі й сиділи згорнувши руки.

Громада загула, стала погрожувати козакам Чорною радою і заступництвом січових братчиків. Панотець Шрам ледве вгамував міщан розважливим словом, Сурмач перепросив і пропустив прочан далі. Іван Шрам серйозно замислив­ся й зрозумів, що тут не обійшлося без проклятущого Іванця Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожців.

V

Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п’ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам’яниці по боках. Отже, років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев’яна церква гетьмана Петра Са­гайдачного; і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, – усе те було дере­в’яне. У середині в монастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський з школами устроїв, щоб теє брат­ство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало. (…)

Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають – за оградою щось гуде, стугонить, наче грім гримить оддалеки, і музики грають.

– Се, – каже ченчик, що проводжав їх по монастиреві, – се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші оурсаки-спудеї біжать за ворота? Жодною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців.

Біда нам із сими іскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись – половина бурси і вродиться за порогами.

Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближче. Люде один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тілько й чути: “Запорожці, запорожці з світом прощаються!”

Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до вели­кої старості, що воювати більш не здужає, то наб’є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти, горілка, меди, пива так за їми в куфах і їздять, – хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і спі­ви, і скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по базару: одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп’є; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: “їжте, люде добрії!”

А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш.

А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.

– Хто такий?

– Запорожець!

– Чего ради?

– Спасатися!

Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись.

Так-то розказують старі люде про тих прощальників.

От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чуприндирі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, | навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибігавши за | ограду, дивляться на них да й плачуть.

– Не плачте, дурні! – кажуть їм запорожці. – Дніпро тече просто до Січі… Дома в себе вони, кажу, ходять, було, у дьогтяних сорочках да в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоть би й гетьманові, – і все, щоб тілько показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блаватаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу І вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в кармазинах; чи ширіт вас дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап’янцями. Химерний дуже був народ! (…)

– От, бгате, – каже Шрамові, – де люде вміють жити на світі! Ко­ли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!

– Не знать, що ти провадиш, свате! – дав йому одвіт Шрам. – Те­пер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Переверну­лись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться ши­бениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Си­дять там окаяннії в Січі да тілько п’янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу.

Коли ж тут хтось із-за плечей:

– Овва!

Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть і сміється.

– Овва, – каже, – і оце б то наче й правда, а воно зовсім брехня.

– Іроде! – не стерпівши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де він, зараз і переміг себе. – Цур тобі, – каже, – опріч Божого дому!

Да скорій до коня, да й поїхав. Черевань із Петром за ним.

Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, і хоть нічого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакру­чувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і – враг його знає – глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче за­раз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тіль­ко щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок – і турка прийма­ють; прийде німець – і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь; да сказав: “Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християн­ську”.

Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої напасті. От і поїхали всі через Верхній город, а далі Михайлівською стежкою через Євсійкову долину, на Печерську гору. А по Печерській горі росла тоді скрізь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже труд­на: то крутилась поміж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатії кучугури. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, після тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жіночого боку. Остались наші прочанки тілько з Василем Невольником.

Аж ось з обох боків дороги залопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показались крізь зелену ліщину кармазини. їх наздо­гнали запорожці, – тих двоє, що одрізнились коло братства од прощальників. (…)

Козаки їхали по обидва боки ридвана й говорили наче між собою, що вони зроду не бачили такої гарної дівки. Один казав, що міг би її поцілувати, а другий відповів, що це сало не для кота. Леся злякалася, але Василь заспокоїв її, ще молодці лише жартують.

Старший запорожець гукнув побратимові, що Січ він поважає, як матір але задля такої дівчини можна покинути і батька, і матір. Сказав, що дівчина ця буде його, закине її в сідло і помчить у Чорну Гору, куди ще раніше запрошу вав його товариш. Перелякана Череваниха ледь наздогнала своїх, а запорожці пропали.

VI

Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, тії височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Се я то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далося і йому взнаки батиївське лихоліттє. Велика церква, що прописана в літописях “небесі подобною”, зруйнована була по вікна. Хоть же князі Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.

Е, да були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу, поуз стін, скрізь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного І того нічого вже немає…

Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то “Симеон Лико, муж твердий вірою хоробрий, почив помногих славних подвигах”. А там – буцім озивавсі до його з того світу пишний князь золотими словами:” Многою сіяв я, – каже, – знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старце” зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся, – каже, – тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємося а рівними вмираємо!” А там іще який-небудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: “Боже! Милостив буді душі раба твоего”. Хто б і не письменний був, так, дивлячись тілько на ті шаблі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками з Адамовими главами, що повироблювано горорізьбою з міді да з камен понад тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той бі догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава – усе воно суєта суєт: і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.

Отже, і Шрам, розглядаючи ту горорізьбу да читаючи епітафії, засмутився душею да й каже:

– Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.

Да погадавши так, вийняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в Богоматері.

Із великої церкви повернули наші прочане до печер, коли ж див­ляться – іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея, підбита соболем; підпиравсь срібного булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали.

Шрам аж затремтів, як глянув.

– Боже мій! – каже. – Да се ж Сомко!

А той собі зрадів, побачивши Шрама.

Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись.

Далі привітавсь гетьман і з Череванем.

Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промовив тілько:

– А, бгатику мій любезний!

Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж по­молодшала і вже нащебетала йому всячини.

– А ось і моя наречена! – сказав Сомко, обернувшись до Лесі. – Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!

І взяв її за руку і поціловав як дитину.

– Давно ми, – каже, – не бачились за військовими чварами, да ось немов Господь нас ізведе навіки докупи.

Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і при­горнулась до матері, обнявши її руку.

Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.

Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і знач­ний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка “Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!

Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір’я. А козацьке подвір’я було не вкупі з монастирем;

Бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком або заго­моніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушеніє, стояв на одшибі про такийслучай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.

Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.

Шрам іще раз обняв Сомка.

– Сокіл мій, – каже, – ясний!

– Батьку мій рідний! – каже Сомко. – Я здавна привик звати тебе батьком!

Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.

Усі засмутились. Здивовався гетьман. Знав він Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похо­ронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.

– Батьку мій! – каже гетьман, приступивши до Шрама. – Що за біда тобі склалась?

– Мені! – каже, піднявши голову, Шрам. – Я був би баба, а не ко­зак, коли б заплакав од свого лиха.

– Так чого ж, Бога ради?

– А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!

– Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!

– А Іванець? А Васюта?

– Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п’яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!

– Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверх­ності розширятись по Вкраїні!

– Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.

– Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?

– Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.

– Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?

– І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.

– Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні дабаламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про Чорну раду?

– Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в сви­нопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!

Подумав Шрам да й каже:

– Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од Божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.

– Знаю й се, – каже Сомко, – і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: “Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло – тілько по шинках вікна да пляшки бити”. Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і поспо­литий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила.

Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана.

– Дай же, – каже, – Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні!

– І дай, Боже, – додав Сомко, – щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громи­тимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!

Шрам аж помолодшав од такої речі.

– Боже великий! Боже милосердний! – каже, простигши руки до образа. – Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

– Годі ж уже про великі діла, – каже Сомко, – давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже, ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, і ти, паніматко!

Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.

– Боже вас благослови, дітки мої! – каже Череваниха. (…)

Далі Шрам сказав, що не знав про домовленість щодо Лесі й Сомка, адже сам сватав Лесю за свого сина. Тут з’явився Кирило Тур, він виявився тим самим запорозьким отаманом, який врятував колись Шрама й добув йому коня.

VІІ-ХІ

Вечеря Сомка, Шрама, Тура й Череваня. Тур натякає, що викраде Лесю. Кирило Тур уночі викрадає Лесю. За ними женеться Петро Шрам, далі почи­нається “козацький герць”. Міркування Шрама про долю України. Гостини Шрама у Гвинтовки. Зустріч Петра Шрама з Кирилом Туром, сніданок. Тур по­кидає село, дізнавшись від Пугача, що на нього чекає козацька розправа за той сором, який він наробив товариству.

XII

Шраменко шукає серед козаків Кирила Тура.

Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не вздрить Кирила Тура Аж дивиться – іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду – і запорожці, і городове козацтво і міщане, і прості мужики-гречкосії. “Іван Мартинович! Іван Мартино­вич!” – знай круг його гукають. Петро й постеріг, хто се такий, і почав придивлятись, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що сей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне думав, що весь у золоті да в блаватасі; аж де тобі! Чоловічок сей був короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапов попротоптувані – і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догаду­ватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись н: його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то н; виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да по гуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні – так бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоло віка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже “Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте”. А як у його чоп поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набії одступить, що б ти сказав – він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату. Отакий-то був той Брюховецький такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки! (…)

Жорстоке покарання біля стовпа Кирила Тура, який зневажив козацький звичай, зв’язавшись із бабами. Повернення Кирила й Петра додому.

XIII

Перипетії в Ніжині перед Чорною радою.

XIV

(…) Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У рука царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у пар­чевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап’янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь вели­ким хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо – два дяки йому руки піддержува­ли – і почав вичитовати царське ім’я.

Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що чи­тають, почала гукати:

– Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!

А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом

Брюховецького, почало гукати:

– Сомка, Сомка гетьманом!

І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів – усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.

– Брюховецького!

– Сомка!

– Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати!

– Не діжде крамар козацтвом орудовати!

– Так от же тобі!

– Візьми ж і ти од мене!

І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.

– Стійте, стійте лавою! – крикне Сомко на своїх. – Даймо шаблями їм одвіт!

Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи:

– Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору!

А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зіпхнули й князя з думними дяками, як поперлись.

– Гетьман, гетьман Іван Мартинович! – кричать на все горло.

– Діти! – крикне на своїх старий Шрам. – Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері!

І кинулись купою до столу. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б’ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву.

Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини.

– Ей, – каже, – годі! Нема тут наших!

Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи бу­лавою, кричить:

– Бийте, небожата, крамаря! Шапку червінців за добру руку!

Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем

Повз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За на­метом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, та московське війсь­ко, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старши­ною, заступило їх од запорожців.

Тим часом Черевань усе окрикував Сомка гетьманом.

– Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? – крик­нуть на його запорожці.

– А що ж, – каже, – бгатці? Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом.

– Еге! – закричав отаман. – Се крамарів тесть! Бийте його, каба­нячу тушу!

Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка.

– Пугу-пугу! – закричав. – Пугу, Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках!

– Еге! Ось де зійшлись! – каже той, пізнавши Василя. – Угамуй­тесь, братчики, – каже до своїх, – багацько нам тепер роботи й без його.

Да й поперлись до столу, б’ючи всякого, хто не з блакитною стріч­кою.

А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, підняв­ши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов’язана широка блакитна стьожка.

– Гей, – каже, – козаки, непорожні голови! Хто не забув держа­тись за гвинтовку, до мене! За мною! – да й поїхав з ради до табору, держачи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.

Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки – собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назби­равсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського.

Покликне Сомко на своїх козаків:

– До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!

Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, по­блискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка – ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні!

Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив.

– Е, Васюта не звик слухати старших! – каже Сомко. – Ну, дармо, нехай б’є первий, а ми підопремо його.

Коли ж прибігає сам Васюта конем:

– Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли!

– Що? Як?

– Отепер-то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!

За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:

– Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці!

Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось

Козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати – тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились.

– Якого, – кажуть, – чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? – да, похапавши кожна сотня ко­рогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому.

Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями.

– Га-га! – крикнув клятий на радощах. – От яка рибка в сак уско­чила!

А Сомко, нічого не слухаючи, до князя:

– Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?

А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив.

А Сомко:

– Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську пали­цю – я одіб’ю твоїми стрільцями голоту од табору!

Князь тілько переступав з ноги на ногу.

Як тут гукне Брюховецький:

– Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!

– Так нема ніде правди? – каже Сомко. – Ні в своїх, ні в чужих?

А Іванець:

– Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани!

– Пане гетьмане! – каже вірна старшина, обступивши Сомка. – Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу!

Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.

– Братці мої, – каже, – милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає У країна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! – і кинув об землю свою шаблю.

Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні ко­заки.

– Боже правосудний! – кажуть. – Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу!

Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу – на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя ко­зацтво бунтує, Гадящжії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати.

А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів ново­го гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмістра Колодія. Там міщане наготовили буч­ний бенкет Брюховецькому з старшиною. (…)

ХV-ХVІ

Шляхта роз’їжджається, мужики тікають додому, щоб їм не дісталося. Черевань у відчаї, адже Брюховецький засватав Лесю за свого писаря. Брю­ховецький бенкетує в Ніжині з князем Гагіним. Розчарування січових дідів у Брюховецькому. Брюховецький збирається позбавити життя Якима Сомка.

XVII

Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:

– Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповіс­тити.

Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась.

– Хто ти такий?

– Той, кого тобі треба.

У Йванця пішов мороз поза спиною.

– Кого ж, – каже, – мені треба?

– Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка

На волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.

– Що ж ти за чоловік?

– Я чоловік собі мізерний – швець із Запорожжя, та як пошию ко­му чоботи, то вже других не треба буде.

– Як же ти заворожиш Гетьманщину?

– А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і вти­хомириться.

– Дияволе! – скрикнув Брюховецький. – Звідки ти мій сон знаєш?

– Од усатого пацюка знаю.

– Буде ж тому пацюкові!

– Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину, лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було – сьогодні пан, а завтра пропав.

Довгенько помовчав Брюховецький.

– Одкрий, – каже, – голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.

– Нечистому багацько діла й по монастирях, – одвітує той да й од­кинув відлогу.

Брюховецький аж одшатнувсь:

– Кирило Тур!

– Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сом­кові катом, – каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.

– Невже ти оце візьмешся за таке діло? – питає Брюховецький.

– А чому ж? – каже. – Хіба в мене руки не людські?

– Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!

– Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві – сам здоров знаєш – трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подя­кували мені киями. Отака в світі правда!

– За що ж ти на його злишся?

– Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновель­можний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добра­тися.

– От як, – каже. – Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.

– Гарна каблучка, – каже Кирило Тур. – Ще й сагайдак із стріл­кою на печаті вирізано.

А Брюховецький:

– Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмель­ницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам’ятку.

– Еге! – каже Кирило Тур. – Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, – да й вийшов із світлиці.

Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:

– Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, пе­ред світом і справдиться.

Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високого стану. Так собі, на­че горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сокової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наста­вив супротив Кирила Тура ратище:

– Геть!

– А се що? – каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.

Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.

За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Ки­рило Тур у його каганчик і ключ од глибки.

– Іди, – каже, – до свого товариша. Я буду сповідати в’язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало.

А той йому:

– Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь.

– Ну, коли знаєш, то й лучче, – каже запорожець. – Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне.

– Засне після тієї сповіді всякий! – бурчав, зачиняючи двері, сторож.

Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Уві­йшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап’янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подарована її безталанному гетьманові на пам’ятку гостювання в Хмарищі. Так отся тілько со­рочка зо всього багатства йому осталась і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла!

Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрес­тивсь;

– Що ж? – каже. – Роби, що тобі сказано робити.

А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:

– Хіба ж тобі не страшно вмирати?

– Може б, мені, – каже Сомко, – й страшно було, якби не було написано: “Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…”

А Тур каже:

– Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині…

– Адова утробо! – крикне тоді Сомко. – Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому го­лосу, що ти, як паскудний черв’як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!

– Добре, єй-богу, добре! – каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву. – Єй-богу! – каже. – Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю.

– Що се! – каже Сомко. – Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім’я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти?

Запорожець зареготав.

– Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.

– Що ж ти мені скажеш?

– А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Упо­добав же чорт знає що! Там тебе під Бугаєвим Дубом жде такий же ду­рень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай тиснуть паволочан – притьмом хоче зруйновати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. “Постри­вай, – кажу, – попе, ще, може, вернемо сокола з клітки!” А тут і по­між миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волі, так куптесь та ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидячи тут, що вже розжовав усяк харцизяку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на раді, бо на раду позлазилась до Іванця тільки сама погань з України, а добрі люде не пойняли гольтяпакам віри. Тим-то Іванець із поганцями таке лихо і вкоїв! А з Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тілько озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу?

– Того слухаю мовчки, – одвітує Сомко, – що з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панст­во дагетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того

Права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротивдругого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!

– От же ні, коли хочеш знати! – каже Кирило Тур. – Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!

– Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се тілько на наукі мирові і пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.

– Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? – питає Кирило Тур.

– А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й друга, й приятелі були й полки, й гармати, да не благословив мене Бог властвовати друга мої і іскрений мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене моего так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись?

– Старий Шрам не так думає, – каже Кирило Тур.

– Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.

– Ну, дармо, – каже запорожець. – Нехай воно буде собі як хотя тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, доволі мозку, хоч заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, колі тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персний про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду.

– А кайдани? – спитав Сомко.

– Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько при тулю, дак ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сюди ноги.

– Підожди, брате, – каже Сомко, – скажи перше, а ти як звід сі вийдеш?

– Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу…

– Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого Господі показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу.

– Смертю! – засміявшись, каже Кирило Тур. – Казнає-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові тобі завернулось. Може, думаєш я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь НІ волі…

– Як же ти вирвещся звідси?

– Як? Так як Бог дасть… Мені вже про те знати. Хіба не чував ті про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та і попливе, неначе по лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх щоб і собі чого такого не видумав?

– Дивно мені, – каже Сомко, – як у тебе достає охоти жартовати одважившись на смерть!

– Ех, пане мій милий! – одвітує Кирило Тур. – Хіба ж уся жизні наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє.

Аж глянеш – усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу.

– Ні, мій голубе сизий, сього не буде!

– Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не діждав! Я тілько й радувавсь, що отже, – кажу, – старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню радість однімаєш!

– Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? – питає Сомко.

– А то ж якого мені ще біса? – каже Кирило Тур. – Ти ще поду­маєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка – він тепер більш потрібен… Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано; який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких бо­жевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?

– Ох, голово ти моя мила! – каже Сомко. – Ти і в темницю при­ніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що прав­да не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попро­щаймося ж, поки побачимось на тім світі!

Запорожець насупивсь;

– Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?

– Я вже сказав, – одвітує Сомко, – що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.

– Так? – питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.

– Так! – одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.

– Будь же проклята оця година! – каже тоді запорожець. – Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!

Обнялись і обидва заплакали.

Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швир­гонув сторожам.

– Нате, – каже, – вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу!

Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба.

– Візьми, – каже, – собако, щоб не спати на соломі, стережучи не­повинну душу!

І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. (…)

Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і його сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я ви­ставляти в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скінчив своє оповіданнє. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, пра­ведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого во­рога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого стоденного міста.

Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоть після й прийняв слушну кару од гетьмана До­рошенка: пропав під киями собачою смертю.

Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволоцький, і слав­ний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив ли­хої української долі, полягли од беззаконного меча шановними голо­вами. Хоть же вони і полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земля­ками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами. (…)

А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сім’ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жити вкупі люб’язно да приязно.

Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвіли а вже Петро із Лесею і в парі.

Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страш­не усякому здавалось! А от же, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як-от інколи схопиться заверюха – громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поламле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й берези: а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ЧОРНА РАДА – ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

Categories: Твори до ЗНО

Links