Чому виникає щемливе почуття втрати з відходом Матеры

Матера – це й острів, і однойменне Село. Триста років обживали це місце російські селяни. Неквапливо, без поспіху, іде життя на цьому острові, і за ті триста із зайвим років багатьох людей зробила щасливими Матера. Усіх приймала вона, усім ставала матір’ю й дбайливо вигодовувала дітей своїх, і діти відповідали їй любов’ю. І не потрібно було жителям Матеры ні упоряджених будинків з опаленням, ні кухні з газовою плитою. Не в цьому бачили вони щастя. Була б тільки можливість доторкнутися до рідної землі, затопити грубку, попити чаю із самовара, прожити все життя поруч із могилками батьків, а коли прийде черга, лягти поруч із ними. Але йде Матера, іде душу цього миру.

Надумали побудувати на ріці потужну електростанцію. Острів потрапив у зону затоплення. Все село треба переселяти в нове селище на березі Ангари. Але ця перспектива не радувала старих. Душу бабки Дар’ї обливалася кров’ю, адже в Матере не тільки вона виросла. Це – батьківщина її предків. А сама Дар’я вважала себе охоронницею традицій свого народу. Вона щиро вірить, що “нам Матеру на подержание тільки дали… щоб обихаживали ми її з користю й годувалися”. І встають материнцы на захист своєї батьківщини, намагаються врятувати своє село, свою історію. Але що можуть старі й баби зробити проти всемогутнього начальника, що віддав наказ затопити Матеру, стерти її з особи землі.

Для чужих цей острів усього лише територія, зона затоплення. Насамперед новоявлені будівельники спробували знести на острові цвинтар. Міркуючи про причини вандалізму, Дар’я доходить висновку, що в людях і суспільстві стало втрачатися почуття совісності. “Народу стало багато боле, – міркує вона, – а совість, мабуть-ка та ж… А наша совість постаріла, баба стала, ніхто на неї не дивиться… Че про совість, коли отаке діється!” Втрату совісті герої Распутіна зв’язують впрямую з відривом людини від землі, від своїх Корінь, від вікових традицій. На жаль, залишилися вірними Матере лише старі й баби. Молодь живе майбутнім і спокійно розстається зі своєю малою батьківщиною.

Але письменник змушує задуматися, чи буде людина, що покинула свою рідну землю, що порвала зі своїми коріннями, щасливим, і, спалюючи мости, залишаючи Матеру, чи не втрачає він свою душу, свою моральну опору? Павлу, старшому синові Дар’ї, тяжчай усього. Він розривається на два будинки: потрібно облаштовувати життя в новому селищі, але ще не вивезена мати з Матеры. Душею Павло на острові. Йому важко розстатися з материнською хатою, із землею предків: “Не боляче втрачати це тільки тим, хто отут не жив, не працював, не поливав своїм потом кожну борозну”, – уважає він. Але й повстати проти переселення Павло не в силах. Андрію, онукові Дар’ї, легше. Він уже вкусил нове. Його тягне до змін: “Зараз час таке живе… всі, як говориться, у русі. Я хочу, щоб було видно мою роботу, щоб вона навічно залишилася…” У його поданні, ГЕС – це вічність, а Матера – уже щось віджиле. Андрію змінює історична пам’ять. Їдучи будувати ГЕС, він вільно або мимоволі звільняє місце іншим своїм однодумцям, “стороннім”, які роблять те, чим поки ще незручно займатися уродженцеві Матеры – змушувати людей залишати обихоженную землю.

Підсумок жалюгідний… З карти Сибіру зникло ціле селище, а разом з ним – унікальні традиції й звичаї, які протягом сторіч формували душу людини, його неповторний характер. Що ж тепер буде з Андрієм, що мріяв про будівництво електростанції й щастям, що пожертвувало, своєї малої батьківщини? Що буде з Петрухой, що готовий за гроші продати свій будинок, своє село, відректися від матері? Що буде з Павлом, що метається між селом і селищем, між островом і материком, між моральним боргом і дріб’язковою суєтою й так і залишається у фіналі повести в човні посередині Ангари, не приставши до жодного з берегів? Що буде з тим гармонійним миром, що для кожної людини стає святим місцем на землі, як на Матере, де уцелел царствений листвень, де мешканки – баби-праведниці привечают невпізнанного ніде, гнаного миром Богодума, мандрівника, юродивого, “божої людини”?

Що буде з Росією? Надію на те, що Росія все-таки не втратить своїх корінь, Распутін зв’язує з бабкою Дар’єю. Вона несе в собі ті духовні цінності, які втрачаються з міською цивілізацією, що насувається: пам’ять, вірність роду, відданість своїй землі. Берегла вона Матеру, що дісталася їй від предків, і хотіла передати в руки нащадків. Але приходить остання для Матеры весна й передавати рідну землю комусь. Та й сама земля незабаром перестане існувати, перетворившись у дно штучного моря.

Распутін не проти змін, він не намагається у своїй повісті протестувати проти всього нового, прогресивного, а змушує задуматися про такі перетворення в житті, які б не винищили людського в людині. У силах людей зберегти рідну землю, не дати їй зникнути без сліду, бути на ній не тимчасовим мешканцем, а вічним її хоронителем, щоб потім не випробовувати перед нащадками гіркота й сором за втрату чогось рідному, близького твоєму серцю


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Чому виникає щемливе почуття втрати з відходом Матеры

Categories: Нові твори

Links