Чому В. Г. Бєлінський уважав М. Ю. Лєрмонтова “великим російським поетом”?

Справа нехитре – назвати поета “великим”, сутужніше – переконливо сформулювати ознаки-критерії, які роблять художні твори великими. В. Г. Бєлінський, будучи чудовим критиком і одночасно серйозним літературознавцем, зумів це зробити. У статті “Про росіянці повісті й повістях м. Гоголя” (1835) він представив своє розуміння величі поета (письменника): творчість видатного художника відрізняє простота вимислу, доконана істина життя, народності, оригінальність. Ці чотири ознаки, по думці Бєлінського, властиві всім великим творцям, ноу кожного вони виражаються індивідуально, тобто не схоже ні на кого (“Про росіянці повести… “, 2). Названі ознаки критик відзначає в обох статтях, присвячених розбору Лєрмонтовских добутків – “”Герой нашого часу”, твір М. Лєрмонтова” (1840) і “Вірша М. Лєрмонтова” (1841), звідси закономірно треба висновок: “створення Лєрмонтова нагадують собою створення великих поетів” (“Вірша…

“). Як же, на думку Бєлінського, у творчості Лєрмонтова виражається простота вимислу? Вона проявляється в тім, що сюжети Лєрмонтовских добутків прості без ефектів і вичур, що їх можна переказати кількома словами. Опричник своєю любов’ю образив чесну дружину купця Калашникова, і купець прилюдно в кулачному бої помстився кривдникові. Іван Грозний не простив убивства свого улюбленця Кирибеевича й наказав стратити відважного купця.

От і весь фактичний зміст “Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова”, але як “ні пильно будете ви вдивлятися в поему Лєрмонтова, не знайдете жодного зайвого або відсутнього слова, риси, вірша, образа; жодного слабкого місця: усе в ній необхідно, повно, сильно” (“Вірша… “). У вірші “Дарунки Тереку” хитрий Терек, бажаючи піддобрити Каспій, розхвалює свої подарунки (валуни, труп відважного кабардинця), але старець не реагує на ці мовлення. Каспій прийняв тільки третій подарунок (“труп козачки молодий”) і дозволив водам Тереку змішатися зі своїми хвилями. У повісті “Максим Максимич” з “Героя нашого часу” офіцер-оповідач став мимовільним свідкою випадкової зустрічі двох стародавніх знакомцев – Максима Максимовича й Печорина.

Перший сердечно зрадів цій зустрічі – другої поводився сухо й отчужденно, не побажав навіть затриматися на парі годин, щоб поговорити-повспоминать із добрим штабс-капітаном про минуле життя-буття. У цих сюжетах, відзначає критик, немає нічого поетичного, особливого, цікавого, “а все обикновенно, до вульгарності стерто. Значить: зміст не в зовнішній формі, а в задумі художника – у творчій концепції” (“”Герой нашого часу”…

“). Лєрмонтовские добутку свідчать, що автор уміє “витягати поезію із прози життя й потрясати душі вірним зображенням цього життя” (“Про росіянці повести… “, 2). У чому бачить Бєлінський доконану істину життя, зображену Лєрмонтовим? У тім, що, будучи сьогоденням поетом, він “не лестить життя, але й не обмовляє на неї; він радий виставити назовні все, що є в ній прекрасного й людського, і в той же час не приховує нітрохи і її неподобства. У тім і в іншому випадку він вірний життя до краю” (“Про росіянці повести…

“, 2). Теперішній поет, уважає критик, належить суспільству, у якому народився, він самим тісним образом зв’язаний “з історичним розвитком суспільства” (“Вірша…”). Творчість Лєрмонтова відбиває одне з головних сучасних суспільних настроїв, на що вказує критик, розбираючи ліричний вірш “Дума”: “Хто з людей нового покоління не знайде в ньому розгадки власної зневіри, щиросердечної апатії, порожнечі внутрішньої й не відгукнеться на нього своїм криком, своїм стогоном?..” (“Вірша… “). У вірші “И нудно й смутно” Бєлінський чує “приголомшливому душу реквієм всіх надій, всіх почуттів людських, всіх обаяний життя!

Це не мінута духовної дисгармонії, серцевого розпачу: це – похоронна пісня всього життя” (там же). Подібний же настрій відбився у світогляді Печорина – “цієї дивної людини, що, з одного боку, нудиться життям, нехтує й неї, і самого себе, не вірить ні в неї, ні в самого себе, носить у собі якусь бездонну прірву бажань і страстей, нічим ненаситимих, а з іншого боку – женеться за життям, жадібно ловить її враження, безумно впивається її обаяниями” (там же). Однак поряд з розпачливим, безнадійним настроєм у Лєрмонтовских добутках присутнє почуття розчулення, ніжності, любові Наприклад, у вірші “Молитва” ліричний герой доручає Божої матері, “теплій заступниці миру холодного”, безневинну діву й виявляє, на думку критика, лагідну задушевність, ніжність без усякої нудотності, “запашне, тепле, жіночне почуття” (там же). У маленькому вірші “З Гете” “граціозно”, за словами Бєлінського, передається “тихе, заспокійливе почуття ночі після пекучого дня” (там же).

Одним словом, містить критик, у творчості Лєрмонтова відбилися “всі сили, всі елементи, з яких складається життя й поезія. У цій глибокій натурі, у цьому потужному дусі все живе; йому все доступно, все понятно; він на все відгукується” (там же). Що має на увазі Бєлінський під народностями творів Лєрмонтова? З погляду критика, це “вірність зображення вдач, звичаїв і характеру того або іншого народу…

Життя всякого народу проявляється у своїх, їй однієї властивих формах, отже, якщо зображення вірно, те й народно (“Про росіянці повести… “, 2). Ідея Лєрмонтовской “Козачої колискової пісні” – любов матері, але “поет умів дати індивідуальне значення цій ідеї: його мати – козачка, і тому зміст її колискової пісні виражає особливості й відтінки козачого побуту” (“Вірша…”). Але головне, на думку критика, у тім, що автор зумів глибоко проникнути в таємниці жіночого й материнського почуття, передати “усе, що є святого, беззавітного в любові матері” (там же).

Склавши “Пісню про… купця Калашникова”, Лєрмонтов, за словами Бєлінського, “показав багатство своєї поезії, кревне споріднення свого духу з духом народностей своєї батьківщини; показав, що минулої його батьківщини так само властиво його натурі, як і сьогодення, і тому він у цій поемі є не безискусственним співаком народностей, але щирим художником… ” (там же). У повісті “Бела” з роману “Герой нашого часу” автор “знайомить читача із черкесами як із плем’ям” і “могутньою художницькою кистю” створює яскраві характери Азамата й Казбича – “от що називається малювати фігури на весь зріст, з національною фізіономією й у національному костюмі!

” (“”Герой нашого часу”… “). Критик уважає, що образ Печорина вірно представляє вигляд сучасної людини – представника інтелектуальної частини російського суспільства. Лєрмонтовский герой постійно міркує про життя, про навколишніх, пр самому себе й свої вчинки, а сучасне століття, за твердженням критика, “є століття свідомості, що філософствує духу, міркування Питання – от альфа й омега нашого часу” (“Вірша…”). Печорин перебуває саме в тім перехідному стані духу, “у якому для людини все старе зруйновано, а нового ще немає й у якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому й доконана примара в сьогоденні” (“”Герой нашого часу”…

“). Чому твору Лєрмонтова оригінальні? На думку Бєлінського, оригінальність, як і народності, “є необхідна умова щирого таланта. У щирого таланта кожна особа – тип, а кожний тип для читача є знайомий незнайомець” (“Про росіянці повести…”, 2). Лєрмонтов умів створювати типові образи вже на початку творчого шляху Як приклад можна згадати образ старого солдата-оповідача з вірша “Бородіно”: “цей вірш відрізняється простотою, безискусственностью: у кожному слові чуєте солдата, мова якого, не перестаючи бути грубо простодушним, у той же час шляхетний, сильний і повний поезією” (“Вірша…”). Мало того, сам ліричний герой Лєрмонтовской поезії є, на думку Бєлінського, представник не тільки свого часу, але й свого народу, навіть людства: “Великий поет, говорячи про себе самому, про своєму я, говорить про загальний – про людство, тому що в його натурі лежить всі, чим живе людство.

І тому в його смутку всякий довідається свій смуток, у його душі всякий довідається свою й бачить у ньому не тільки поета, але й людини, брата свого по людству” (там же). Майстерно намальовані головні й навіть другорядні персонажі у романі “Герой нашого часу”. Бєлінський захоплюється Максимом Максимовичем: “И от герой весь перед вами, зі своїм поглядом на речі, зі своїм оригінальним способом вираження!

Ви ще так мало бачили його, так мало познайомилися з ним, а вуж перед вами не примара, а типова особа, оригінальний характер, жива людина! Так здійснюють свої ідеали щирі художники: дві, три риси – і перед вами, як живаючи, немов наяву, коштує така характеристична фігура, який ви вже ніколи не забудете… ” (“”Герой нашого часу”…”). Грушницкий “по художньому виконанню (…

) коштує Максима Максимича: подібно йому, це тип, представник цілого розряду людей, ім’я загальне” (там же). “Драгунський капітан незрівнянний, хоча і є в тіні, як особа меншої важливості” (там же). Бєлінський погодився з Лєрмонтовим, що у передмові до свого роману заявляє про типовість Печорина: “Герой Нашого Часу, милостиві государі мої, точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку”.

Чому В. Г. Бєлінський уважав М. Ю. Лєрмонтова “великим російським поетом”?