“Чисте світло високої моральної ідеї” у російській літературі

Напевно, для багатьох людей проникнення в мир поезії починається зі знайомства із двома російськими геніями: Пушкіним і Лермонтовим. От уже кілька років вони суперничають у моїй душі, а довгий час я не знала, кому віддати перевагу. Те на довгі тижні зачаровував мене безтурботно-іронічний автор “Євгенія Онєгіна”, те раптом я попадала в полон до шалено-похмурого творця “Демона”. Читання Пушкіна для мене завжди відпочинок, розвага. Занурення в Лермонтова, навпаки, – напружена робота серця й думки. Пушкіна ясний, як сонце, Лермонтов загадковий, як місяць

Саме загадковістю зачарувало мене його творчість. Я була уражена, коли на уроці літератури вчитель звернув нашу увагу на дату написання вірша “Вітрило”. В 1832 році Михайлу Лермонтову було всього 18 років. Ще більшою несподіванкою було для мене побачити, що в повнім зібранні творів цьому віршу передує не один десяток добутків

В 16 років Лермонтов написав “Самітність”, а “Скарги турка” були написані в 14 років! Мимовільна заздрість до ровесника ворухнулася в моїй душі. Нічого схожого не відбувалося із мною, коли я читала ліцейську лірику Пушкіна. В “сонця російської поезії” в отроцтві не було подібних віршів. Я початку читати всі підряд і буквально “занедужала” Лермонтовим

Схотілося побільше довідатися про поета, проникнути в таємницю настільки ранньої

творчої зрілості. Мені порадили звернутися до книги Данила Андрєєва “Роза миру”, де є глава, присвячена творчості Лермонтова. Книга великої людини про генія російської літератури допомогла знайти відповіді на питання, що хвилювали мене

Данило Андрєєв переконаний, що Михайло Юрійович Лермонтов був вісником, якому понад була призначена дивна місія. По думці Андрєєва, багато російських письменників і поети, у тому числі Пушкін і Гоголь, повинні були донести до людей вищі істини, що відкрилися їм в інший світах. Андрєєв докладно аналізує, у чому складалася місія Пушкіна, але розмова про Лермонтова починає словами: “Місія Лермонтова – одна з найглибших загадок нашої культури”.

Спробуємо знайти підтвердження думкам Данила Андрєєва у віршах М. Ю. Лермонтова. В 1832 році у віці 18 років поет пише: Ні, я не Байрон, я інший, Ще невідомий обранець, Як він, гнаний миром мандрівник, Але тільки з русскою душею. Дивно, що в цих віршах слова, найбільш важливі для розкриття основної думки добутку, римуються

“Інший” перегукується з “душею”, а слово “душу” супроводжується епітетом “російська”. Стає зрозумілим, що Лермонтов – “інший обранець” саме тому, що породжено в Росії. “Російська душа” – це душу “гнаного миром мандрівника”.

Рима “мандрівник – обранець” підкреслює важливість для поета саме такого змісту. Отже, Лермонтов сам знаходить собі ім’я. Він “гнаний миром” вибраний “мандрівник… з русскою душею”.

Так говорить про нього Д. Андрєєв. Звідки й куди лежить шлях цього мандрівника? Чому він “гнаний миром”?

И чим же зрештою відрізняється від душі Байрона? Відповіді на ці питання ми знову знайдемо у творчості М. Ю. Лермонтова. От вірш “Ангел”.

Читаєш перший раз і звичайно ж сприймаєш його як митецьку баладу, чудову, чарівну фантазію. Однак для Данила Андрєєва “Ангел, несший його [Лермонтова] душу на землю й певший ту пісню, який потім “замінити не могли їй нудні пісні землі”, є не літературний прийом… а факт”. Перечитуєш вірш і раптом розумієш, що, якщо прийняти точку зору Андрєєва, відповіді на поставлені вище питання приходять самі собою. Вони перед очами!

…Він душу младую в обіймах ніс Для миру суму й зліз… Саме “миром суму й зліз” женемо “невідомий обранець”. І звук його пісні в душі молодої Залишився – без слів, але живий

Знайти слова цієї пісні тут, на землі, – от призначення “мандрівника”. Це покликання болісно, тому що прирікає поета-вісника на самітність серед “строкатої юрби” світського суспільства й серед покоління, прийдешнє якого “і порожньо, і темно”. Чи не тут джерела переживань, що вилилися в рядки віршів “И нудно й смутно”, “На півночі дикому коштує самотньо”, “Виходжу один я на дорогу…”? Лермонтов пише про душ: …І довго на світі нудилася вона Бажанням дивовижним повна…

И звуків небес замінити не могли Їй нудні пісні землі… Може бути, у цих рядках – розгадка неповторності “росіянці душі”, постійно спрямованої до вищих мирів, що тяготиться оковами земного існування. Чим ти нещасливий? – Скажуть мені люди

Тим я нещасливий, Добрі люди, що зірки й небо – Зірки й небо! – а я людина! Ми звикли до слів М. Горького: “Людина! Це – чудово! Це звучить…

Гордо!” А в уривку з вірша Лермонтова “Небо й зірки” протягає скорбота небесної душі, укладеної в людському тілі, усвідомлення незначності людини перед Всесвітом. Але моральна чистота поета в тім і полягає, що він, на відміну від “світської черні”, почуває свою недосконалість і здатний усвідомити велич світової гармонії. За десятиліття до першого польоту людини в космос Лермонтов писав: У небесах урочисто й чудно!

Спить земля в сиянье блакитному… Ці рядки донині не перестають дивувати читачів, літературознавців і… космонавтів. Ніхто з підкорювачів космосу не міг і припустити, що можна написати таке, не побачивши землю в ілюмінатор космічної станції. Духу Лермонтова були знайомі дивні прозріння, але самому поетові доводилося жити серед тих, кого у вірші “Смерть поета” він назвав катами Волі, Генія й Слави

Стає зрозумілим постійне звертання до Теми туги, самітності, незадоволеності навколишнім світом. У Лермонтова, на відміну від Пушкіна, практично немає віршів про дружбу, а вірші про любов наповнені гіркотою й розчаруванням. Неможливо представити Лермонтова, що пише “На пагорбах Грузії…”, як неможливо співвіднести пушкінський геній з рядками з “Неба й зірок”.

Кому ж в “мінуту щиросердечної негоди” може довіритися “гнаний мандрівник”? Що або хто може утішити його стражденну душу? Тільки Природа рідної землі, злиття з її красою й спокоєм дарують поетові мінути піднесеного відпочинку. Коли хвилюється жовтіюча нива, И свіжий ліс шумить при звуці вітерцю… Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, – И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу бога…

От так знаходить поет своє щастя. Один на один із природою, без людей, осторонь від “миру суму й зліз”! Рядки ці пронизані любов’ю до рідної країни

Любов до Батьківщини млоїла Лермонтова все життя. Він багато чого знав про її сьогодення й навіть про її Майбутнє. Сьогодення обтяжувало його дріб’язковістю, моральною й соціальною недосконалістю

Прощай, немита Росія, Країна рабів, країна панів… У Російській державі життя будується за законами неправди, насильства, лицемірства й підлості. Тут холоднокровно можуть убити поета (“Смерть поета”), тут чесної людини й у колишні часи чекала плаха (“Пісня про купця Калашникові”).

Майбутнє Росії страшить поета. …Настане рік, Росії чорний рік, Коли царів корона впаде… …И їжею багатьох буде смерть і кров… Сьогодні ми з гіркотою можемо сказати, що жахливе пророцтво збулося, і це ще один доказ того, що Лермонтов – поет особливої місії, що залишилася, на жаль, незавершеної. Збулося й сумне пророкування Лермонтова про свою долю

З юного років він знав, що фінал його життя буде пофарбований кров’ю, а життя буде коротка, як розчерк падаючої зірки. Я раніше почав, скінчу рані, Мій розум небагато зробить… Найшовся в Росії ще один холоднокровний убивця з порожнім серцем, і не стало ще одного російського поета

Долі Пушкіна й Лермонтова намагалися осмислити багато російських класиків: Ф. Достоєвський, А. Григор’єв, М. Цветаева, А. Ахматова, В. Ходасевич, И. Анненский… Кожний з них по-своєму визначав місце великих поетів у росіянці й світовій літературі. Коли И. Буніну було вже за шістдесят, він зненацька зрозумів, що помилявся, уважаючи Пушкіна першим росіянином поетом

На схилі життя письменник переконався: перший росіянин поет – Лермонтов. Перечитуючи Лермонтова, усе більше погоджуєшся із цією думкою. Д. Андрєєв писав: “Якби не вибухнула пятигорская катастрофа, згодом російське суспільство виявилося б глядачем такого життєвого шляху, що привів би Лермонтова-Старця до вершин, де етика, релігія й мистецтво зливаються в одне”. Можливо, Лермонтов відкрив би нам шлях покаяння й очищення від гріхів миру цього через прилучення до тої краси, що, за словами Ф. Достоєвського, “урятує мир”. Лермонтов відніс із собою таємницю російського серця, залишивши нам лише натяк на розгадку. Розгадати цю таємницю не дане нікому, але прилучитися до неї, увійти в мир Лермонтова й повернутися в “мир суму й зліз” з оновленою душею може спробувати кожний

Мир поезії Лермонтова – це космос, і працьовитий читач – невід’ємна частина його, без якої цей космос далеко не повний

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Чисте світло високої моральної ідеї” у російській літературі