Чим цікавий образ Броньки Пулкова з оповідання Шукшина В. М. Миль пардон, мадам!?

Dіxі et anіmam meam levavі (Сказав і душу свою полегшив) Иезекииль В. І. Немирович-Данченко говорив, що в п’єсах А. П. Чехова створюється “підводний плин”, тобто подвійне подання (зовнішнє й сутнісне) про кожну діючу особу Цей же принцип використовує Шукшин для розкриття образа Броньки Пупкова. Зовні Бронька Пупків – невдаха й п’яниця. До роботи в колгоспі душу в нього не лежить, а любить він бродити з міськими мисливцями потайте. Сімейне життя в нього не зложилася: він постійно скандалить зі своєю дружиною – грубою, некрасивою, товстогубою

бабою, що лає його “лісовою худобою”. У Броньки є син-підліток, якого він любить і соромиться.

Ще герой любить побитися із сільськими мужиками й поноситися з оглушливим тріском по всьому селу на своєму мопеді Коротше кажучи, Бронька – несерйозна й безпутна людина. Однак ця видима всім життя не вичерпує характер героя. Шукшин не прагне до полегшеного (спрощеному) сприйняттю й оцінці Броньки. Налесние скитания, бійки, блазнівські витівки героя можна подивитися й з іншої сторони.

Він людина непосидючий і товариський, а ще чудовий стрілець. Саме тому він любить мисливське життя, тут видний його

талант. До того ж він, як відзначає автор, незлопам’ятний (після бійок “зла ні на кого не таїв”), нежадібний (якщо міські мисливці не платили йому за супровід по тайзі, він не ображався), умілий оповідач (це доводить захоплююча історія про замах). Одним словом, Бронька – жива й легка людина. У його поводженні автор відзначає дві странности-чудинки.

По-перше, французька фраза “Миль пардон, мадам!”, що він незрозуміло де почув і вживає до місця й не до діла. По-друге, придумана їм історія про замах на Гітлера, що він завзято розповідає кожної партії міських мисливців в останній вечір у багаття. Ця історія виявляє в Броньке самобутність і талановитість, так і не розкрилися в повсякденному житті й у силу обставин, і по ньнього власній провині Про свій замах на Гітлера герой розповідає неквапливо, з безліччю подробиць, вони викликають посмішку й допомагають зрозуміти, що вся ця історія – вигадка. Досить згадати, як відбувається спецвиучка Броньки перед відповідальним “спецзавданням партії й уряду”: йому, рядовому нестройової служби, надали окрему кімнату в госпіталі й двох ординарців-старшин (!

), які повинні виконувати всього його бажання (подавати чоботи, приносити їжу й випивку – не “вошивий портвейний”, а теперішній медичний спирт). Потрапивши в бункер, він відмовляється віддавати пакет із браунінгом важливому генералові, говорячи на чистій німецькій мові: “Миль пардон, мадам, тільки фьюреру! “. А перед тим як “стрелить” у Гітлера, він виголошує схвильовану промову, схожу на мовлення радянського розвідника з популярного в 60-е роки XX століття радянського кінофільму “Подвиг розвідника”. Однак для Шукшина важливо не стільки що говорить герой, скільки чому і як він говорить.

Так в оповіданні виникає “підводний плин”. Чому Бронька придумав свою історію про замах і розповідає її, незважаючи на глузування всього села? Тому що в його душі панує розлад між загостреним почуттям справедливості й реальним життєвим порядком, у якому справедливість присутня дуже рідко. У цьому розладі криються причини моральної драми героя – гарного, душевно чуйної й совісної людини, вона не має сил забути війну навіть через двадцять років після її закінчення.

Смішна, вигадана історія Броньки розкриває драматичну “історію душ і” (М. Ю. Лєрмонтов), що є не тільки в блискучого аристократа Печорина, але й у малограмотного, “дивовижного” колгоспника Пупкова. Тому неприкрашений драматизм другого образа нічим не уступає романтично піднесеному драматизму першого. Образ Броньки Пупкова розкриває драму особистості, про яку звичайно говорять: нажив душу, але не нажив долі Шукшин постійно підкреслює контраст між змістом історії й манерою її викладу. Бронька кілька разів зупиняється, тому що невдаване хвилювання не дає йому говорити, душераздирающе кричить, коли стріляє в Гітлера, і безутішно плаче, коли повідомляє, що промахнувся. Далі наступає гробова тиша, вражені слухачі почувають, “що говорити що-небудь – недобре”.

Розказана в такий спосіб історія про замах свідчить про щирість почуттів героя. Цього й домагається Шукшин, а те, що Бронькина історія – чиста вигадка, стає вже неважливо. Звичайно люди бояться нерозуміння й глузувань, тому рідко розкривають свою душу. Фронтовики соромляться розповідати про жахи війни, не хочуть роз’ятрювати свої щиросердечні рани, лякати близьких своїми важкими спогадами Але є “чудики”, які нічого цього не бояться й не соромляться, хоча дійсно зіштовхуються з нерозумінням навколишніх і стають посміховищем в очах “нормальних” людей.

Бронька і є цей “чудик”, що “виступає”, хоча толком не знає навіщо, потім він заглушає сором Горелкою, але не відмовляється від своєї вигадки, “искажающей історію”. У диваку, затверджував Шукшин, проривається те, що носить у собі народна свідомість і в чому виражається людська суть. Так і в Броньке вопиет трагедія й подвиг народу у Великій Вітчизняній війні: “За наші страждання!

За наші рани! За кров радянських людей! За зруйновані міста й села! За сльози наших дружин і матерів! ” – кричить він Гітлерові, і в душі читача народжується жаль до смішного героя.

Підбиваючи підсумок, варто помітити, що критики часто порівнюють Броньку Пупкова з іншими знаменитими літературними героями-вигадниками, і після порівняння виходить, що Бронька не схожо ні на кого з них. Барон Мюнхгаузен розповідає свої дотепні мисливські історії, щоб повеселити компанію, а це, без сумніву, є серйозним заняттям. Хлестаков придумує собі високий чин і блискуче петербурзьке життя, щоб відчути себе поважною особою хоча б у мріях.

Бронька Пупків не намагається розважати міських мисливців оповіданням про замах, але хоче виговоритися, вилити свій щиросердечний біль У нього також немає наміру представити себе чудовимим хоробрим-героєм, подвиг якого не оцінений. Його життєва позиція ближче всього до філософії “лицаря сумного образа” Дон Кихота. І Бронька Пупків, якого в рідному селі вважали “чудиком”, і шляхетний іспанський ідальго, якого всі приймають за божевільного, – обоє керуються одним бажанням справедливості, а воно здається смішним для навколишніх “розумних” людей.

Але обоє героя не бажають пристосовуватися до існуючому “порядку”, ідуть проти нього, хоча самі страждають від своєї завзятості Одним словом, у цих героях з’єднуються драматичний (або навіть трагічний) і комічний пафос, “видимий світ сміх і незримі, невідомі йому сльози” (М. В. Гоголь).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Чим цікавий образ Броньки Пулкова з оповідання Шукшина В. М. Миль пардон, мадам!?