Червоне – то любов, а чорне – то журба, або Як написати твір за лірикою Павличка

Дмитро Павличко увійшов в українську новітню поезію як продовжувач традицій інтимної лірики В. Сосюри. Навіть в ранніх збірках ми зустрічаємо схвильовані поезії про юнацьке кохання у поетичних циклах під назвами “Пахощі хвої”, “Гранослов”; у збірках “Сонети подільської осені”, “Таємниця твого обличчя”. Справжніми перлинами лірики про кохання можна вважати вірші “Коли ми йшли удвох з тобою”, “Земля”, “Радуйся, дівчино, разом зі мною”, “Я стужився, мила, за тобою…”, “Пахне хлібом трава” та інші.

В цих поезіях ми побачимо цілу гаму людських почуттів і переживань, відкриємо дивовижний світ любові. Ось наприклад, у вірші “Коли ми йшли удвох з тобою” між героями виникає своєрідний конфлікт від розбіжності поглядів на деякі ознаки внутрішньої духовної культури людини. Конфлікт посилюється ще й тим, що проявляється між закоханими. Ліричний герой йде собі полем і любується коханою дівчиною, яка йде попереду, хизуючись своєю стрункістю. Він “гладив золоте колосся”, сповнений безмежної любові і раптом помітив, як його дівчина, яку любив безмірно, “грубо топтала колоски пшениці, що нахилилися
до землі”, “топтала і не чула крику тих колосочків”.

Вона і справді була вихована Без поваги до людської праці, до хліба, йшла “без оглядки”, а у ліричного героя згадки в цей час прийшли про те, як “давно колись, ще у неволі”, збирав він колосочки “в поділ дитячої сорочки”. Батьки привчали його шанувати важкий труд селянина, і він міг сказати про це своїй дівчині, але чомусь змовчав. Але мені тоді здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно. Людське кохання, як весна, приносить оновлення, безсмертя буття і роду:

Радуйся, дівчино, болем кохання, Смутком цілування до зомлівання, Голосом матері в серці твоєму Кільчику ясному в тьмі чорнозему. (“Радуйся, дівчино, разом зі мною…”)

Утверджуючи, що “є в поцілунках рятунок від смерті”, поет тим самим розкриває “таємницю обличчя” людського кохання. У творі вам треба зауважити, що в своїй інтимній ліриці Павличко часто використовує фольклорні образи. Наприклад, у вірші “Я стужився, мила, за тобою”: Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохіть В явора, що – палений журбою – Сам – один між буками стоїть. Народнопоетичний мотив у цьому вірші дає можливість поету створити власний символ: біль за милою заговорить мелодією скрипки, зробленої з “його журби”. Це хвилюватиме інших людей, при-носитиме їм справжню естетичну насолоду, будитиме прагнення прекрасного в житті. У поезії ліричний герой повністю поринув у своє почуття до дівчини, вірить їй безмежно – тому не уявляє себе без неї:

Так, ти одна, моя любове, Даєш, мені снагу однови, Народжуєш, мене щодня Інакшим, іншим. (“Так, ти одна, моя любове…”) Червоне – то любов, а чорне – то журба Безмежність свого почуття ліричний герой, звичайно, перебільшує, але це властиве усім закоханим: Я пригорнусь до тебе Серцем і небесами, Раменами пагорбів рідних І доріг поясами. У творі ви можете розглянути і “Притчу про любов”, в якій розповідається про кохання сопілкаря. Він дуже кохав свою дівчину, тому, коли заграв на сопілці, В його руках сопілка Зеленим листям пісні розвивалась. Душа ліщини воскресала в ній. Справжнім шедевром української поезії є вірш “Два кольори”, який став словами популярної пісні. Пам’ятаєте? Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними та чорними нитками.

Народного символу набула сорочка-вишиванка, яку дарує мати чи кохана, коли юнак вирушає “у світ незнаними шляхами”. Вишита чорними і червоними нитками, вона уособлює людську долю, весь життєвий шлях людини. Ці два кольори – як любов, радість і веселість з одного боку (це червоний колір), і журба, смуток, печаль – з другого (чорний). Вони супроводжують людину усе життя. Та як найдорогінніший скарб ліричний герой зберігає “горточок старого полотна і вишите… життя на ньому” – рушник, вишитий руками рідної матері.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Червоне – то любов, а чорне – то журба, або Як написати твір за лірикою Павличка