Відбилися від череди кілька молодих баранчиків і заблудилися. Напав на них голодний вовк і розтерзав. Наївся він м'яса, напився він крові й пробирається відпочивати у ліс. Побачив він, що на лузі близько лісу, пасеться старий баран, наблизився до нього й говорить:
- Як ти, баран, смієш пастися на моєму лузі? Хто тобі дозволив?
- Луг зовсім не твій, а мого пастуха, - спокійно відповів баран.
- Брешеш ти! - крикнув вовк. - Твого пастуха ще на світі не було, а я вуж давно володів цим лугом.
- Не вірно, - як і раніше відповідав баран. - Я добре знаю, що луг належить моєму пастухові.
Розлютився вовк і праг розтерзати барана, але тому що він був ситий, те тільки заричав на нього. "Нехай поки живе, а завтра, коли я проголодаюсь, розправлюся з ним по-своєму", - подумав він.
- Ось що, баран, - сказав вовк. - Якщо ми будемо сперечатися, то ніколи не розв'яжемо, чий цей луг: ти будеш говорити, що він твого пастуха, а я, - що він мій. Зробимо краще так: зберемося завтра тут, і хто з нас заприсягнеться геть близько того куща, що луг належить йому, за тим він і залишиться. Згодний?
- Згодний, - відповідав баран.
Та потім вони розійшлися: вовк направився у ліс, а баран у село.
Рано ранком прийшов він на луг разом з большою, сабоною собакою. Сховався собака у кущі, а баран прийнявся відразу неподалік пастися. Вийшов вовк із лісу, побачив барана на лузі й зрадів. " Тепер-Те я наїмся на цілу тиждень", - подумав він і пустився бігти на луг. Раптом назустріч йому попадається лисиця.
- Здраствуй, вовк! Куди ти так поспішаєш? - запитує вона.
- На луг, - відповів вовк і розповів їй, як він учора посперечався з бараном.
- Гм... Справа гарна, - говорить лисиця, - але тільки тобі, звичайно, відомо, що ніяка суперечка без свідків не вирішується; тому, побери мене у свідки, - я твою руку потримаю, а ти, на подяку, мені за це віддаси баранячі внутрішності, ніжки й голову.
- Що ж, це можна зробити, - відповів вовк. - Підемо! Прийшов вовк із лисицею на луг і запитує барана:
- Ну, що? Ти як і раніше затверджуєш, що луг належить твоєму пастухові?
- Так, як і раніше, - відповів баран.
- Ах, баран, як тобі не соромно брехати! - з докором проговорила лисиця й покачала головою. - Адже, здається, усім уже давним-давно відомо, що цей луг із самих давніх часів належить не кому-небудь іншому, а вовкові.
- Так ти-те від кого чула про цей? - запитує баран.
- Як від кого?! - викликнула лисиця. - Так про це всі тобі скажуть, запитай кого прагнеш. Я пам'ятаю, це було давним-давно, коли я була ще зовсім маленької, батьки мої, батько й мати, часто між собою розмовляли про цей луг: "На вовчому лузі, - говорили вони, - миші масніше, чим у інших місцях". Виходить, якби цей луг був твого пастуха, те його не називали б вовчим.
- А поклянешся чи ти у тому, що говориш правду? - запитав баран.
- Звичайно, заприсягнуся, - відповіла лисиця.
- Добре, - сказав баран. - Стань ногою ось у цей кущ і скажи: клянуся, що луг цей належить вовкові.
Лисиця наблизилася було до куща, але, побачивши у ньому два блискаючі очі, верть назад, відбігла подалі й говорить:
- Якщо по правді сказати, то мої батьки, розмовляючи про цей луг, згадували й барана... Так, справді я не можу сказати, кому він саме належить, а тому й не прагну грішити, давати дарма клятву... А якщо вовк перший заприсягнеться, то і я не ладь зробити те ж.
- А що ж ти думаєш? - проговорив сердито вовк. - Ось поберу й заприсягнуся, трусить не стану, як ти.
Став він лапою у кущ і тільки сказав: "клянуся", як раптом з куща вискочив собака, згребла його за шиворот і прийнялася тріпати. Насилу-Те вовк вирвався із собачих зубів і без оглядки пустився бігти у ліс. А лисиця давно вже піднялася на високий курган і кричить звідти вовкові:
- Не чи попереджала я тебе, вовк, не давати неправабону клятву? Не послухався ти мене, ось і одержав винне.