БУЛВЕР-ЛІТТОН, Едуард Джордж

(1803 – 1873)

БУЛВЕР-ЛІТТОН, Едуард Джордж (Bulwer-Lytton, Edward George – 25.05.1803, Лондон – 18.01.1873, Topкі, Англія) – англійський письменник.

Народився у дворянській сім’ї з давніми родовими традиціями, в 1867 р. отримав титул лорда. Першу свою книгу, поему “Ізмаїл” (“Ismasl”, 1820), створив у байронічному дусі “світової скорботи”. Навчаючись у Кембриджі, студіював античну літературу, філософію – від Платона до Д. Юма та І. Канта, захоплювався творчістю Й. В. Гете і Й. Ф. К. Шиллера, в 1852 р. опублікував власні переклади творів останнього. З юнацьких літ, наполегливо долаючи свої фізичні вади та внутрішні комплекси, намагався стати “досконалим джентльменом”. Булвер-Літтон був надзвичайно честолюбним, завжди прагнув до успіху, що відчутно і в його творчості.

У книзі нарисів “Студент” (“The Student”, 1835) письменник підкреслював: “Поміж письменником і його творами так багато схожості, що майже будь-який твір автора перетворюється в його автобіографію”. Романи Булвер-Літтона, починаючи з “Фолкленда” (“Falkland”, 1827) і закінчуючи останньою його книгою “Кенелм Чіллінглі” (1873), як правило, були надзвичайно популярними, лише трохи поступаючись у цьому плані книгам Ч. Діккенса і переважаючи славою твори В. Теккерея. Починаючи з 30-х років, письменник став одночасно активним журналістом, редактором “Нью Манслі Мегезін”

(“The New Monthly Magazine”) і членом парламенту, відомим оратором, борцем за ліберальні реформи.

Але успіхи чергувалися з невдачами: Булвер-Літтон розлучився з дружиною, в 1841 р. його не переобрали в парламент. Письменник прислухався до критики і намагався внести корективи у свою творчість, урізноманітнивши її діапазон. Разом із режисером та актором Макріді йому пощастило завоювати театральну аудиторію своїми мелодрамами “Леді з Ліона” (“The Lady of Lyons”, 1838), “Морський капітан”(“ТЫ Sea Captain”, 1839) та ін. У 40-50-х pp. продовжують регулярно виходити його романи, написані в найрізноманітніших жанрах: містичному (“Заноні” – “Zanoni”, 1842), історичному (“Останній барон “- “The Last of the Barons”, 1843), сімейної хроніки (“Кекстони” – “The Caxtons”, 1850) та ін. У 50-х pp. Булвер-Літтон повернувся в політику і вже як консерватор став на деякий час (1858- і859) міністром у справах колоній, прихильником зміцнення Британської імперії. За організацію допомоги переселенцям в Австралію два австралійські міста були названі Літтон на честь міністра-письменника. Незадовго до смерті він освоїв новий для себе жанр роману-утопії у книзі “Прийдешня раса” (“The Coming Race”, 1871), яка частково випереджувала “Погляд назад” Е. Белламі. Роман “Парижани” (“The Parisians”, 1873) відобразив давню зацікавленість письменника французьким революційним рухом і цілковите неприйняття ним ідей соціалізму.

Творчість Булвер-Літтона цікава як взірець неабиякого творчого таланту, багато в чому (хоча й не в усьому!) розтраченого в гонитві за успіхом. Автор мав талант блискучий, обширний, різнобічний, але вкрай нерівний і почасти поверховий, еклектичний. Він брався за будь-який матеріал, вільно комбінував різноманітні манери – сентиментальну, романтичну, реалістичну, – жанри (лише в “Пелемі” виявляємо ознаки романів виховання, пригодницького, світського, кримінального і т. д.), догоджаючи цим водночас як “елітній”, так і масовій тогочасній аудиторії. Особливо охоче письменник використовував мелодраматичні прийоми – нагнітання пристрастей, ефектних ситуацій, пишної риторики, крикливих фарб, різких переходів від ідилічних сцен до похмурих і т. п. Усе це у поєднанні з авторським умінням ставити актуальні соціальні проблеми і розв’язувати їх з позицій гуманізму й спричинило прижиттєвий успіх письменника. Цей же потяг до ефектів, орієнтація на хвилинний успіх зменшили зацікавленість його книгами у наступні роки.

Теоретичні погляди Булвер-Літтона на літературу, викладені ним то в романах, то в статтях і нарисах, наприклад, у двотомнику “Кекстоніана” (“Caxtoniana”, 1864), частково потверджують його творчу практику, частково з нею розходяться. Так, у нарисі “Деякі принципи мистецтва в художніх творах” письменник стверджував, що “найперша мета романтизму – зацікавленість читача”. Це – настановлення на успіх, на цікавість. Друга ж мета – забезпечити високу якість твору. Вона досягається створенням “ідеалізованих образів”, які перевершують своєю типовістю та “ідеальною поетичністю” будь-який “уявний реалізм”. Взірцями для себе письменник називає твори Гомера та античних трагіків, М. де Сервантеса та В. Шекспіра, Дж. Свіфта і С. Річардсона, Ж. Б. Мольєра і Й. В. Гете. При цьому він зауважує, що його спроби увіпхати настільки різнорідні традиції в рамки роману XIX ст. обертаються часто художньою неправдою, мелодекламацією, позою.

Специфіка таланту письменника відчутно виявляється у будь-якому його творі, до якого б періоду творчості, жанру чи стилю не належали. Роман “Пелем” (“Pelham, or the Adventures of a Gentleman”, 1828) свого часу мав величезний успіх. Головний герой, він же оповідач, – образ явно автобіографічний, вірніше, це образ юного денді і шляхетного джентльмена, яким хотів бути сам автор. Він різнобічно обдарований і відверто хизується цим, хоча час від часу трохи докоряє собі за певну нескромність. Він задає тон у світській моді і в застільних невимушених розмовах, перевершує всіх у політичній журналістиці, в кінних перегонах, перемагає бандитів, потрапивши в їхнє кубло. Він ефектно веде розповідь, навперемінно захоплюючи увагу читача то сценами життя “великосвітського товариства”, то мелодраматизмом натуралістичних описів нетрищ, то похмурими сповідями байронічного лиходія Гленвіла та злочинця Доусона, який розкаюється. Приблизно у такому ж самому стилі написаний і його наступний роман “Девере” (“Devereux”, 1829), про який В. Теккерей справедливо сказав, що книга “сповнена глибоких і сильних, думок, але свої перли автор нанизав на “поганеньку нитку” банального сюжету. Девере – двійник Пелема, лише перенесений у XVIII ст. і в ще “екзотичніші” обставини. Якщо Пелем, наприклад, відвідує Париж, то його “дублер” опиняється в далекому і похмурому Санкт-Петербурзі, де має нагоду переконатися у вищості англійців над росіянами. Він страждає від інтриг демонічного лиходія-єзуїта і безнадійно кохає ангелоподібну красуню Ізору, виявляє шляхетність у розрахунках з братом.

Вичерпавши можливості такого напівбайронічного, напівсенсаційного “роману виховання”, Булвер-Літтон вдався до жанру “ньюгейтського” роману, також приреченого на успіх. Навколо “Поля Кііффорда”(“Paul Clifford”, 1830) та “Юджина Ерема” (“Eugene Aram”, 1831) розгорнулася бурхлива полеміка. Автора хвалили за захопливість сюжету, за гостру постановку гуманітарних проблем (письменник вимагав реформи жорстоких : удових законів, справедливо звертав увагу на долю бідняків), але й критикували за те, що він своїми “ідеалізованими образами” свідомо чи несвідомо прикрашає злочинців, перекладаючи більшу частину вини з них на суспільство. І Булвер-Літтон врахував критику: у другому варіанті “Юджина Ерема” (1849) герой з убивці перетворюється лише в співучасника пограбування багатія, а муки його совісті, каяття ще більше посилюються.

Але спроби письменника внести якісь радикальні зміни у свій творчий метод були приречені на невдачу, хоча й він декларував у 1834 р. у передмові до роману “Останні дні Помпеї” (“The Last Days of Pompeii”, 1834), що віднині уникатиме “поверхового опису повсякденного життя” і перейде до “глибшого” його зображення. Насправді ж рівень осягнення дійсності залишився колишнім, хоча він оновив тематику та жанровий склад творчості. Так, “Паломники т Рейні” (“The Pilgrims on the Rhine”, 1834) Булвер-Літтона – сентиментально-ідилічний роман, прикрашений вставними новелами і казками, “Piєнца, останній із римських трибунів” (“Rienzi, or The Last of the Roman Tribunes”, 1835) та інші історичні романи значно розширили обсяг культурно-історичного матеріалу у порівнянні з тим, який наявний у романах В. Скотта. “Заноні” – це “найулюбленіший”, за словами письменника, його твір, у якому він пояснює хід світової історії впливом таємничих сил містичного походження. В романі діють істоти – носії загальнолюдських законів, котрі лише ззовні схожі на звичайних людей (Меджнур, Заноні, Гліндон, Віола). За авторським задумом, викладеним у Пальному додатку до роману, ці постаті уособлюють в собі певні вищі принципи – щось на кшталт вічних ідей Платона. Але якщо не знати цього авторського “доважка” до твору, то в його художній тканині ця група персонажів схожа швидше на все ті ж “ідеалізовані” типи з романів 20-х років, які декларували авторські погляди та настрої. Рупорами містичних, релігійних, скептичних, тверезо-ділових, патріотичних, імперських та інших ідей письменника, що перепліталися в типовому для вікторіанських мислителів еклектичному комплексі, стали герої інших творів Булвер-Літтона. Так, в “Останньому бароні”, дія якого відбувається у XV ст., автор змалював одвічний, на його думку, конфлікт між “генієм” і юрбою. Надзвичайно об’ємна ліро-епічна поема “Король Артур” (“King Arthur”, 1848) насичена містико-романтичними мотивами, які певною мірою випереджують артурівський цикл поем А. Теннісона “Королівські ідилії” (1859). Водночас у романі “Кекстони “письменник намагався дати реалістичну сімейну хроніку, в якій відчутний вплив то Л. Стерна (особливо у першій половині книги), то Ч. Діккенса (комічні образи другого плану), а то й В. Теккерея (мотив життя як “Великої Гри”, комедійна театралізація окремих епізодів). В образі хлопчика Пісістрата Кекстона автор втілив спогади свого дитинства. Фінал роману – відверта пропаганда могутності Британської імперії, а також ідилічна картина заможного життя англійських переселенців в Австралії.

Булвер-Літтон не зраджує собі і в останніх своїх книгах. Роман-утопія “Прийдешня раса” – це розвиток ідей “Заноні”, оформлений з допомогою певних сюжетних елементів, запозичених з “Подорожі до центру Землі” (1864) Ж. Верна. Це віра автора в якихось “надлюдей”, покликаних змінити на землі звиродніле людство. Головний герой роману “Кенелм Чіллінглі” – останній варіант героя на кшталт Пелема чи Деверьо, але більш меланхолійного і збагаченого життєвим досвідом самого автора. У цій книзі, як і раніше, письменник майстерно переплітає сентиментально-романтичні настрої з тверезими реалістичними замальовками побуту, ледь прикрашеними гумором. Українською мовою повість Булвер-Літтона “Несамовитий дім” вийшла друком у 1929 р. у Львові у перекладі Б. Полянича.

В. Вахрушев

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
БУЛВЕР-ЛІТТОН, Едуард Джордж