Одного бідняка нестаток довів до крайності, і пішов він у носії.
Якось раз почув він, що у Стамбулі не вистачає носіїв і заробляють вони непогано. Розв'язав бідняк перебратися у Стамбул, поселився там і невтомно тягав ваги. За послуги йому платили щедро, і у нього скопилося сто дукатів. Став носій роздумувати: "У себе на батьківщині на сто дукатів я напевно зможу завести торгівлю. З якої статі надриватися, тягати ваги, якщо можна й легше жити? Ось тільки зароблю собі на зворотну дорогу, а ті гроші, що зібрав, віддам поки на збереження якій-небудь ушанованій людині".
Довго носій доглядав підходящого людини й нарешті примітив старого ходжу, хазяїна багатої крамниці.
"Ось надійна людина, - подумав носій. - Уж у таких руках можна залишити гроші". Подумав і ввійшов у крамницю. А хазяїн запитує:
- Що тобі потрібно?
Носій попросив ходжу побрати на збереження до його від'їзду сто дукатів:
- Гроші дісталися мені тяжкою працею, а за збереження заплачу, що покладене.
Ходжа з полюванням погодився прийняти гроші, сказавши, що не побере за зберігання ні гроша, і ще додав, що дуже багато довіряють йому свої гроші. Носій витягся з кишені сто дукатів і віддав їхньому ходжі, а сам відправився заробляти гроші на дорогу назад.
Та ще якийсь час тягав носій ваги по Стамбулі й прикопил грошей. Тепер йому з лишком вистачало на дорожні витрати. Тоді він пішов до ходжі за своїми грішми. Увійшов у крамницю, привітався й просить повернути йому сто дукатів.
- Які ще сто дукатів? - накинувся на нього ходжа й, вилаявши по-всякому, виштовхнув геть.
Зазасмучувався носій, побрів ладь і у роздум зупинився на розі вулиці. Помітила його з вікна якась пані й послала за ним служницю. Служниця й покликала його до своєї ханум. Носій подумав, що його пошлють знести що-небудь, і пішов за служницею. Приходить, а ханум йому й говорить:
- Мені здалося, що ти чимсь засмучений, ось я й розв'язала довідатися, що з тобою струсило?
Розсердився носій.
- Відв'яжися від мене, жінка, зі своїми розпитами, однаково ти мені не допоможеш!
- А може бути, і допоможу. Тільки поясни мені, у чому справа. Носій розповів ханум усе один по одному: як приїхав у Стамбул, як віддав дукати ходжі на збереження й що із цього вийшло. Вислухала носія жінка й говорить:
- Допомогти твоєму горю дуже просто! Я догадуюся, про якій людині мова йде. Почекай небагато, я зараз одягнуся, і ми разом вийдемо на вулицю. Ти підеш спереду, а я за тобою. Як тільки побачиш крамницю ходжі, укажи на неї пальцем, я ввійду туди, а Незабаром - і ти слідом за мною й попроси повернути сто дукатів. Ось побачиш, ходжа негайно віддасть тобі твої гроші. Пані одяглася, і вони пішли, як умовилися. Підійшли до крамниці, носій подав знак і став чекати.
Ханум увійшла у крамницю й насамперед привіталася з хазяїном.
- Селям алейкум! - відповідає їй ходжа й подає стілець. - Прошу, ханум, присядь!
Коли ханум передихнула з дороги, ходжа запитав, що їй завгодно.
- Прагну попросити тебе про послугу, - відповідає ханум, - тільки заприсягнися, що ні словом нікому не згадаєш про нашу розмову. Ходжа пообіцяв дотримати таємниці й завірив, що з радістю зробить для ханум усе, що можливо.
- Я була замужем за одним іменитим сановником, - сказала ханум. - Чоловік мій умер і залишив після себе багато коштовностей і грошей, - усього на чотири або на п'ять тисяч дукатів. Але після його смерті з'явилася тьма спадкоємців. А я ділити з ними спадщину не бажаю, ось і вирішилася попросити тебе сховати коштовності й гроші доти, поки влади не зроблять опис майна мого покійного чоловіка. За зберігання я тобі заплачу, що покладене, коли прийду забирати свої речі назад.
Ходжа зрозумів усе з першого слова й, тільки-но дослухавши ханум, викликнув, що із превеликим задоволенням виявить їй цю послугу, а за зберігання нічого з неї не побере. Отут у крамницю з'явився носій і зажадав свої гроші.
- Цю хвилинку, синок, - говорить ходжа. - А скільки ти мені давав?
- Сто дукатів! - відповів носій.
Ходжа відкрив скриню й відрахував носієві сто дукатів. Носій затис свої гроші у кулака й запитує:
- Скільки я тобі повинен за зберігання?
Але ходжа нічого з нього не побрав, і носій пішов зі своїми грішми із крамниці. Ханум, пообіцявши надіслати гроші й коштовності зі служницею, теж вийшла. Ходжа, дуже задоволений зворотом справи, чекає-чекає служницю. Чекав, чекав, - ні служниці не мабуть, ні коштовностей. Пройшов полудень, минув годину третьої післяполудневої молитви, зрозумів ходжа, що його обдурили, і став себе клясти, навіщо віддав носієві сто дукатів.
- Та треба ж мені було випустити з рук вірну сотню дукатів. А всі тому, що поласився я на більший куш.
Ходжа так убивався через ста дукатів, що зі злості відразу ж після години третьої молитви закрив крамницю, чого з ним раніше ніколи не траплялося, і замість того, щоб піти у мечеть помолитися аллахові, розстроєний, поплівся додому. А будинку сам не свій став метатися з кута у кут і усе розшпурювати. Побачила дружина, що чоловік не у дусі, і запитує його:
- Що з тобою, чому ти такий злий?
Тоді ходжа розповів своїй дружині про ханум, про носія й дукати. Жінка вислухала чоловіка й говорить:
- А по-моєму, справа легка поправити! Обіцяй тільки, що не станеш потім докоряти мені, і я завтра ж відберу у носія сто дукатів.
Ходжа заприсягся, що ні у чому не дорікне дружину, аби тільки вона виручила сто дукатів.
Ранком, ледве світло, ходжа пішов на базарну площу, а дружина за ним. Ходжа побачив носія, показав його своїй дружині й причаївся у сторонці; жінка, немов божевільна, підлетіла до носія, кинулася до нього на шию й заволала:
- Ось він, мій чоловік! Два роки тому він кинув мене із двома синами на руках, без гроша у кишені!
- Звідки у мене узялися дружина й діти, якщо я ніколи не був одружений? - викликнув носій.
Але жінка усе не вгамовувала й обсипала його докорами:
- Раз ти не прагнеш мене містити, давай розлучення! Підемо на суд до кадию!
- Я тобі не чоловік, - стало бути, і розлучення не можу дати, - відповідав носій.
- Ти, напевно, помилилася?
- Ти мій чоловік! - повторювала жінка. - Я тебе розшукую бог знає скільки часу!
На шум збіглася стража, носія зв'язали й відвели до кадию. Кадий розпитав жінку, чого вона домагається від свого чоловіка.
- Дорогою ефенди, - заблагала дружина ходжі, - нехай він містить мене й моїх дітей або дає розлучення!
Став кадий носія допитувати. Бідолаха носій, як не намагався, не міг довести, що він зовсім не чоловік цієї жінки. Та кадий присудив ошуканці одержати з носія сто дукатів відступного, адже, по мусульманському звичаю, чоловік повинен заплатити дружині при розлученні. Носій і так і отак противився, відговорювався, що немає у нього грошей, - нічого не допомогло.
Бідняк тим часом і справді весь свій капітал у ханум залишив. Упросив він кадия відпустити його за грішми. Кадий приставив до нього стражника й дозволив покинути зал суду.
Приходить носій до ханум, а вона його запитує, чому він знову невеселий:
Носій розповів їй усе один по одному й зізнався, що прийшов за грішми, - тому як повинен заплатити уявній дружині, щоб з нею розвестися.
Вислухала ханум носія й говорить йому:
- Отут усе дружина ходжі хитрить, так тобі її витівки тільки на руку. Ось тобі сто дукатів, ступай заплати відступного, одержи у кадия судову грамоту, що діти дійсно твої, а потім приведи їх до мене. Носій зробив усі так, як покарала ханум: заплатив сто дукатів відступного, одержав грамоту, побрав дітей і повів їх до ханум.
Уже й голосила дружина ходжі, вимагала, щоб носій залишив у спокої її дітей. Але кадий заявив, що носій має повне право надходити з ними за своїм розсудом. Носій привів дітей до ханум, вона їх погодувала, а біднякові веліла наступного дня з ранку зайти за дітьми й відвести до глашатая, щоб той продав їх з торгів.
Не встигнула дружина ходжі переступити поріг свого будинку, а він уже біжить їй назустріч:
- Ну як, виручила дукати?
- Дукати виручила, зате дітей втратила!
Зажурився ходжа, як почув отаку звістку, але нічого змінити вже був не у силах.
А носій у покладену годину прийшов до ханум. Вона його напучувала такими словами:
- Побери дітей, відведи їх на базарну площу й вели глашатаєві призначити для початку за обоє хлопчиків сто дукатів. А я теж прийду на площу й буду набивати ціну й не поступлюся дітей їх батькові. Коли ж настане настав час припинити торги, я подам тобі знак.
Носій забрал дітей, відвів їх на базарну площу глашатаєві й велів продати хлопчиків з торгів за сто дукатів. Глашатай повів дітей по Стамбулі, на ходу викрикуючи ціну. Ось проходить він повз крамницю ходжі. Батько відразу довідався своїх дітей, вискочив на вулицю й закричав:
- Накидаю ще один дукат!
- Сто один дукат! - закричав глашатай і повернув назад на базарну площу, де його чекала ханум.
- Хто дозволяє собі над дітьми насміхатися? - викликнула вона. - Даю п'ятсот дукатів!
Глашатай викрикує ціну, запропоновану ханум, і поспішає до крамниці ходжі.
- Накидаю ще один дукат! - перебив його ходжа-прочанин. Глашатай крикнув у весь голос:
- П'ятсот один дукат! - і покрокував до ханум.
- Тисячу дукатів! - сказала вона.
Глашатай кинувся до крамниці оголосити останню ціну, а ходжа знову додає один дукат.
- Тисячу один дукат коштують ці два хлопчики! - закричав у усі горло глашатай.
Чує ханум, що ходжа знову додав усього тільки один дукат, і так йому відповіла:
- Півтори тисячі дукатів!
- Півтори тисячі дукатів! - відгукнувся глашатай, і голос його дійшов до вух ходжі, і як і раніше батько набавив один дукат. Глашатай оголосив:
- Тисяча п'ятсот один дукат!
- Хто це дозволяє собі над малими дітьми насміхатися? - знову почувся голос ханум. - Даю дві тисячі дукатів! Глашатай викрикнув нову ціну, і старий ходжа здивував:
- Цікаво знати, доки буде тривати це суперництво? Але від своїх дітей не відступишся, і ходжа підняв ціну ще на один дукат.
Глашатай повернув назад, сповіщаючи про нову ціну.
- Дві тисячі п'ятсот дукатів, - викрикнула ханум.
Глашатай проголосив її ціну й побіг до крамниці. Довідався ходжа, як підскочила ціна, і вжахнувся, але відступитися від своїх дітей не міг і знову додав один дукат.
Отут ханум підкликала до себе носія й веліла поступитися дітей тому, чиє слово було останнім. Носій так і сказав глашатаєві, а той відвів дітей до ходжі й, одержавши за них дві з половиною тисячі й один дукат, вручив гроші носієві. Носій пішов до ханум, кинув гроші до її ніг і сказав:
- Ось усе, що у мене є! Побери гроші собі, а мені дай з них сто дукатів!
Здивувалася ханум і говорить:
- Гроші належать тобі, я нічого не поберу. Бери дукати так негайно покинь Стамбул, а то не виберешся звідси живим. Носій від усього серця подякував ханум, у той же година виїхала на батьківщину й прожив там у достатку й щастя до самої смерті.