Біографія Багряного Івана

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін) вписав своє ім’я в історію як найвидат-ніший письменник-емігрант з Радянського Союзу.
Українська інтелігенція так званої “старої” еміграції виїхала за кордон під час національно-визвольного руху 1917-1920-х років, а Іванові Багряному довелось “жити під окупантом”.
Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-маляра.
У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Красно-пільській художньо-керамічній школі.
Дванадцятирічний Іван Багряний, син охтинського маляра Павла Лозов’ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-росїйської війни, а згодом – громадянської. На його очах більшовики спочатку вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч – діда, 92-річного пасічника, якого хлопчик так любив (їх кололи багнетами, стріляли з револьверів). Ця смерть страшенно вразила хлопця. До того ж ще одного дядька вислали на Соловки, звідки той не повернувся. Ці спогади бентежили письменника все життя, а в душі народжували протест.
У 1922-1926 рр. Іван викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників “Плуг”. Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував

у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету.
Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе “політично неблагонадійним”. По-перше, “сумнівна” ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах “Глобус”, “Життя й революція”, “Червоний шлях”, “Плужа-нин”. По-друге, він товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.
Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій “До меж заказних” (1927), поему “Аве Марія”, роман “Скелька”, що дало йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний “антирадянським поетом” та “куркульським ідеологом”.
У романі у віршах “Скелька” (1928) І. Багряний використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного “До меж заказаних”, яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки “В поті чола” і “Комета” потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему “Аве Марія”, де в присвяті розмістив таке звернення: “Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор”. Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва “САМ”. Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись не поміченим владою.
У 1930 р. харківське видавництво “Книгоспілка” видало роман у віршах “Скелька”. Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики – “Скельку” було конфісковано. Наступного року з’явилась нищівна стаття “Куркульським шляхом”, яка свідчила про наміри влади іцодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.
У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колегВ. ПоліщукаіО. Слісаренка “за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці…”, засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).
У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі “Тигролови”). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі “Сад Гетсиманський”).
В. Винниченко назвав роман “Сад Гетсиманський” “великим, вопіющим і страшним документом” радянської дійсності та сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування головного героя в слідчому ізоляторі, у в’язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у “квітучій Країні Рад” (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом “Архіпелаг ГУЛАГ”).
У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету “Голос Охтирщини”, після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.
Друга світова війна дала “вихід” на Захід через фронт і табори, через категорію “остарбайтера” й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались емігрантами.
У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.
У січні 1944 р. написав, перебуваючи у Тернополі, поему “Гуляй-Поле”, в 1945 р. заснував газету “Українські вісті”. При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема “Україна”, “Прометей”, в яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у СІЛА перетворився на об’єднання українських письменників “Слово” з центром у Нью-Йорку.
У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.
Памфлетом “Чому я не хочу вертати до СРСР?” (1946) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одну людину.
У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932-1933 років, цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі.
Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: “Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на “родіну””.
У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).
Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і часу, а головне – забирала його здоров’я, бо наживала йому численних ворогів. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП. Але, з другого боку, організована Багряним УРДП допомогла йому видавати й поширювати його твори іноземними мовами, зокрема “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”.
У своїх поезіях (книжка “Золотий Бумеранг”, 1946), драмах (“Генерал” – 1948, “Морітурі” – 1948, “Розгром” – 1948), а також у прозових творах “Тигролови” (1944), “Сад Гетсиманський” (1950), “Огненне коло” (1953), “Маруся Богуславка” (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину: всупереч геноциду – людина жива, Україна жива, нація жива!
За кордоном у 1944 році побачили світ романи “Тигролови” (у першому виданні – “Звіролови”), згодом – “Сад Гетсиманський” (1950), “Огненне коло” (1953), “Буйний вітер” (1957), “Людина біжить над прірвою” (1965), п’єси (“Генерал”, “Морітурі”, “Розгром”), поема “Антон Біда – герой труда”, збірка “Золотий бумеранг”, твори для дітей.
Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був щедро обдарований талантом. Про його вагу як письменника і діяча свідчить підписана псевдонімом книжка радянських нападок на Багряного “На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного”, яка вийшла в 1963 році, перед смертю письменника.
Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).
Письменника посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Біографія Багряного Івана