Бик Олексій Вірші
Олексій Бик
Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,
Тільки слово як слово, струна як струна,
Так якого від мене вам треба рожна?
Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
Просурмила сурма : на війну, на війну!
Перекинулось небо та через плече,
Пригина до землі і пече, і пече.
Зачаділа свіча – парафіновий рай,
Світ поблід і зачах – поспішай, поспішай!
Тріпотять на вітру полотнища знамен…
Хто устане з колін, той і буде спасен!
Той і буде герой, хто поляже в снігу,
Хто спіймає
Розірвіть ланцюги – може, стане снаги,
А не стане снаги – переб’ють до ноги.
Передушать півсонних, закутих, сліпих,
Ми не люди для них, нас давити – не гріх,
Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму…
Я уперше, уперше послухав сурму!
Я задмухав свічу і в кишеню поклав
Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
Хто устане з колін, той і буде спасен!
На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі – імператори і лизоблюди,
Хай не слинять
На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.
На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів, що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу – я вип’ю її до останку.
ОДНІЄЇ НОЧІ
Ви думаєте, що я п’ю алкоголь,
Аби не думати
Про Вас?
Ні. Я п’ю,
Щоби стерилізувати свою душу
Від бактерій і вірусів,
Занесених до неї
Вашими
Брудними руками.
–
Дивіться на мене зверхньо,
Ви ж знаєте собі ціну.
…Мабуть, тому, що дотепер
Вже не раз її
Називали.
–
Якось,
Коли хто-небудь
З численних твоїх кавалерів,
В одному з багатьох
Шикарних та дорогих ресторанів
З пафосом голосно вигукне
До кельнера:
“Білого для дами!”,
Ти до болю захочеш,
Аби ці слова
Напівжартома сказав я,
Лежачи на підлозі
І даруючи тобі
Вірша.
–
Один ангел,
стоячи на Сьомому небі
і вертячи хвостом,
Коли світ був ще дитиною
семи днів від народження,
Сказав Отцю,
грішний у своїй гордині, що
Ангели летять з неба на землю,
і це символічно, бо помисли їх
Низькі та приземлені,
як і ті, кого вони бережуть.
А Отець відповів:
відтак ти будеш тим ангелом, що впаде,
аби єдиний раз
перелетіти з землі
на небо.
Відчинені вікна – протяг,
Навшпиньки заходить осінь,
Тихцем розплітає коси,
Знімає нечутно одяг.
Долоні кладе на плечі,
Очима знаходить очі,
Розпусні вуста дівочі
Шепочуть слова старечі.
Ми будемо знов коханці,
Ми знали про це обоє,
А я захворів тобою
І, певно, помру уранці
І, певно, так буде краще,
Ця осінь – проста повія,
А ти – моя безнадія
І вірші мої пропащі.
Ти вічна моя потреба…
Моя…І кривлю душею…
У час, коли буду з нею,
Я думатиму про тебе.
Очі до неба –
Рік добігає коло,
П’є за здоров’я
З хворими на проказу.
“Випий із нами!”…
Сяду, лайдак, до столу…
Зорі і люди
Гаснуть одного разу.
Вулиці крутять
Руки старим деревам,
Холод на шибці
Вибив татуювання,
Заспаний потяг
Рушив до міста Лева,
Шльондри й убивці
Вийшли на полювання.
…Гніт догорає,
Кілька хвилин – і спати,
В сни перелити
Кожну окрему фразу,
Вершник епохи
Скорбно міняє лати…
…Зорі і люди
Гаснуть одного разу.
Це тільки слова,
Від яких починається тиша,
Лиш пальці судомно
Ламають об стіл олівець –
Безглуздий початок,
Який означає кінець…
Триматись в руках,
А істерика буде пізніше.
Даремні дзвінки –
На секунду зізнатись у тому,
Ганебна утеча
Лишає іще один шанс,
Бухикає серце,
Гримить, як старий диліжанс,
І кожен акорд
Переходить в смертельну утому.
…Це просто слова –
Розірвати листок і спалити,
Папір і вірші
Подарують ще трохи тепла,
Усе догорить,
Перетліє і стане – зола,
Ми будем – вітри,
Одночасно убивці і діти.
Це тільки слова,
Від яких починається тиша,
Лиш пальці судомно
Ламають об стіл олівець –
Безглуздий початок,
Який означає кінець…
Триматись в руках.
А істерика
Буде пізніше.
Дощеві ніжні пальці скрипаля
Торкнуть струну ледь чутно серед ночі.
І стане сон як марева дівочі,
І похитнеться стомлена земля.
Осінні недописані листи…
На вікнах тіні чорні, ніби грати,
Шепоче ніч про щось – не розібрати…
Додолу одяг. Тільки я і ти.
Я не знаю
Й боронь мене боже дізнатись колись,
Що чекає на нас,
Як остання дограє касета…
Ти цілуєш мене через фільтр
Однієї на двох сигарети,
Ніби сонце і небо:
Зустрілись – і знов розійшлись.
Може, в цьому є ми –
Нестабільність як спосіб життя,
Хрипкий голос пітьми
Пребанальні нашіптує речі,
Гори слів не про те і не так
Тягарями калічать нам плечі,
І вірші на папері – як жовтогазетна стаття.
Може, в цьому є сенс
І надія на кращий фінал –
Ми йдемо і йдемо
Врізнобіч по одній паралелі,
Партитура і вірші горять,
На картинах підмокли пастелі…
Наше грішне життя –
Одночасно театр і вокзал.
Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось –
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.
Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.
Гомоніли думки,
Роз’їдала корозія спокій,
У кишені – любов,
У легенях – придушений крик…
…Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся – і зник…
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.
За всі гріхи отримано сповна
І ніби всі оплачено рахунки…
Акторів і статистів – за лаштунки,
Я хочу, щоб лишилась ти одна.
Дійти до крапки, вийти за рядок…
Усі слова – бліді і недолугі,
Крізь тіло – струм високої напруги,
Спіраль життя закручує виток,
І я ступаю знов на манівці,
Я чую смак вже випитого трунку…
Акторів і статистів – за лаштунки,
Лиш ти і я – при самому кінці.
Не навчившись до часу
Іти в безкінечну дорогу
(Через ріки – уплав,
Перед тим попаливши мости),
Я зійду на узбіччя,
І значить – не буде нічого,
Далі йтимеш без мене,
А без мене тобі не дійти.
Тільки солі від сліз
Будуть довго лягати на вії,
Будуть ночі безсонні
І подумки будуть листи…
Я піду в інший бік,
Бо інакше не вмів і не вмію,
А ітиму без тебе.
А без тебе мені не дійти.
І знову ніч. Неспокій та печаль
Удвох собі мандрують битим шляхом,
Квилить осіннє небо сірим птахом,
Простягши до землі дощу вуаль.
Холодна пам’ять впала на чоло,
Щемливить очі болем потаємним,
В моїй кімнаті – порожньо і темно,
І щастя ніби зовсім не було.
…І ніби зовсім не було мене.
Спинити все. До ранку не дожити.
…Дерева піднімають мокрі віти…
Запівніч вітер стихне. Дощ мине.
Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка –
Підсвідомих вагань роз’їдає одвічна іржа…
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Ремарка,
Де про нашу любов
І прогулянки лезом ножа?
Ви не знали того,
Ви ніколи нічого не знали –
Ні думок, ні проблем,
Від яких не заснеш уночі,
Просто так, мимохідь,
Ви до себе мене прикували,
Почепили замок
І закинули в море ключі.
Ви вдавали себе…
Сподіваюсь, хоч трохи для мене…
Ви писали себе –
Я для Вас і струна, і мольберт…
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Верлена?
Там про нашу любов,
Але я вже заклеїв конверт…
Котився світ – хитало і несло,
І калатало об небесні сфери…
Усе життя – омана і химера,
А ти – моє останнє ремесло.
Котився світ, тріщали ободи,
Трухлява правда сипалась під ноги,
Не нами обиралися дороги,
Та наші залишаються сліди.
Котився світ – кидало врізнобіч,
А нас іще розкидало у часі,
Ми знову залишились у запасі
І на узбіччі, та не в тому річ.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)