Бережний Василь Павлович Така далека подорож Чамхаба
Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 350-364.
І
Чамхаб одразу впізнав цю будівлю й зійшов з рухомої стрічки на тротуар. Перед ним, віддалік від траси, лежав велетенський сірий камінь, схожий на мозок людини: дві півкулі, звивисті борозни.
“Штукарство, – подумав Чамхаб, відчувши глуху неприязнь і до самої будівлі, й до установи, розташованої в ній. – Електронний архів… пам’ять… Але ж можна б не так претензійно…”
Зрештою, підстав для невдоволення
Чамхаб став, заклавши руки за спину, і довго розглядав химерну будівлю. Розумів: це його обов’язок – віддати всю, яку має, інформацію електронному мозкові, але якесь несподіване почуття тривоги і страху втримувало його. Раз по раз у сірій будівлі розсувалися округлі двері – туди заходили й звідти виходили люди, а він усе стояв із міцно зчепленими за спиною руками й дивився. Думки його були далеко. Пригадалися науковці Космоцентру – і жаль, і розчарування відбилися на їхніх обличчях, коли, дійшовши до найкритичнішого моменту в експедиції, він сказав, що нічого не пам’ятає, нічогісінько! Вони перезирнулися, знизали плечима. Що ж, мовляв, не пощастило, може, капітан психічно травмований… Чамхаб почував себе так, ніби завинив перед цими людьми, і не лише перед ними, завинив перед усім людством, хоча, звичайно, ніхто ні в чому його не звинувачував. І тоді він сам запропонував скористатися електронним мнемоскопом. Усі полегшено зітхнули, а дехто навіть не стримав радісної посмішки: він угадав їхнє невисловлене бажання! Запропонувати йому навряд чи хто зважився б: це було б неетично. А якщо він сам… Розмова закінчилась в атмосфері справжнього ентузіазму. Мнемоскоп допоможе розкрити таємницю, зазирнувши в найдальші зони пам’яті!
А тепер ось він завагався. З-під насуплених брів позирав на химерну будівлю й… шкодував, що висловив таке поспішливе, легковажне рішення. Хлопчисько!
Це нагадувало шахову партію в її кульмінації. Від того, який хід він зробить зараз – а це в його волі, – залежатиме все. Чамхаб гірко посміхнувся – знову постало прокляте гамлетівське запитання: бути чи не бути?
Різко обернувшись, пішов до тротуару.
Ступив на ближчу стрічку, потім на суєідню, а далі вже на середню, яка мчить з найбільшою швидкістю. Тут було чимало пасажирів, та все-таки знайшлася вільна трапеція, на яку можна спертися. Стояв, намагаючись ні про що не думати, спостерігав обличчя, особливо жіночі, поглядав на деякі оригінальні будівлі, сквери і парки, що пропливали мимо. Як гарно жити на Землі! Щоб це фізично відчути, треба побувати в космосі… Так… Тепер йому в сто крат рідніші оці незнайомі обличчя, оці очі, що так і променяться думкою та відчуттям. Але що їм до того, чи все він пригадав із своєї подорожі, чи ні? Головне ж відомо: знайдено планету, на якій буяє життя, хоч і в нижчих формах. Та це ще й краще, що там немає мислячих істот – можна заселяти!
Немає… А що, коли є? Хіба він може дати однозначну відповідь на це питання?
І знову сумніви обступили Чамхаба, і в голові зчинився такий сумбур, що неможливо було зосередитись. Пропустив майдан, де мав перейти на Морську трасу, довелося повертатись зустрічними стрічками, іти підземними переходами. В людському тлумі він поволі заспокоївся й твердо вирішив: як скаже Анжела – так він і вчинить.
Думка про Анжелу, ніжну, чарівну, найкращу дівчину в світі, наповнила радістю його серце. Те, що вони, двоє з п’яти мільярдів людей, знайшли одне одного, Чамхаб вважав щасливим подарунком долі. Мало того, що Анжела напрочуд красива, і саме тією красою, яка хвилює, притягує його, вона імпонує йому духовно. В них споріднені погляди на життя, на світ. Ба навіть поточні події майже завжди викликають в них однакову реакцію. Вони розуміють одне одного з півслова. “Анжела – моє alter ego[1]”, – думав Чамхаб, і його очі поблискували щастям, йому подобалось, як вона ходить, як говорить, трохи розтягуючи слова.
Тенісні корти, де Чамхаб сподівався зустріти Анжелу, розташовані на Спортивному острові, спорудженому за кілометр чи півтора від берега. Туди веде тунель, на зразок метро, устаткований такими самими ескалаторами, як і вулиці міста. Наближаючись до вертикального підйомника, Чамхаб несподівано подумав: а що, коли Анжела скаже “не треба”? Впіймав себе на тому, що в глибині душі рішення майже склалось, Анжела тільки мусить санкціонувати. Гм… Як скаже – так і буде… А що, коли вона раптом…
Підйомник виніс його в сонячну купіль. Дихалось легко, здавалось, повітря відчувається на смак. На що вже в космічному кораблі добре працюють кондиціонери, та хіба вони можуть дати таке цілюще повітря? Хоч як прагнули конструктори острова за допомогою металу й пластика вирватись із обіймів природи, це їм не вдалося. Природа тримає всю цю споруду разом з людьми в долонях моря і неба…
Анжела помітила його ще здалеку, привітно махнула рукою. У білому спортивному костюмі вона здавалась ще кращою. Змахнула ракеткою граціозно й водночас енергійно – удари по м’ячу були сильні, мов постріли.
Сівши з краю порожньої трибуни, Чамхаб спостерігав за її грою, суперниці ж не бачив, наче її й не було.
Та ось тренування скінчилось, Анжела підійшла, втомлено ступаючи по гравієвій доріжці. На засмаглих щоках блищали краплини поту.
– Ну, як? – спитала, сідаючи поруч, і в очах її на мить з’явилась тривога.
– Ніяк… поки що.
Анжела кинула на нього запитливий погляд, і в тому погляді було стільки дитячої цікавості, що Чамхаб не міг стримати посмішки.
– Розумієш, був я коло того “мозку”… Знаю, що треба випити цей келих, але… боюся. Вони ж видобували інформацію у вмираючих або щойно померлих… Можуть бути несподіванки – вони самі попереджали… – Чамхаб помовчав, йому не хотілось розвивати цю тему. Потім сказав невизначено: – Тут є над чим поміркувати.
– Ходімо прогуляємось, – враз посерйознішала Анжела.
Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебільшого про всякі дрібниці, лише не про електронний архів, полишили цю тему підсвідомості.
Купалися, стрибали з вишки. Чамхаб захоплювався Анжелиними траєкторіями, – вона плавно, ніби в невагомості, летіла, простягнувши вперед руки, і, здавалося, якби забажала, то линула б отак понад хвилями аж до самісінького обрію, де вже здіймалась кармінна стіна. В нього так не виходило – плюхався в воду важко, як металевий злиток, а, виринувши, довго пирхав, неначе той морж. Анжела ще не сміялася так, відколи вони познайомились.
– Ану ще! Ще один стрибок!
І він знову підіймався на вишку, падав сторч головою, а, виринувши, пирхав ще дужче. Гралися, немов підлітки.
Відпочиваючи на воді, Анжела переверталася горілиць, розкидала руки хрестом і заплющувала очі. Потім казала, що, погойдуючись на хвилях в такій позі, вона поступово втрачає почуття верха й низу, і їй починає здаватися, що вона летить у космічному просторі, падає й падає поміж планетами й сонцями.
– Так можна і втонути, – обізвався Чамхаб.
– Можливо, – погодилась Анжела. – Та я вловлюю момент, розплющую очі, і все минає. А в тебе з’являлося таке відчуття в космосі?
Чамхаб замислився.
– Коли сидів за пультом, було. З’єднуєшся з кораблем в одно ціле, відчуваєш його гігантське металеве тіло, як своє… Кнопка, на яку ліг палець, сполучає твою нервову систему з електронними “нервами” агрегатів, і їх можна відчувати, як внутрішні органи. Цікаво?
– Цікаво, але страшно: людина зростається з машиною…
– Страхи ці перебільшені. Людина завжди залишається людиною.
– Будемо сподіватися.
Вечеряти в кафе Анжела не схотіла, натомість запросила до себе. Він, звичайно, був дуже радий і не приховував цього. Перспектива інтимної обстановки викликала в нього п’янку млость.
Анжелині батьки мешкали в невеликій, скромно умебльованій квартирі на другому поверсі. Стіл накрили на веранді, до якої заглядали молоді клени – при світлі їхнє листя видавалося ще зеленішим. “Космічний сирота”, як і слід було сподіватися, був у центрі уваги. Особливо опікувалася ним Анжелина мама – ще молода, балакуча жінка з лагідним обличчям. Батько – високий, худорлявий чоловік, один з операторів автоматичної підземної фабрики, яка виробляє взуття, – неквапливий у розмові, стриманий у рухах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)