Бережний Василь Павлович Гравіантена Івана Мудрого

Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 102-120.
І хто це знає, й хто про це
повіда?
Звідкіль цей Всесвіт народивсь
та виник?
“Космогонія” (збірник “Рігведа”). І.

Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гірки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.

Над Києвом пропливав сонячний день початку березня – у блисках, прозорій синяві, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повітря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурі, стривожені. Він – високий худорлявий чоловік у потертому пальті з рудим цигейковим коміром і такій же старій шапці – ступав рівно, як автомат, притискуючи опущені руки до боків і закам’яніло дивлячись уперед; вона ж ішла повільніше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка і замшеві чобітки надавали їй навіть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської церкви, що витикалися з-за кам’яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час від часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Нарешті він підійшов до чорної металевої огорожі, що тягнеться понад самісіньким краєм урвища, саме в тому місці, де її зигзаг вигинається в бік Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися манюсінькі, ніби іграшкові, машини, сновигали дрібненькі постаті.

– Мурашник, – сказав не обертаючись.

А їй ця панорама тішила очі – і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.

– Чого ти так… про людей, Іване?

Різко обернувся, наче його струмом ударило.

– Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму – от і живуть.

– Поглянь краще на Дніпро – яка краса! Острови, наче хмари…

– Краса, краса, – дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово. – Треба шукати першооснов, а не декорацій.

– А може, насамперед треба просто жити?

Ковзнув поглядом по її обличчю – посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімейного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.

– Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.

– О, ти завжди охоче філософствував, – обізвалася з гіркотою в голосі. – Не випадково ж хлопці прозвали тебе Мудрим.

– Я не ображаюся. Мудрість – не гандж.

Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.

– Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.

Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:

– А хто ж нам поверне… втрачені роки?

– Втрачені? – Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. – Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…

– Облиш. – Надія пересмикнула плечима. – Я вже чула про це… І не раз.

Мудрий насупився.

– Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.

“Справжній ізолянт, – подумала Надія. – Хоч в їхній лабораторії – чималий колектив, але він займається лише своїм…”

Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:

– Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.

– Та облиш…

– Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.

“Що з ним? – подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. – Він дуже змінився… Сьогодні якийсь особливо дивний”.

– Начитався детективів? – спитала з іронією.

Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.

– Якби ти знала, який прилад мені вдалося… – зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.

– Прилад?

– Еге. – Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. – Я сконструював Гравітаційну антену.

І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.

– Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я перший маю можливість нарешті одержати відповідь!

– Є така можливість? – знову не без іронії спитала Надія.

– Ось вона! – Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.

– Тобто?

– Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв’язок із центром Всесвіту.

Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?

– Центром Всесвіту? – перепитала. – О боже, яким центром?

– Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.

– Ну тоді…

– Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упорядкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…

– Ти зайнявся цитологією?

– Завдання стоїть ширше. Про клітину – це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відображена Суть. – Іван різко повернув голову і так поглянув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. – То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?

– Ти так говориш, наче я…. досліджую, – зітхнула Надія.

– Чи я не знаю твого фаху? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?

Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.

– От бачиш, – Іван кивнув у бік ротонди, – отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.

– І що ж, ця твоя антена…

– Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.

Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…

День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.

– Правда, гарно? – обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.

– Гарно… – сказав замислено. – Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Гравітаційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнайкраще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.

Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.

Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:

– Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.

Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмовилася й словом.

У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.

Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.

– Бачиш, як високо? – Іван кивнув у бік Лаври. – Дзвіниця – наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.

– Про що ти говориш? – здивувалася Надія.

– А ось про це все, – крутнув головою Іван, – про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.

– Але ж такі масштаби… – Надія поглянула на Сонце. – Експерименти проводяться все-таки в лабораторії.

– Може, це і є лабораторія, – твердо, без вагання сказав Іван. – Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно.

Бережний Василь Павлович Гравіантена Івана Мудрого