Бережний Василь Павлович Формула Космосу


Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 37-51.
I.

Кирило Федотович – сивоголовий обважнілий чоловік – вийшов з Виставочного павільйону глибоко замислений. На одутлому його обличчі промайнула іронічна посмішка. “Чи ти ба, яка метаморфоза, – пробурмотів сам до себе. – Космос йому ворожий!” Пристояв, поглядаючи на золоті бані Софії, що сяяли над бескеттям дахів, поєднуючи небо й землю, тоді надів захисні окуляри, поправив білу кепку на голові й похилитав униз до Хрещатика.

На виставці фантастичних картин, яку він щойно оглянув, є чимало цікавих полотен, і то не лише професійних митців, а й любителів. Біля картини “В глибинах космосу” Кирило Федотович ніс до носа зіткнувся з професором астрономії Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, і кожен подумав: “Як він постарів!” Кивнувши клинцем вилинялої борідки на картину, Присвятський сказав:

– А космос ворожий людині, ворожий життю!

Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному факті, що всі біологічні структури виникли і розвиваються, власне, в космосі. Та старий професор стояв на своєму, ще й підкреслив необхідність прищепити цю тезу якнайширшій молодіжній аудиторії. “З астронома, бач, став філософом. Ну що ж, на старості літ ми всі схильні пофілософствувати…


Але то пусте. “Космос ворожий життю…” Треба ж… Космос… Що ми про нього знаємо? – Кирило Федотович продовжував у думці полемізувати з Присвятським. – Структурні елементи, та й то деякі…”

Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованість Всесвіту, викресало в душі Кирила Федотовича іскри думок, давно забутих і пригаслих. Колись, у ті неймовірно далекі роки, коли ще тільки починалась його наукова діяльність, йому не давали спокою лаври того “сліпого жука”, який помітив кривизну простору і створив теорію відносності. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейнові! Коли беручкий аспірант думав про це, обличчя йому кривилося від зловтішної посмішки. А що, коли спостигнути світові зв’язки випаде на його долю? Не святі ж горшки ліплять! А сподівання такі були смачні на сніданок… Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслужений відпочинок, уже й інші фізики – європейські імена! – затихли, а ключа до єдиного всесвітнього поля так ніхто й не підібрав. Звичайно, з’являться нові Сізіфи… Кирило Федотович гірко посміхнувся: тепер, на схилі свого життя, після інфаркту, він уже знає, що це марнота марнот – оті честолюбні потуги.

Зупинився, підвів голову, ще раз поглянув на Софію – звідси, від готелю “Москва”, її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очі, – до Софії підступає сірий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львівському майдані спорудили торговельний центр… Отак спотворено краєвид! А все тому, що проектанти не зважають на викривлення простору. Де той Львівський майдан, а де Софія, а от бач… Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської – здається кривим, скособоченим, немов листок Мьобіуса. Відстані, простір…

“Кому потрібні ці мої внутрішні монологи? – враз подумалось Кирилові Федотовичу. – Театр одного актора і водночас слухача… Отак чвалає собі до Хрещатика старий emeritus[1] і замість того, щоб подумати, де купити оселедця, маракує про таємниці Космосу… Комедія, та й годі”.

Проте конфлікти з собою Кирило Федотович умів швидко залагоджувати, і до горизонтальних фонтанів, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранітних плит, підійшов майже цілком урівноважений. А подивившись на гладенькі потоки, в яких відбивалося призахідне небо, і зовсім заспокоївся. Космічні думки в його посивілій голові поступалися гастрономічним, тим більше, що до магазину рукою було подати.

Кирило Федотович перевальцем пішов повз колонаду консерваторії, перетнув у недозволеному місці вулицю Карла Маркса і попрямував у бік Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному крокувала ставна блондинка в білих босоніжках на високих каблуках і в білій сукні, з господарською сумкою в руці. Прокладаючи собі дорогу в натовпі, вона поглядала на зустрічних із стриманою гідністю, так, наче позувала перед телекамерою.

Саме за цією жінкою зайняв чергу у рибному відділі Кирило Федотович. Йому дуже не хотілося стовбичити в цих суточках, він і заглянув сюди для очистки совісті, щоб потім сказати собі: “Взяв би, та не було”. Але оселедці, як на те, були, і довелося вистоювати в тісноті й задусі. Черга посувалася повільно, бо, як завжди буває, багато хто, особливо жінки, займає кілька черг, а тоді підходить і заявляє: “Я тут стояла”. Та й продавці не дуже поспішають… Отож Кирило Федотович знічев’я почав собі прикидати, скільки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в дні, тижні, місяці, коли гульк – блондинка вже бере. Позирнув на годинника – минуло всього якихось сорок сім хвилин, а глянувши на гарний профіль жінки, на її пещені пальці, що сяйнули діамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папір оселедця, чомусь подумав, що їй сорок сім років. Сорок сім хвилин – сорок сім років… Дивно… Поки йому зважили, дама відійшла вбік, до столика, щоб загорнути покупку. І раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи із сумки папір, вона впустила на підлогу кілька аркушів. Кинувся підіймати – де й спритність взялася у старого емерита! Одна старша жінка, побачивши, як він нагинався, відставляючи при цьому ногу, іронічно похитала головою, мовляв, джентльмен знайшовся! Інші насмішкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати місце галантному пенсіонерові. А Кирило Федотович підняв ті аркуші і раптом застиг, помітивши, що вони всуціль списані формулами. Його вчене око відразу побачило рідну стихію: тензори, від’ємні ймовірності, скаляри…

– Я перепрошую, – звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, – тут… формули.

Жінка посміхнулась – може, за звичкою, а може, з його кумедної постаті: незнайомий сивоголовий чоловік стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якій тремтіли два аркуші, в очах у нього світився не то острах, не то подив.

– Так, я знаю. – Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слідом. – Це чернетки мого покійного чоловіка…

– Чернетки! – вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарі не було натовпу, а тільки вони вдвох. – А він… чим займався, якщо не секрет?

Кирило Федотович то підносив аркуші до очей, то розмахував ними – аж лопотіли на вітрі.

– Він був математиком, – сказала жінка, не повертаючи голови і дивлячись перед собою. – А потім захопився фізикою та космо… космо…

– Космогонією? – підказав Кирило Федотович, і серце його тенькнуло, вийшовши з-під контролю електронного водія ритму, на щастя, ненадовго, всього на кілька ударів.

– Ага, здається, так. Оце ж і підірвало йому здоров’я, бувало, цілі ночі просиджував над тими дурними формулами… Ні в театр, ні в кіно. Та навіть футбол не дивився! А на іменини? Кілька років ні до кого й ногою! Відлюдником став, уявляєте?

Кирило Федотович уявляв. О, як він добре відчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподівався упіймати Всесвіт густою сіткою формул! Хіба він сам, Кирило Федотович, не віддав тьму ночей пошукам всезагального зв’язку світобудови?

А жінка, відкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловік занедбав сім’ю – що їй не приділяв уваги, то це ще півбіди, але навіть про доньку не потурбувався, коли вступала до інституту, ну й не пройшла… В голосі її звучала затаєна образа.

– Скажіть, а цей рукопис… – нетерпляче перебив її Кирило Федотович, – зберігся?

– Ну… не весь. Я трохи зужила… Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те…

– Я вас дуже прошу… Хотів би познайомитись…

Дама простягла руку і, мило усміхнувшись, відрекомендувалась:

– Віолетта Михайлівна.

– Та ні, я… Нетреба, – розгубився Кирило Федотович. – Хотів би з рукописом познайомитись…

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упіймав її, торкнувся вусами пещених пальців, і ніздрі йому заповнив запах духів та оселедця.

– Ну, то не треба, – відсмикнула руку Віолетта Михайлівна.

– Не гнівайтесь, Віолетто Михайлівно, це моє прізвище – Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

– А-а… – здивувалась жінка. Потім обличчя її посвітлішало. – І треба ж – Нетреба…

– А ваше?

– Мій покійний чоловік – Чаєцький.

– Чаєцький? Чув. Деякі праці читав. Не знав тільки, що він… уже не живе.

– Його вбили оці формули. – Віолетта Михайлівна кивнула па листки, які тримав у руці Кирило Федотович. – Глядіть, щоб і вас…

Кирило Федотович вибачливо усміхнувся.

– Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Віолетто Михайлівно, і якщо ви дозволите… Не подумайте, що я посмів би привласнити авторство… Якщо вдасться підготувати публікацію, то тільки під його іменем.

– Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик… – Віолетта Михайлівна розкрила сумку, вийняла ті два аркуші, якими обгорнула оселедці, і віддала їх старому вченому. – А решту… Запишіть телефон, домовимось.

Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик сутінки, проте ліхтарі ще не світились.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Бережний Василь Павлович Формула Космосу

Categories: Твори з української літератури

Links