Бережний Василь Павлович Ефемерида кохання

Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 270-278.
І

У великому місті, що розкинулось під прозорим склепінням у кратері Шіллера, сталася надзвичайна подія. Коли численне його населення рушило до своїх їдалень на обід, жодні двері не розсунулися, ніде не прозвучало з мікрофонів таке звичне: “Ласкаво просимо! Смачного!” Обідів не було. Такого ще не траплялось, відколи люди побудували міста на Місяці. Нечувано! Дивно, дуже дивно!

Кожен реагував на це по-своєму. Одні тільки

знизували плечима, інші грюкали в двері, гадаючи, що то зіпсувалися автоматичні пристрої, знайшлося й чимало таких, що весело сміялися з тієї пригоди.

Але всім було цікаво дізнатися: що то за причина, що ціле місто лишилося без обіду?

Незабаром по телебаченню оголосили: це сталося внаслідок того, що черговий кулінар колега Никон так замріявся, що забув задати програму електронній машині “Апетит”, і вся система після сніданку не працювала. Отак і сказали: “Замріявся”. Не почали вигадувати, що, мовляв, захворів чи допустив якийсь там недогляд, а просто замріявся.

Подія ця розвеселила все місто.

Довго після того по радіо і телебаченню передавалися жартівливі пісні, вірші, навіть цілі поеми; газети друкували гуморески, фейлетони, пародії, епіграми, шаржі; окремими брошурами з’явилися дисертації, наукові розвідки і дослідження, кіножурнали і повнометражні фільми-комедії, драматурги написали п’єси, режисери їх поставили, а любителі пензля так постаралися, що довелося спішно будувати новий виставочний павільйон, щоб розмістити їхні полотна. Жоден мешканець міста – і це треба підкреслити: жоден! – не лишився осторонь, а так чи інакше відгукнувся на цю подію. Та й не дивно, бо, з одного боку, кожен у вільну годину займається якимось видом мистецтва (а то й кількома), а з другого, – подія порушила добре заведений, десятиліттями усталений механізм життя.

Никона безперервно атакували: будь ласка, виступи на сцені, знімайся на студії, позуй художникам, проаналізуй перед науковцями свої переживання і т. д. Усім, бач, весело.

Тільки бідному Никонові було не до сміху і жартів. Зачинився, сховався від усіх. Протягом довгого місячного дня не з’являвся в громадських місцях, не прогулювався в скафандрі за прозорим склепінням міста, хоч усі знали, що він любив там поблукати в товаристві своїх друзів. Більше того, Никон вимкнув у своїй квартирі відеофонні екрани, і невідомо було, що він робить вдома.

“Впав у протиріччя, – подумав один із його друзів, філософ і астроном, якого за широке чоло прозвали Сократом. – Зернина Всесвіту хоче самоізолюватись?” – І вирішив провідати Никона.

Славетний кухар зустрів свого друга з похмурою стриманістю, певне, гадаючи, що й цей замислив якийсь опус, але, переконавшись, що Сократ зайшов “так собі”, пожвавішав, хоча задума не сходила з його обличчя. Деякий час вони сиділи за столиком мовчки. Потім розговорилися.

– А ти знаєш, – Никон жалісливо поглянув на Сократа і глибоко зітхнув, – тільки автор першої інформації і був близький до істини. Я таки замріявся! Мене тоді полонили спогади – спогади про неї, зрозумій…

Оте “неї” Никон вимовив з притиском, протяжно, вкладаючи в те слово і радість, і біль, і смуток. Чого-чого, а цього Сократ не сподівався.

– Невже ти, – недовірливо спитав він, – невже ти закохався?.

Певне, сам він не зазнавав цього почуття і, мабуть, не дуже-то й вірив, що воно існує в природі.

– А чого ж критися, – розвівши руками, усміхнувся Никон, – таки закохався!

– А… а який зміст вкладаєш ти… в це поняття?

Никон розсміявся:

– Поняття! Ех ти, філософ… Тобі все – поняття та категорії…

Він знову зітхнув і натиснув одну з кнопочок, прихованих на орнаментованому вінчику круглої дошки столика. Полилася тиха музика. На стінах виникли весняні степи. Легкий туман покриває землю. Та ось пробиваються джерельця, дзвенять струмки, ламаючи сонячне проміння на блискітки, вируючи, повнячись радістю. Картини плавно змінюють одна одну. І ось уже не струмки й не ріки, а ціле море – широке, глибоке – ховає в собі Сонце, як велетенське гаряче серце. Воно сяє в глибині, проймає світлом синю товщу, а над нею виблискують великі зорі. Та ось важкі темні хмари закривають усе. Налітає вітер – передвісник бурі, – тонко, щемливо голосить у травах, глухо стугонить понад хвилями. Розпач, біль, туга.

Музика раптом обвалилася – наче якась скеля.

Сократ сказав:

– Що ж, це ефектно. Сам записав?

– Так.

– А я й не знав, що ти такий оригінальний композитор…

– Я не композитор, – заперечив Никон. – Я просто закоханий. – І йому раптом стало і шкода чогось, і образливо, а чого шкода і на кого образився – і сам не знав.

– Але все-таки, що це означає? – Сократ поглянув на свого товариша з непідробною дитячою наївністю. – Що значить “кохати”?

Никон не знав, що відповісти. Ну, як, наприклад, пояснити дальтоніку, що таке зелений колір?

Встав, походив по кімнаті, як нетерплячий тигр у клітці. Зупинився навпроти Сократа, притулив руки до грудей.

– Ну, як би тобі сказати… Я її так люблю, так люблю…

– Загальні поняття.

– Я б її на руках носив…

– Не думаю, що їй це було б приємно і зручно.

– Цілував би її, цілий день не спускав би з рук і цілував.

– Дурниця, – заперечив Сократ. – Ну, що в тому приємного: притулити губи до губів чи до щоки?.

Никон замахав руками:

– Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!. Мені радісно, що вона є на світі!

– Самонавіювання, – спокійно констатував Сократ. – Дівчата всі однаково ходять – спортивна ж програма одна.

– Ех ти!. – безнадійно махнув рукою Никон. – Це важко зрозуміти, це треба відчути…

– Я розумію одно: інстинкт продовження роду. І навіщо всі оці красивості, всі “охи” та “ахи”? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрілилися, вішалися, топилися, гамселили одне одного, різалися, випікали кислотою очі, пробивали черепи, отруювали себе міцними напоями, ковтали дим, божеволіли, дуріли, чманіли і замріювались. Так то ж були відсталі, можна сказати, дикі істоти! Прокидався інстинкт продовження роду і пробуджував багато інших тваринних інстинктів. Соромся, Никоне! Усвідомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!

Ця тирада не справила на Никона ніякого враження.

– А я, знаєш, оце випив би з досади міцного вина… – задумливо промовив він. – Отакого ото, як викопали археологи на Кавказі.

– Бачиш, бачиш! – жахнувся Сократ. – Ти опускаєшся до рівня стародавніх людей! Але яка в тебе досада? Ти ж доводиш, що це радість – закохатися! Об’єкт твого кохання також закоханий, звичайно?

– Так. Але в іншого.

– Он воно що! – аж засміявся Сократ. – Ланцюгова реакція! Але цьому можна зарадити.

– Як?! – з надією в голосі спитав Никон.

– А дуже просто: забудь її. Забудь, і все. Нащо про неї думати, коли вона думає про іншого, а той інший, певне, ще про іншу, а та в свою чергу…

– Не дотепно, – перебив Никон.

– Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегідь визначена орбіта: захоплення, обожнювання, звичка і, нарешті, – байдужість. То чи не краще пришвидшити еволюцію цього поняття і – забути?

– Це тобі легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумій – неможливо! Я б оце не то що на ракеті – на крилах полетів би до неї на Землю… Вона працює в Заповіднику природи на Україні.

Сократ лагідно усміхнувся і встав. Підняв сріблясту штору, що закривала прозору стіну, і деякий час дивився на місто. Рухомі стрічки тротуарів несли в різних напрямах сотні, тисячі людей, контури будівель – то ламані, то хвилясті – спадали за обрій, а крізь гігантську півсферу, що захищає місто від космічного холоду, ллється дощ сонячного проміння.

– Поглянь, Никоне, он там біліє, іскриться горбатий дах. То Центр здоров’я. Там виліковують усі хвороби.

– Я здоровий, нащо мені той Центр?

– Ні, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналізатори дають неправильну картину дійсності.

– Та не вигадуй дурниць, – Никон зігнув руки в ліктях, напружився – заграли м’язи передпліччя, грудей, спини, ніг. Відчуття сили і бадьорості забриніло в усьому тілі. – Здоров’я мені не позичати! Ну, а щодо аналізаторів, то вони мені точно засвідчили: нема кращої в світі!

– Якщо хочеш знати, в тебе психічна хвороба. І дуже небезпечна.

– Як же вона зветься згідно з твоїм реєстром?

– БК.

– Що за БК?

– Безнадійне кохання.

Никон розсміявся, та так заразливо, що, здавалося, і стіни в кімнаті от-от розсміються.

– БК! Оце вигадав! – Никон вхопився за живіт. Лице йому почервоніло, а з очей так і бризкало веселістю. Він вибухав і вибухав сміхом.

А Сократ поглядав на нього сумовито. “Безпричинне збудження, – думав він, – то активізація, то падіння тонусу. Цілковитий психічний розлад”. Почекавши, доки Никон пересміється, він лагідно сказав:

– Заспокойся, друже. Коли б ти міг вгамувати свої нерви, я довів би тобі, що ніякого кохання, власне, в природі немає…

– Навіть безнадійного? – пирхнув Никон.