Жив у сосновому борі яструб - світлі брови, жовті очі, сірі грудки у цяточку.
Та, - прагнете вірте, прагнете не вірте - було у яструба перлове намисто, а на голові, на самій маківці, красувався червоний гребінець. А ще яструб був дуже добрим. Дуже добрим і компанійським. Та тому усе літав у село до півня з куркою, гостював у них цілими днями. Клює, бувало, разом з ними з корита-годівниці ячмінь так пшеницю, а сам курці вдячно говорить:
- Яке смачне частування! Давайте, курочка - рябочка, я за це вас літати навчу...
А курці літати хочеться, так дивиться вона не стільки на яструба, скільки на його намисто, на білосніжні, на тонкій нитці перлів:
- Ax, кудах, ось би таку принадність мені!
Та слідом за яструбом короткими своїми крабоми змахне, трохи над галявиною злетить, так на намисті яструбине задивиться, крабоми махати забуде й - перекинеться... Злетить, задивиться й - перекинеться... Так навчання польоту у неї далі цього й не пішло.
А півень тим часом усе дивився на яструбиний гребінець. У нього-те у самого росли у ту пору на верхівці лише гладенькі перинки, і півень теж, як курка, думав:
"Ось би й мені на голову таке, як у нашого гостя, чудова прикраса..."
Та спочатку півень задумав виростити собі червоний гребінець сам.
На червоній зорі пробудиться, прокукарекается, устане під широкий, увесь у росі, лопух. Коштує, чекає, коли капне звідти рожева від зорі росинка йому на голову. Та ось росинка - Шльоп! - а півень здригнеться, мчиться у курятник до курки:
-Глянь! Що-небудь виросло на моїй верхівці? Курка дивиться, говорить:
- Немає...
Та тоді чекає півень дощику з веселкою. Та коли дощик наллє калюжі, а у них відіб'ється веселка, то півень пробує веселку подчерпнуть лапою, обхлюпнутися
Семибарвною водичкою.
Потім курку запитує знову:
- Ну, а тепер?
- А тепер, - відповідає курка, - знову нічого немає. Навіть зіркі малята-курчата й ті говорять:
- У тебе всі такі ж перинки. Вони - лише мокрі.
Та ось горював, горював півень, так з горя й зважився на непохвальну справу. Розшукав за хазяйською хатою, за своїм курятником, за двором у будяку пари насіннячок дурманної сон-трави. Та коли яструб прилетів у гості, півень підсунув насіннячка у корито, у ячмінь.
- Клюйте, дорогий яструб, тут... Із цього краю частування солодше.
- Що ж! - радіє яструб. - Якщо солодше, те й поклюем!
Та - клюнув. А як клюнув, так у очах у нього пішли сонні кола. Та він позіхнув, похитнувся, так прямо у корита й повалився. Лежить, голову - під крило, навіть похрапивает; курка ойкає:
- Ах! Він чомусь заснув!
- Не ойкай - поспішає півень, - а забирай намисто. Тобі адже дуже цього хотілося.
Так сам намисто з яструба й зняв, сам накинув на курку; шапочку-гребінець теж з голови яструба зірвав, напнув на власну верхівку.
- Тепер, - говорить, - ховатися біжимо... Тільки ось півень-те й справді умчався, а курка не може ступити навіть кроку. Схилила голову набік, розглядає на собі намисто, від щастя ока так і закочує:
- Ох-Ох! Квох-Квох!
Але отут сонні насіннячка діяти перестали - яструб прокинувся. Почуває він, що голові холодно, що гребінця ні, побачив свої перли на курці: уся доброта з геть.
- Ех, ти! Як не совісно тобі! А ще вчилася у мене літати!
- Це не я.. - відступає сконфужено курка. - Це усе влаштував півень... Так яструб уже не слухає. Смикнув яструб кривими пазурами намисто до себе, тонка нитка натягнулася. Натягнулася, лопнула - жемчужинки дрібним градами розлетілися по траві, упали у густе листя, у високі ромашки. А отут на шум з хати вискочив хазяїн, затупотів по ґанкові, сердито замахнувся:
- Що за незваний гість у дворі у мене? Киш! Яструбові робити нема чого. Яструбові тепер самому треба рятуватися. Полетів він без перлів, без гребінця до себе у далекий бор. Тільки й встигнув курці погрозити:
- Як ти так півень із мною зробили, так і я тепер буду з вами... Ви у мене найдорожче потягли, і я у вас коли-небудь найкраще відберу! Та-Вірно. Повела курка на прогулянку курчат, з ними ходить, любується на них.
Півень теж на дитинок радіє, гордо погойдує червоним гребінцем: - Ось який у нас хлопці! Пухнастенькі, черногла-зенькие. Раптом на двір упала швидка тінь. Півень бачить - яструб! Так не просто він, яструб, тепер летить, а так на півня так на курчат пазурами й цілиться.
- Варта! - всполошился півень. - Зараз курчатам нашим буде лихо, і сам я без гребінця залишуся!
Пірнули курчата, півень, курка під низенький ґанок. Кричать лементом, викликають знову на допомогу хазяїна. А яструб прошумів крабоми над самим ґанком, пригрозив грозней колишнього:
- Ховайтеся не ховайтеся - тепер завжди буде так! Зажурився півень:
- Охохонюшки... Прийде, курочка-лапушка, нам ця справа якось виправляти! Гребінець повертати шкода, а ось перли повернути треба б... Ідемо їх Усе-таки пошукаємо.
Але дорогоцінні бусинки вже розкотили по своїх підземних коморах мишки-норушки так кроти. Та півень із куркою нічого, крім дощових черв'яків, не знайшли ні по першому, ні навіть по другому й по третьому разу... Шукають вони жемчужинки й тепер. Шукають разом з курчатами. А як углядять яструби, так усією чередою біжать під ґанок. А, запитується, чому? Так усі лише тому, що півень і курка один лише один раз, але Усе-таки позаздрили красі чужої.
Чужій красі позаздрили, а про свою - забули. Адже якби вони на самому початку запитали своїх власних курчат: "Хто краше? Яструб з
Гребінцем і у намисто або ми - ваші батьки, без гребінця й без намиста?" - те курчата б відповіли вмить: " Звичайно, ви!"