Жив на світі бідний пастух Чемид-Чудзин.
З дитинства він сабоним і спритним був, сабоніше всіх своїх однолітків. А як підріс, так його й дорослі побоюватися й поважати сталі. Знали усе, що кому з них із силачем Чемид-Чудзином у бої не впоратися: усякого він легко однієї рукою переможе.
Багато років пас бідний пастух Чемид-Чудзин череди багатого Чанара. Але одного разу розгнівався багатій на свого пастуха й прогнав його. Звалив Чемид-Чудзин торбинку на плечі й пішов куди ока дивляться. Довго йшов він, утомився.
Привела його дорога у густий ліс. Вибрав Чемид-Чудзин тінисту галявинку, поклав під дерево торбинку, ліг і заснув.
Спить він і бачить сон - начебто підходить уводити, увести до ладу ньому старий з великою білою бородою й говорить: "Здраствуй, богатир".
"Який я богатир! Я простий пастух", - відповідає Чемид-Чудзин. " Ні, ти богатир. Слухай, що я тобі скажу. Під цим деревом, у тіні якого ти спиш, є залізні двері. Двері ця веде у підземелля. Уже сто чотири роки коштує там чарівний кінь і чекає богатиря, який його осідлає. Сідай на нього, і станеш теперішнім богатирем. Не давай у образу слабких, допомагай бідним і карай злих і багатих".
Прокинувся Чемид-Чудзин - і сам не знає, вірити своєму сну або не вірити. Устав він на ноги, схопив за нижні галузі дерево, під яким спав, вирвав його й бачить - у глибині ями більші залізні двері. " Здається, старий-те мені правду сказав", - подумав Чемид-Чудзин. Відкрив він двері й спустився у підземелля.
Не пройшов він і трьох кроків, як з'явився перед ним, немов з-під землі, білосніжний кінь. Грива у коня кільцями, вовна шовкова, підкови із чистого золота. Дорогоцінне сідло на коні, і привішене до сідла богатирська зброя. Зупинився кінь перед Чемид-Чудзином і заіржав, немов від радості. Чемид-чудзин не став довго роздумувати. Підхопився він на коня, виїхав з підземелля й помчався по лісовій дорозі.
Доїхав він до першого перехрестя, і зустрівся йому незнайомий богатир на сірому коні.
- Куди, богатир шлях тримаєш? - запитує Чемид-Чудзин.
- Їду я у турецьку землю. Там збираються богатирі з усією землі. Хто виявиться всіх сабоніше за того падишах свою дочку віддасть.
- А як кличуть тебе?
- Кличуть мене - Сагиб-Алі.
- Сагиб-Алі, побери мене із собою.
- Поїдемо, дорога широка - двом місця вистачить.
Довго їхали богатирі через дрімучі ліси, через високі гори. Переплили багато швидких рік, доїхали до перехрестя трьох доріг - і зустрівся їм богатир на чорному коні.
- Куди, богатирі, шлях тримаєте? - запитує.
- У турецьку землю, - відповідають богатирі.- Там збираються силачі із усього світла. Найдужчому падишах свою дочку у дружин віддасть.
- Поберіть мене із собою, - просить їхній новий товариш.
- А як кличуть тебе?
- Кличуть мене - Мухамед-Керим.
- Поїдемо, дорога широка - трьом місця вистачить.
Їдуть богатирі, бесіду дружню ведуть, а Сагиб-Алі й говорить:
- Брати, дарма ми всі троє у турецьку землю їдемо. Адже там падишах нас один з одним боротися змусить. Прийде нам у єдиноборстві один на одного руку підняти. Давайте краще кинемо жереб: нехай один з нас до турецького падишаха їде а інші двоє від перехрестя вправо й уліво роз'їдуться.
Погодилися богатирі, кинули жереб, і впав жереб на Чемид-Чудзина.
- Ти поїдь у турецьку землю, - говорять йому Сагиб-Алі й Мухамед-Керим, - а ми - один вправо, а іншої вліво поїдемо. Та рівно через три роки всі ми на цім перехресті зберемося. А якщо не прийде хто-небудь із трьох, виходить, трапилося з ним яке-небудь нещастя. Заприсягнемося, що будемо допомагати один іншому, що б не трапилося.
Заприсяглися богатирі, розпрощалися й роз'їхалися у різні сторони. Поїхав Сагиб-Алі праворуч. Багато країн він об'їздив, багатьох слабких і скривджених захищав, багато добра людям зробив - і стало ім'я його відомим від моря до моря.
Одного разу, коли він їхав дрімучим лісом, почув голос:
- Богатир, урятуй мене від злої смерті, допоможи мені. Злий чарівник тримає мене отут у неволі.
Сагиб-алі під'їхав до краю дороги й побачив, що до дерева прив'язана молода гарна дівчина.
Зіскочив богатир з коня, розрубив мотузки. А дівчина раптом
Перетворилася у величезну змію й проковтнула його.
Злякано заіржав чорний кінь і кинувся від дороги у хащу.
А Чемид-Чудзин їхав так їхав прямій дорогою у турецьку землю. На третій день шляху зустрівся йому старий з великою бородою.
"Де я його бачив?" - подумав Чемид-Чудзин і згадав: цей старий з ним у сні розмовляв.
Тепер він зупинив богатиря й запитує:
- Куди, синок, шлях тримаєш?
- У турецьке царство, - відповідає Чемид-Чудзин.- Прагну з іншими богатирями поборотися, своє щастя випробувати.
- Це ти завжди встигнеш, - відповідає старий, - поїдь краще у царство киргизьке, поборися із царем Замигулом.
- А навіщо мені з ним боротися? - запитує Чемид-Чудзин.
- У царя Замигула, - говорить старий, - є чарівний камінь. Хто його у руках тримає, у того всі бажання виконуються. Камінь цей може навіть мертвих воскрешати. Переможеш Замигула - камінь цей твоїм стане.
- Спасибі за гарну раду, батько, - говорить Чемид-Чудзин.- Звичайно, я краще до Замигулу поїду.
Повернув він коня й поїхав у киргизьке царство.
Привіз його кінь у киргизьке царство, до самого двору пануючи Замигула.
Коштує царський намет - увесь із червоного шовку, золотими ґратами обнесений, а на ґратах відрубані голови людські. Однак не злякався хоробрий богатир Чемид-Чудзин, зстрибнув з коня й переліз через ґрати.
Входить він у царський намет.
Сидить у наметі прадавня бабуся, повстяну попону для коня шовком і золотом вишиває.
Привітався з нею богатир, а бабуся й говорить:
- Як ти потрапив сюди, добрий молодець? Адже це намет злого царя Замигула. Якщо він застане тебе тут уб'є. Бачиш, скільки людей він уже загубив і голови їх на ґрати повісив?
- Либонь мене не вб'є, - відповідає Чемид-Чудзин.-Я сюди, бабуся, за справою приїхав. Треба довідатися, де у Замигула чарівний камінь захований. Допоможи мені, якщо можеш.
У цей час за огорожею кінський тупіт почувся, голосний лемент.
- Це Замигул повернувся, - говорить бабуся - сховайся скоріше. Посадила вона його у кут і прикрила старою повстю.
Входить у намет цар Замигул. Халат на ньому шовковий, тюбетейка перлами вишита, чорні волосся у дрібні коси заплетені, у руках батіг ремінний. Сідає Замигул за стіл.
- Давай, баба, є - Зголоднів я. Подає йому бабуся золоті блюда зі стравами, а сама запитує:
- Довго ти їздив, Замигул. По лісах ганявся?
- Так, - відповідає цар, - полював. Зовсім було загнав оленя білого, так увернувся він від мене й у горах зник. Ну так я його однаково знайду.
- А як же ти знайдеш його? - запитує бабуся. Посміхнувся Замигул:
- Є у мене камінь чарівний. Цей камінь відкриває мені усе, що я знати прагну. Вилучу я його у коду, подивлюся на дно - і ніщо від мене не зникне.
Поїв Замигул, устав, зняв зі стіни золотий меч і вилучив його рукоятку у чан з водою.
- Ось, дивися, баба. Камінь у рукоятку меча вставлений. Дивлюся я на дно
Чана й бачу, що олень у гірську печеру сховався. Завтра поїду туди й дістану його.
Повісив Замигул меч назад на стіну й ліг на м'які подушки відпочивати. Вийшов отут Чемид-Чудзин з кута, зняв чарівний меч зі стіни, на двір вибіг і кричить:
- Цар Замигул, вставай! Я з тобою битися приїхав, твою голову із плечей зняти.
Почув Замигул, з подушок піднявся:
- Молодий ти, богатир, щоб із Замигулом битися. Не боюся я нікого. Мені змолоду передвіщене, що смерть мені тільки від руки богатиря Чемид-Чудзина написана. А ти хто такий?
- А я Та є богатир Чемид-Чудзин!
Вискочив Замигул з намету, поспіхом і про меч свій забув. А Чемид-Чудзин чекає його, на коні навколо намету скакає, чарівним мечем розмахує.
Підхопився й Замигул на коня, так як побачив, що богатир його меч у руках тримає, злякався.
Кинувся він на Чемид-Чудзина, прагне меч відняти, а богатир тільки підняв руку із чарівним мечем - упав Замигул мертвим. Увійшов Чемид-Чудзин у намет.
- Немає більше, бабуся, лиходія Замигула. Не буде він тепер добрих людей безвинно стратити. А бабуся подивилася на богатиря й говорить:
- Добра справа ти зробив, богатир. Довго я тебе чекала. Мене сюди батько мій, старий орел, на допомогу людям відправив. Тепер я можу у рідні степу відвертати.
Обернулася бабуся молодої орлицею, вилетіла з намету й унеслась за далекі гори.
Поклонився їй вслід богатир, сіл на коня й поїхав до перехрестя, де він із Сагибом-Алі й з Мухамедом-Керимом розстався. Приїжджає він туди й бачить-немає богатирів. Тільки сірий кінь і чорний кінь бродять, понурі, зі збитими набік сідлами.
"Видне, з моїми братами лихо скоїлося", - думає Чемид-Чудзин. Та раптом чує голос:
- Допоможи мені, добрий богатир. Урятуй мене від чарівника, який мене у полоні тримає.
Обернувся Чемид-Чудзин, а у дороги молода дівчина до дерева прив'язана.
- Перевірю зараз, чи правду ти говориш, - відповідає богатир. Вилучив він чарівний меч у струмок, заглянув на дно й довідався всю правду.
- Не дівчина ти - змія люта. Ти моїх братів проковтнула. Віддавай їх зараз же, не те погано тобі прийде! - закричав Чемид-Чудзин. Злякалася дівчина, обернулася змією, щоб на богатиря кинутися, а Чемид-Чудзин ударив чарівним мечем, розсік змієві на дві частини. Вийшли з неї названі брати, сталі обіймати Чемид-Чудзина.
- Як ти насмілився із цією чарівною змією боротися? - запитують. А богатир відповідає:
- Так адже ми один одному слово давали - один за інший у лиху стояти.
Та Сагиб-Алі, і Мухамед-Керим ніколи із Чемид-Чудзином не розставалися й, як рідні брати, його любили.